Сайт душпастиря Павла

П'ЯТА ЗАПОВІДЬ

179. Не вбивай!
180. Ми закінчили розгляд питання про духовне і світське правління, тобто про божественну і батьківську владу, і послух. Тепер ми вирушимо за межі нашого дому, до ближніх наших, щоб навчитися тому, як нам треба жити один з одним, як кожен з нас повинен поводитися по відношенню до ближнього свого. Отже Бог і [земний] уряд не включені в цю Заповідь, і вони не позбавлені даної їм влади вбивати [страчувати].
181. Бо Бог передав Свою владу карати злодіїв урядові, замість батьків, від котрих у минулому (як ми читаємо у Мойсея) вимагалося, щоб вони судили рідних дітей і засуджували їх до смерті. Тобто заборонене даною Заповіддю – заборонене окремій людині, у її взаєминах з якоюсь іншою людиною, але не урядові.
182. Отже, дана Заповідь достатньо проста і часто тлумачилася, тому, що ми чуємо її щорічно в Євангелії від Матвія (5:21 і далі), де Сам Христос пояснює її і висловлює в короткій стислій формі, а саме – що ми не повинні вбивати ні руками, ні в серці, ні вустами [словами], ні знаками, ні жестами, допомогою чи порадою. Таким чином, ця Заповідь усім забороняє гніватися, окрім тих, хто (як ми вже казали) знаходиться на місця Бога, тобто батьків і влади. Тому що Богові і всім, хто є Його представниками, властиве і належить гніватися для засудження і покарання тих самих людей, котрі порушують цю та інші Заповіді.
183. Але причина [з’явлення] і необхідність цієї Заповіді полягає в тому, що Бог добре знає – світ розбещений, і у цьому житті існує багато нещасть. Тому Він встановив дану і інші Заповіді між добром і злом. І, оскільки існує безліч порушень усіх заповідей, це стається і з даною Заповіддю, і ми змушені жити серед людей, багато з яких чинять нам шкоду, у результаті чого у нас є причина з ними ворогувати.
184. [Наприклад], коли ваш сусіда бачить, що ваш дім і сімейне вогнище ліпше, ніж його [що ви маєте більшу родину і більш родючі поля, більше майна і більшу ласку Божу, порівняно з ним], він стає понурий, заздрить вам і не говорить про вас нічого доброго.
     Таким чином, через підбурювання диявола, ви знайдете багато ворогів, котрим тяжко і нестерпно бачити, що ви маєте якесь добро, чи воно фізичне, чи духовне. Коли ми бачимо таких людей, наші серця, у відповідь на це, починають гніватися, кривавити і сповнятися думками про помсту. Тоді з’являються злість і зневажання, услід за котрими, врешті решт, слідують страждання і вбивства.
185. І тут Бог, як добрий батько, випереджає нас, прагнучи примирення усіх сварок, щоб з них не виникло ніякого нещастя, і щоб ніхто не заподіяв збитків іншому [ніхто не знищив іншого]. Коротше кажучи, цією Заповіддю Він захищає, визволяє і примирює кожну людину, утримуючи її від злочинів чи насильства по відношенню до іншої людини. Він зводить цю Заповідь, як стіну, як фортецю чи захисток навколо ближнього нашого, щоб ми не завдали йому фізичної шкоди.
186. Отже, ця Заповідь вимагає, щоб ніхто не кривдив ближнього свого ні за який [здійснений ним] лихий вчинок, навіть якщо він цілковито заслуговує цього [скривдження]. Бо де заборонене вбивство, там заборонена і всяка дія, котра може породити [спровокувати] вбивство. Бо нерідко людина, хоч і не вбиває, все ж таки проклинає і висловлює такі побажання, котрі наближають смертний час того, на кого вони падають [висловлює прокляття, котрі, коли вони збуваються по відношенню до когось, не дозволяють йому жити довго].
187. Отже, оскільки це властиве кожній людині, за природою, і загально прийняте, що ніхто не хоче страждати від руки іншого, Бог бажає усунути корінь і джерело, котрими серце озлоблюється проти ближнього, і привчити нас постійно мати на увазі цю Заповідь, завжди розглядати [споглядати] себе у ній, як у дзеркалі, щоб поважно ставитися до волі Божої, і щоб, маючи сердечну впевненість і кличучи до Ймення Його, передоручити Йому те зло, котре ми терпимо. Ми повинні зносити лють і гнів наших ворогів, дозволяючи їм чинити все, що вони можуть, і ця Заповідь навчає нас впокорювати свій гнів, мати терпіння і лагідну вдачу, особливо по відношенню до тих, хто провокує нас на гнів, тобто до наших ворогів.
188. Отже, слід більше однозначно і повно розкрити значення слів “не вбивай” для звичайних людей. Найперше [це означає], що ми нікому не повинні чинити шкоди – перш за все своєю рукою чи ділом. Потім, ми не повинні використовувати свого язика для підбурення до цього [до здійснення зла], і не повинні радити комусь чинити це. Далі, ми не повинні вдаватися і використовувати ніяких методів чи прийомів, за допомогою котрих комусь може бути заподіяні збитки. І, нарешті, наше серце не повинне бути мерзотно налаштоване по відношенню до когось і не повинне бажати йому поганого через злобу чи ненависть, щоб тіло і душа могли перебувати у невинності по відношенню до усіх , але особливо – по відношенню до тих людей, котрі бажають вам зла чи накликають його на вас. Бо чинити зло по відношенню до того, хто бажає вам добра, чи чинять вам його по відношенню до вас – це [взагалі] не від людини, але від диявола.
189. По-друге, проти цієї Заповіді грішить не лише той, хто здійснює зло по відношенню до ближнього свого, але також той, хто може чинити по відношенню до нього добро, запобігти злу, завадити скоїти зло, захистити і порятувати його, так, щоб він не мав фізичних втрат, але не робить цього.
190. Тому, якщо ви виганяєте роздягненого тоді, коли можете одягнути його, ви є причиною того [винні в тому], що він замерз [до смерті]. Якщо ви бачите стражденного від голоду і не даєте йому їжі, то ви винні в тому, що він вмирає від голоду. Також якщо ви бачите невинну людину, незаслужено засуджену до страти чи потерпаючого від подібного лиха, і не врятуєте його, хоч ви знаєте шлях і засіб, як зробити це, то ви є його вбивцею. І вам не вдасться скористатися відмовкою, що, буцім, ви не сприяли [його смерті чи стражданням] ні ділом, ні порадою, бо ви відмовили йому у своїй любові, позбавивши його допомоги, за поміччю якої його життя могло бути врятоване.
191. Тому Бог справедливо поводиться з усіма тими убивцями, що не надали допомоги чи не дали поради людям, фізичний добробут і життя котрих знаходиться під загрозою, і Він винесе їм у Судний День найжахливіший присуд, як Сам Христос виголосив у Матвія (25:42 і далі): “Бо Я голодував був і не нагодували Мене, прагнув і ви не напоїли Мене, мандрівником Я був і не прийняли ви Мене, був нагий і не зодягли ви Мене, слабий і в в'язниці і Мене не відвідали ви”. Тобто: “вам було бажане, щоб Я й Мої послідовники вмирали від голоду, спраги й холоду, страждали і були роздерті дикими звірами, або щоб нас згноїли в тюрмах і щоб ми загинули в бідах і злиднях”.
192. Що ж це ще, якщо не докір на адресу вбивць і кровопивць? Бо, хоч ви фізично не чинили всього цього, все-таки, оскільки ви знали про це, ви допустили, щоб він знесилився і загинув в бідах і нещастях.
     Це все одно, що я побачив би, що хтось борсається на глибині [борючись з зустрічним вітром], чи горить у вогні, і міг би простягнути йому руку, щоб витягти і порятувати його, але все-таки відмовився здійснити це. Ким би після цього я був би в очах всього світу, якщо не вбивцею і злочинцем?
193. Отже, Бог бажає, щоб ми не дозволяли стражданням випадати на долю якоїсь іншої людини, але виявляли до неї [до іншої людини] всяке добро та любов.
194. І, як ми вже казали вище, це особливим чином стосується нашого ставлення до ворогів. Бо чинити добро по відношенню до друзів – це чеснота, властива навіть поганам, як Христос каже в Матвія 5:46.
195. Тут ми знову маємо Слово Боже, котрим Він закликає і спонукає нас до дійсно шляхетних і піднесених діл, таким як покірність і терпіння, чи, інакше кажучи, любов і доброта по відношенню до наших ворогів, і котрими Він закликає нас до постійних роздумів над Першою Заповіддю, Заповіддю про те, що Він – наш Бог, тобто Він допоможе нам, підтримає нас і захистить нас, щоб Він міг таким чином згасити в нас прагнення до помсти [ворогам].
196. Це ми повинні практикувати і прищеплювати [людям], і, коли б ми чинили так, нашим добрим ділам не було б кінця.
197. Однак навряд чи вартує проповідувати це ченцям, тому що це призвело б до зменшення релігійних станів і було б розцінено, як посягання на святість картезіанців, чи навіть як заборона добрих діл і спустошення монастирів. Тому що тоді звичайне християнське життя розцінювалося б настільки ж гідним [як і чернече життя], і навіть ще гіднішим, і кожен побачив би – як вони (ченці) обманюють і дурять світ своїми брехливими і лицемірними виявами святості, тому, що вони жбурнули цю і інші Заповіді на вітер, вважаючи їх непотрібними, ніби це зовсім не Заповіді, а просто поради. І, водночас, вони самі безчесним чином виголошують свої лицемірні сани і вчинки, похваляються ними, як виявами найдосконалішого життя, прагнучи при цьому провадити приємне і легке життя, без хреста і терпіння. І з тієї ж причини вони віддалилися в монастирі, щоб їм не страждати від зла, заподіяного іншими людьми, і не чинити ніякого добра по відношенню до інших.
198. Але знайте тепер, що насправді святими і богоугодними ділами є ті діла, в котрих Він радіє з усіма Ангелами, діла, порівняно з якими вся людська святість – це лише сморід і багно, не варта, до того ж, нічого, окрім гніву і прокляття.

Українська Лютеранська Церква.

Copyright Rev. Pavlo
При використанні матеріалів цього сайту робіть ланки на нього.