Сайт душпастиря Павла
Герман Зассе.
"Ми сповідуємо Ісуса Христа"
Глибока зміна, що сталася в Євангельському
богослов'ї в Німеччині, на протязі останніх поколінь, ніде не є такою очевидною,
ніж в питанні про природу і владу церковного сповідання. Коли літом 1911 року,
Ято був звільнений зі своєї посади через фальшиву доктрину, вся ліберальна Німеччина
була розгнівана цим грубоким порушенням, яке вважалося Євангельською свободою.
Адольф Харнак написав слово втіхи до свого друга Густава Крюгера, говорячи,
що потрібно було прийняти засудження Ято, тому що церква все ще є сповідальною
церквою. Більшість її членів не могли винести думки, що територіальна церква
могла дозволити "Християнство без живого Бога і без Господа Ісуса Христа" "Цей
час звичайно прийде", писав він, "коли навіть впевнені богослови, як в Швейцарії,
зрозуміють, що вони не зраджують найсвятішу річ, коли залишаються в зовнішньому
церковному братстві, що включає все те, що приходить під заголовком релігії
поміж нас, допоки воно не є Католицьким чи Юдейським". Прогрес, однак, ще не
зайшов надто далеко, тому що, "не було ще ситуації, при якій територіальна церква
вже більше не є сповідальною церквою".
В нашому поколінні є незрозумілим те, що
30 років тому найвпливовіший богослов Євангельської Німеччини міг так говорити
про церкву і сповідання, що великий церковний історик міг бути таким сліпим,
до історії церкви, в якій він сам жив. Життя привело цю концепцію церкви і церковного
сповідання до її кінцевої нісенітниці. Навіть учні Харнака і богослов'я, яке
він представляв, вивчали тим часом те, що сталося з церквою, котра вже більше
не могла сказати у що вона вірить, що навчає і що сповідає, яка вже більше не
може робити різницю між правдою і помилкою, чистою і фальшивою доктриною, церквою
і єрессю. Ті, чиї духовні отці, не могли досить голосно кричати "Геть від сповідання"
"Геть від апостольського Символу Віфри", зараз з глибоким переконанням співають
"Не дозволяйте фальшивій доктрині спотворювати вас", і в богослужінні радісно
вимовляють Апостольський Символ Віри, який донедавна був для них каменем спотикання.
Богослов'я наших днів, повинно чесно запитати
себе, чи це перетворення дійсно виражає глибоку зміну в богословській думці.
Справжні богословські роздуми оживили в ньому віру серця. Ми можемо зробити
це, фактично, дивлячись на те, що є єдиним результатом емоційних пристрастей
і практичних висновків, виведених з досвіду. Однак, це все ще не означає нове
відкриття церковного сповідання, якщо я переконаний внутрішньою втратою церкви,
що церква не може існувати без віровчення і якщо я, тому, втручаюся для підтримки.
Це може бути вже нічим іншим, як чисто прагматичним доказом сповідальної позиції.
Тут може лежати найглибша причина того,
чому великий конфесійний рух, який ми бачимо в Німеччині після ІІ Світової війни
і особливо в останню декаду, ще не привів до радикального внутрішнього оновлення
церкви. Те, що ми говоримо "Так" сповіданню, для нас не має такого значення,
як для наших батьків в час "Пробудження" 100 років тому. Це було оновлення віри
в Ісуса Христа, який народився з глибоких конвульсій людського духу. Чисто прагматичний
доказ сповідання, може будь-коли бути перекручений - і повинен, як тільки труднощі
і небезпеки щирої конфесійної лояльності і доктринальної дисципліни, стануть
очевидними. Старий лібералізм, який вимагав розправи з Апостольським Символом
віри, як із звязуючим сповіданням, тому що він вже не міг сповідати чуда народження
від діви і тілесного воскресіння Господа, мав, принаймі, одну перевагу над прагматичним
конфесіоналізмом, який також не вірив у ці речі, але радісно сповідував їх,
так наче вірив: перевагу чесності. Якщо я перед Богом і людиною сповідаю устами
те, у що не вірю в свому серці, я лицемір. Це правда, яку жодне діалектичне
вміння не може зруйнувати. Однак, робляться спроби відвести цей самоочевидний
факт. Зміст віри відокремлюється від вірування, або літургійне значення віровчення
вживається, щоб позбавити його доктринального значення. У всіх таких випадках,
практикується богослов'я "так наче". Таке богослов'я не будує церкву, але розвалює
її.
Знання того, що будь-яке таке богослов'я
стає жертвою старого лібералізму (термін тут не вживається в значенні імені
партії), не приймає дар пророцтва, тому що в-основному, воно цілком перемагає
його. Лібералізм продовжує жити в таких богослов'ях, навіть якщо їхні представники
не знають про нього, такий лібералізм, який робить причину побожності людини
останнім судом над доктриною церкви. Він вчасно буде нав'язувати свої вимоги
все рішучіше, тому що зараз він з'являється в одязі конфесійної лояльності.
Хто спростує той факт, що тут лежить найглибший
недуг великого конфесійного руху нашого часу? Якщо хоч раз в Німецьких церквах,
що призначили себе до Аугзбургського Віросповідання, будуть говорити тільки
ті, хто володіє фактами, які засвідчені Апостольським і Нікейськими Символами
віри, як дійсні факти, чи можливо, тільки ті, котрі дійсно знають Аугзбургзьке
Віросповідання і стверджують його доктрину, як Біблійну, тоді як все це могло
б статися в богословській конференції нашого часу.
Більш ніж 20 років тому, ми вийшли на дорогу,
далеку від релігійного і богословського суб'єктивізму, на дорогу в напрямку
до церковної доктрини. Це довело, що ця дорога є довшою і складнішою, ніж тоді
вважалося. Подорожувати цілий час цієїю дорогою, і, таким чином, довершити в
полі Євангельського богослов`я "велике повернення осі духу від суб`єкту до об`єкту",
злишається завданням для майбутнього.
До різних упереджнь і непорозумінь, які все ще стоять на шляху глибокого розуміння церковного сповідання, належать невірні ідеї про походження цих сповідань. Шлеєрмахер виразив думку, що ці віровчення виходять з потреби на самовираження, яка вспадкувалася релігією. В богосов`ї цей погляд був накінець переможений, хоча, він все ще надихав великий Corpus Confessionum в 1928 році, на якому К. Фабріцій почав збирати разом Символи Віри Християнства.
Ми не будемо дискутувати на рахунок того, що в усій релігії є така потреба, або що вона зараз присутня в Християнстві. Навіть містицизм ніколи не виснажується, говорячи про ті речі, про які він постійно твердить, як про такі, яких не можна виразити людською мовою. Однак, ми дискутуємо на рахунок того, що церковні сповідання завжди виростають з такого сповідання. Звичайно, що церковне сповідання, якщо воно справжнє, може виникнути лише з найглибшого особистого переконання віри. Але його сутність ніколи не шукається в будь-яких суб`єктивних релігійних переживаннях, які можуть бути там виражені.
Сутність церковного сповідання лежить, перш за все, в тому, що воно свідчить про суб`єктивні істини. Їх, подібно до втілення і воскресіння Христа, не можна вивести з суб`єктивних досвідів, і вони, не залежать від уісх суб`єктивних думок. По-друге, вона належить до природи такого сповідань, що вона є віровченням церкви і сповідається не тільки Мною, але й Нами.
Сповідування, яке може випливати з потреби релігійної людини до самовираження, може створювати лише велику кількість особистих сповідань. В 19-му столітті популярним поглядом був такий, щоб розуміти віровчення церкви, як спільний знаменник в усіх різноманітних особистих віровчень окремого члена церкви: Просвітництво назвала цю мінімальну релігію "релігією, в якій усі ми погоджуємося".
Якщо ми подивимося на сучасні спроби в сповіданнях віри, як наприклад преамбули до недавніх церковних настанов, то знайдемо, в-загальному, щось набагато більше ніж безбарвні формули. Чим менше вони говорять, тим більшу загальну згоду знаходять, тому що в них є набагато чогось такого з чим можна непогодитися. Таким чином, сучасне богослов`я втратило розуміння того, що робить сповідання церковними. Церковне віровчення є настільки синтезом багатьох окремих віровчень, наскільки церква є асоціацією прибічників Християнської релігії. Довгий час існував альтернативний погляд на те, як виникли віровчення. Він дивився на потребу церкви з`єднати доктрину, в-основному, задля катехитичної і апологетичної цілей. Але ця теорія вже зазнала невдачі на тому незаперечному факті, що церковне сповідання є старшим ніж її робота навчання і богослов`я. Вони виростають із того, що сповідає церква, а не навпаки. Останнім часом, як відповідь на те, що переживає церква, ця теорія була відстояна в зміненій формі: що необхідність бойової єресі, яка загрожує існуванню церкви, є вирішальним мотивом в формулюванні віровчень. Було зроблене звернення до знайомих слів в Формулі Злагоди, відповідно до яких, розповсюдження єресі зробило необхідним формулювання стародавніх Симолів Віри з Апостольського Символу Віри.
Для багатьох, погляд про те, як виникли віровчення, значив відкриття заново нормативного доктринального характеру віровчень. 19-те століття втратило майже все розуміння цього. З самого початку, через сутність віровченння відокремлюють вірну доктрину від фальшивої, істину від помилки, церкву від всього того, що не є церквою. Це, фактично є вірним навіть коли відкидання помилки детально не стверджене. Кожне справжнє віровчення включає в себе нечітке відкидання протилежної доктрини. Коли Нікейсько-Константинопольський Символ віри вже більше не вміщував анафеми 325 року, то це ні в якому разі не показувало послаблення його анти-Аріанської позиції.
Вже найстаріші Християнські сповідання, ті короткі твердження Нового Заповіту, в яких сповідається віра в Ісуса як Христа і Господа, відокремлюють церкву від синагоги (Ів. 9:22) і від поганських релігій навколишнього світу (1 Кор. 8:5). Дуже рано, цьому справжньому символу віри потрібно було чітке ствердження втілення, як захист від єретичних тлумачень. (1 Ів. 4:2).
Однак, наскільки просування єресі було можливістю для формулювання віровчень, настільки мало ми осмілюємося вважати, що тут ми знайшли основну причину для їх створення. Сповідання правди є завжди старшим ніж фальшива доктрина. Протиставлена фальшивою доктриною, правда лише отримує свіже формулювання. Наприклад, такі життєві антиєретичні сповідання як віровчення Нікеї і Константинополя, вживали, наскільки це було можливим, формулювання віровчень, які вже існували. Відкидання помилки є лише необхідною протилежною стороною ствердження правди. Таким є також значення Формули Злагоди, коли вона визначає старі віровчення, як "коротенькі і чіткі сповідання, які приймалися як одностайна, католицька, Християнська віра і сповідання православної і прадивої церкви" (Короткий виклад І, 3).
Ще інша теорія визнає той факт, що сповідання правди є старшим ніж фальшива доктрина, і що походження віровчень не можна пояснити боротьбою церки проти єресі. Ця теорія випливла з недавніх літургійних досліджень. Вона починається з часто зазначуваного факту, що Новий Заповіт вживає той самий вираз (homologeinчи exomologeisthai) для сповідань віри і вихваляння Бога. (Порівняйте, наприклад, Мат. 10:32; Ів. 9:22; Рим.10:9; 1 Ів. 10:2; Фил. 2:11 з Мат. 11:25; Рим. 14:11 і 15:9). Теж саме вживання зберігається і для Латинського confiteri. (Хтось може подумати про початок так званого "Гімну Похвали" Амброзія [Te Deum], якого Лютер інколи зараховував до сповідань: "Ми хвалимо Тебе, о Боже, Ми визнаємо, що Ти Господь"). З цього вживання, і з того факту, що в випадках із словом "Визнавати" в Фил. 2:11 і гімнів в Книзі Об`явлення є очевидно неможливим вірішити, чи ми маємо справу з віровченнями чи вираженням похвали, було зроблено висновок, що сповідання віри і похвала Бога є ідентичними.
В. Маурер (Bekenntnis und Sakrament I [1939]) звичайно правий, коли говорить: "Віровчення є відповіддю церкви на те, що Бог дав в об`явленні Христа. На це, церква сама не може відповісти так. Це дар Святого Духа. … Віровчення є створеною Духом відповіддю на Божу милостиву дію". Однак Маурер заходить занадто далеко, коли стверджує: "Віровчення, створене Духом, є завжди молитвою", і коли встановлює тезу: "Віровчення виростає з Таїнства". Щоб впевнитися, не може бути віровчення без молитви. До тієї міри можна сказати: "Церква, яка відповідає, є церквою, що молиться". Віровчення і молитва, сповідання віри і вихваляння Бога можуть можуть переходити одне в другого. Однак, вони не є ідентичними і повинні чітко розрізнятися відповідно до їх змісту, так як сповідання віри і вихваляння Бога повинні відрізнятися від сповідання гріха (третього значення homologein і exomologeisthai). Відповідно до Нового Заповіту (1 Ів. 1:9; Мр. 1:5), і відповідно до досвіду церкви, цей останній вид сповідання є тісно пов`язаним з двома іншими. (Між іншим, глибокий зв`язок між сповіданням віри, сповіданням гріха і вихвалянням Бога можна побачити не тільки в Реформації, але і в Лютеранській церкві до 1700 року. Це по-новому освітлює Православ`я, яке так часто неправильно розумілося.) Ці три значення, звичайно, є тісно поєднані лише для церкви на землі. Духи виправданих на небесах, є вільними від гріха. Вони ходять за зором, і вже більше не за вірою. Для них є лише один вид "сповідування", вихваляння Бога, яке ми чуємо в гімнах Об`явлення.
Також вірним є спостереження, що віровчення належить до таїнству, до Хрищення і до Господньої Вечері. "Ми", яке промовляє в сповіданні, не є якоюсь сумою побожних індивідуальностей, але церквою Бога. Це "всі… ми", хто "одним Духом охрищені в тіло одне… і напоєні Духом одним" (1 Кор. 12:13). Про них правильним є: Тому що один хліб, тіло одне - нас багато, бо ми всі спільники хліба одного" (1 Кор. 10:17).
Святкування Хрищення і Євхаристії, насправді зробило великий вклад в розвиток віровчень. Мова Літургії, яка виникла з раннього Християнського пророцтва, зробила великий вкдад в формулювання віровчень. Насправді, багато тверджень віровчення, спочатку промовлялися, як молитви під час Літургії, і тільки пізніше отримали догматичне формулювання. Тим не менше, віровчення не походить з літургії чи таїнств; воно старіше ніж вони обидва. Сповідання було перед запровадженням Господньої Вечері, перед тим, як вживалося Християнське хрищення. Що означає, коли говорять, що сповідання віри є "відповіддю церкви на те, що Бог дав в Об`явленні Христа"? Якого виду відповідь потребує це об`явлення? Згідно з Нагірною проповіддю, це відповідь послуху. Понад простим сповіданням "Господи, Господи", Сам Ісус ставить виконання волі Отця (Мат. 7:21). "Вони слідували за Ним" є також відповіддю на об`явлення в Христі.
Чи не достатньо є того, що до сповідання виконанням додається сповідання вихвалянням Бога за Його величність і милосердя? Чому церква незадоволена цією відповіддю? Чому її сповідання завжди включає щось більше, щось, що на перший погляд не здається відповіддю на об`явлення в Христі, а саме доктрину і догму? Чи розуміється догматичний зміст в-загальному, як суттєвий для церковного сповідання, як не такий, що робить нечітким, спотворює, Біблійне розуміння того, що означає сповідувати віру? Тому що догма здається відповіддю на людські питання, спробою людського духа осягнути Боже об`явлення силою думки.
Сам Новий Заповіт дає вирішальну відповідь на всі ці питання в безсумнівносправжній розповіді про джерело першого сповідання церкви в кесарії Пилиповій [Мат. 16:13]. Не людська цікавість і не теоретизуючий інтерес припускаючого богослов`я задали питання, на які відповіддю булоце сповідання. Ісус Сам запитав Своїх учнів: "За кого ви мене маєте?" Те, що вони слідували за Ним не було достатнім. Він не прсив про гімн, чи про вихваляння Його особи, чи про визначення Його, але про сумлінний, розсудливий розбір факту.
"Ти Христос". Це твердження є віповіддю віри. Вислів "Ти Христос" не молиться до Нього, не закликає до Нього; він є справжнім сповіданням. Він ще не є в формі літургійного схвалення, як " ісус Христос то Господь" в Фил. 2:11. Він ще не є в формі Апостольського Символу Віри або в будь-якій із різноманітних форм, в яких сповідання могло б виникнути в майбутньому, аж до книги катехитичного навчання чи богословського Твердого Проголошення. Тут ми маємо просте і чітке ствердження факту. Це відверта відповідь, яка узгоджує розмовну ситуацію. Це є ствердженням догми, тому що догма є доктринальним хмістом сповідання. Вагу першому сповіданні, як і всьому церковному сповіданню, дає не людина, яка говорить, чи емоція, чи переконання з яким воно вимовлене. Лише його зміст, такий великий і всепоглинаючий, що жодна людина, жодний людський розум ніколи не могли винайти. Це "тіло і кров не об`явили тобі, але Отець, що на небесах".
Лише в цьому значенні, віровчення є "відповіддю на те, що Бог дав в об`явленні Христа". Церковне сповідання відповідає на питання, яке є нечітким в цьому об`явленні, на питання, яке Ісус Христос Сам задав групі учнів, яка росла в церкві, а тому на питання, яке Він задає церкві в усі віки: "За кого ви Мене маєте?" Цим питанням, Господь Сам вимагає створення віровченння, а тому церковного формулювання догм. Він не хоче щоб за Ним слідували, як за невідомим, поклонялися Йому, як якійсь загадковій появі. Він хоче, що в Нього вірили як в Месію, обіцяного пророками, Сина Божого з Дан. 7 і Божого Слугу з Іс. 53. Щоб зберігати це головне сповідання чистим і цілим, щоб розуміти його ще глибше, пояснювати його, оберігати від непорозумінь і неправильного вживання - ось чому церква продовжує формулювати сповідання. Нікейський Символ віри, Віровчення Халкедону, Аугзбурзьке Віросповідання і Формула Злагоди не хочуть робити щось інше, ніж це. Немає справжнього церковного сповідання, яке б не мало наміру відповісти на питання, яке наш Господь задає кожному поколінню церкви: "Закого ви Мене маєте?"
Відповідь не може і ніколи не бажала бути раціональним поясненням таємниці божественного об`явлення. Її може дати лише церква, яка вірить, а не дивиться, тільки в вірі, створює Святий Дух. Але так віра, за своєю природою, не може мовчати. Вона повинна сповідати, не тільки вихвалянням Бога і духовними піснями, але й усіма ситіаціями, також і чіткими та фактичними догматичними реченнями.
Ісус задав своє питання всім Своїм учням. Першу відповідь Він отримав від Симона. Це досить особисте сповідання Ісус досить особитсо благословляє (Мат. 16:17), так, що виділяє цього першого сповідника з натовпу тих, хто приєднається до його сповідання. І все таки це сповідання було зроблене в ім`я усіх них. Ми бачимо це в слові "ми" в Ів.6:69: "Ми ж увірували та пізнали, що Ти - Христос, Син Бога Живого!"
Тут ми стикаємося з заслуговуючим уваги фактом. Протиставлення між особистим сповіданням і сповіданням церкви, є невідомим в Новому Заповіті чи в пізнішій церкві в ті великі часи, коли створювалися сповідання. Як тоді може бути таке протиставлення, коли і віра і сповідання є справжніми? Разом з Лютером ми сповідаємо: "Святий Дух покликав мене через Євангеліє, просвітив мене Своїми дарами, і освятив і зберіг мене в правдивій вірі; так як Він кличе, збирає і освячує цілу Християнську церкву на землі, і зберігає її в союзі з Ісусом Христом, в єдиній правдивій вірі". Тільки коли Християнська церква знову розуміє всю глибину цих слів, тоді вона по-новому зрозуміє здійснене Духом чудо консенсусу правдивої церкви. Тоді вона зрозуміє слово "ми", яке звучить в великих сповіданнях минолого: в "Віруємо" (Pisteuomen), що є в справжньому віровченні Нікеї, яке ні в якому разі не протирічить "Вірую" (Credo), що міститься в Апостольському Символі Віри; в "Наші церкви одностайно навчають" Аугзбурського віросповідання; в "Ми віримо, навчаємо і сповідаємо" Формули Злагоди.
Цей консенсус, тобто, робота Святого Духа, з якої виростає цей консенсус, можливо найкраще виражений в Православній літургії, коли диякон закликає до сповідання Символу Віри: Полюбімо один одного, щоб однодушно ми визнавали". Таким чином, ми можемо побачити, якою є головна функція сповідання в церкві. Це не відокремлення правди від помилки, чистої доктрини від фальшивої. Настільки життєвою, наскільки ця функція є для церкви, вона ніколи не є більшою, як ми вже бачили, ніж зворотня сторона її позитивної роботи: навколо сповідання збирається церква. Так як Символ Віри виріс з консенсусу церкви, так він знову і знову оновлює цей консенсус, коли приносить його до дому кожної людини.
Для того, що глибше дослідити цей консенсус, ми можемо запитати, кого ві дійсно включає. Хто є "ми", що промовляємо сповідання? Очевидно, що група людей, які промовляють це сповідання, які визнають його як своє власне: це група учнів, які погоджуються із сповіданням Петра, а пізніше мільйони Християн будь-коли і будь-де, котрі втзнавали це сповідання, як своє власне; 318 отців Нікеї і 150 отців Константинополя, як також і всі Християни, які виражали згоду з їх доктринальними вирішеннями; "церкви, які одностайно навчають", в ім`я яких було представлене Аугзбурське віросповідання, разом з пасторами, громадами і церквами, які пізніше визнавали його як своє, "Не тому, що це сповідання було підготоване нашими богословами, але тому, що воно взяте із Слова Божоготвердо грунтується на Ньому". (Тверде проголошення, Правило і Норма, 5).
"Ми", що промовляємо сповідання, може, тому, бути більшою або меншою групою. Воно може включати цілу Християнську церкву - всіх Християн, які зробили сповідання Петра своїм - або більшою чи меншою частиною одного і того ж. Але також в цьому випадку, сповідання, якщо воно справжнє церковне сповідання, виражається з переконанням, що правда, яка є дійсною для всього Християнства, стверджується.
В цьому смислі, кожне справжнє церковне сповідання стверджую, що воно має екуменічну дійсність. Книга Злагоди і Тридетський Собор є сповіданнями окремих церков, одночасно і шляхом, яким вони виникли і тим, як їх сприйняли. Однак, і Лютеранське і Римське сповідання хочуть бути католицькими в тому значенні, що вони виражають доктрину, яка є дійсною для усіх Християн, тому що це доктрина одного і єдиного Євангелія Ісуса Христа.Обоє схильні до охорони від фальсифікації справжнього сповідання церкви, що Ісус це Христос, і тому хочуть відповісти на питання нашого Господа: "А ви за кого Мене маєте?"
З цього ми можемо зрозуміти особливий характер Лютеранського сповідання. Він робиться зрозумілішим, якщо його порівнювати з тим, що розуміється, як сповідання в Реформованій церкві. "Реформоване сповідання віри формулюється спонтанно і відкрито в обмеженій місцем Християнській спільноті, яка таким чином визначає його характер в певний час для тих, що ззовні і направляє в певниий проміжок часу своє вчення і життя. Це твердження інтуїції, яке тимчасово дається також і вселенській Християнській церкві, стосовно об`явлення Бога в Ісусі Христі, про яке свідчить тільки Святе Письмо". Це є визначенням Карла Барта щодо розуміння його церквою сповідання. Він зробив його в 1925 році в меморандумі для Альянсу Реформованого Світу на тему "Бажаність і можливість Загального Реформованого сповідання віри". (Спірним залишаєть питання, до якої міри Реформовані минулих століть погодилися б з Бартом. Він говорить до Реформованих. З якими ми маємо справу.)
В визначенні Барта, ми також знаходимо думку, що зміст сповідань не є продуктом людського розуму, але випливає тільки із об`явлення Бога в Ісусі Христі, і що цей зміст належить цілій церкві. Однак, зміст сповідання, як було сказано, є розумінням, яке тимчасово дане церкві, а тому його можна замінити на краще і глибше. Повторюючи цей вираз, ми бачимо, що твердження цього розуміння є дійсними тільки "в певний проміжок часу". Відповідно до цього, жодної спроби не було зроблено, щоб сформулювати сповідання, яке б було дійсним для цілої Реформованої церкви. Створення сповідань залишається за "обмеженими місцем Християнськими спільнотами", за громадами, союзами громад, або церквою в країні.
Тут ми бачимо, чому Реформовані не мають символічних книг. Ми пригадуємо, що всі видання конфесійних писань Реформованих є приватними збірками сповідань, які застосовуються в окремій церкві, або принаймні колись застосовувалися. Зрозумілішим також стає чому немає окремого сповідання, яке є загальним для всієї Реформованої церкви - навіть Апостольського Символу віри. Кожне з великих сповідань Реформованих вживається або вживалося в церкві, в певному регіоні: Конфесіо Гельветіка, Галікана, Бельгіка, Скоція, Гаййдельберзьке Сповідання і Вестмінстерське сповідання. Добре відома спроба Зельнера зібрати доктринальний зміст цих окремих сповідань в його Harmonia Confessionum, залишилася особистою справою.
На противагу цьому, Аугзбуське сповідання є загальним сповіданням усієї Лютеранської церкви світу. Інші сповідання є також вселенсько визнані, навіть хоча може не бути офіційно прийнятою в тій чи іншій церкві. Серед Лютеран, сповідання мають досить інше значення ніж серед Реформованих. Вони виражають консенсус церкви, який є суттєвим для життя і єдності церкви, згоду "стосовно вчення Євангелія і роздавання таїнств", про яку говориться в статті VII Аугзбурського Віросповідання.
Цей консенсус розуміється не тільки в просторовому, але і у часовому значенні. Сповідання віри не тільки єднає нас з тими, хто сьогодні сповідає з нами правдиву віру, але також і з тими, хто сповідав її до нас, і з тими наступними поколіннями, які сповідатимуть її після нас. До католичності, яка не обмежена місцем, належить католичність, яка не обмежена часом. Це виражається в тому факті, що Лютеранські Сповідання завжди сильно наголошують на тому, що вони не проголошують нічого нового, але ту ж стару істину. З цієї причини, Книга Злагоди починається з трьох вселенських і екуменічних Символів Віри. З цієї причини, Аугзбурське Сповідання починається з ствердження Нікейського Символу Віри, а Формула Злагоди із ствердження Аугзбурського Сповідання і інших Сповідань. Так як Лютеранські Сповідання дивляться в минуле, так само вони дивляться в майбутнє. Вони є "чітким і публічним свідченням не тільки нашим сучасникам, але і нашим нащадкам". (Формула Злагоди, Детальний виклад, Правило і Норма, 16). Це свідчення зроблене "в присутності Бога і всього Християнства, серед якого і наші сучасники і наші нащадки" (Формула Злагоди, Детальний Виклад, XII, 40).
Реформована Церква нічого не знає про цю послідовність в формулюванні сповідань. Там, де в Лютеранських сповіданнях стверджуються стародавні Символи Віри, в сповіданнях віри Реформованої церкви встановлюєтьсяч Біблійний канон. Тоді, Сповідання є спробою виразити розуміння живим поколінням Письма в рамках певної церковної юрисдикції. Чи узгоджується, і наскільки узгоджується це розуміння Письма з розумінням попередніх поколінь, є насправді цікавим питанням, але чисто історичним питанням. Як таке, воно не питанням богословської або догматичної важливості.
Відповідно до Реформованого погляду, історія церкви в прямому значенні, історія, яку Божа церква переживає в світі, не існує, насправді не може існувати. Для Реформованої віри, правдива церква не якимось фактом, що продовжується на землі, в історії. Це щось таке, що стається від часу до часу там, і тільки там, де воно бажане Богу, для того, щоб використовувати слова, які люди проповідують, і за допомогою Святого Духа зробити їх божественними словами, які кличуть вибраних до Його церкви. Згідно з цим поглядом, не може бути послідовності між нашим сповідуванням і сповідуванням поколінь до нас і після нас.
З іншої сторони, Лютеранська Церква визнає органічний зв`язок між сповідуванням поколінь, які слідують одне за одним. Лютерани знають церкву, яка не просто виникає від часу до часу через чудо Святого Духа, який приходить до слів, але і церкву, яка продовжується тисячоліттями там, де є засоби благодаті, Слово і таїнства, в яких працює Святий Дух. Ця церква має свою власну історію, яку віра читає в історії розподіляння засобів благодаті. Якщо є історія шляху Слова Божого в світі, тоді є також і історія роботи цього Слова. Це і є історією церкви, котра є історією відповідді церкви, що породжується питанням нашого Господа, яке присутнє в Євангелії.
Таким чином, сповідання, такі як Нікейський Символ Віри і Аугзбурське Сповідання, перестають бути сповіданнями окремого покоління. В дійсності, жодне з великих сповідань поза Реформованою церквою ніколи себе так не розуміло. Жодне з них не хотіло бути дійсним тільки в певному місці або в певний час. Всі вони хотіли виразити великий консенсус, який поєднує правдиво віруючу церкву будь-коли і будь-де.
Скільки непорозумінь, скільки розмов можна було уникнути в Євангельському богослов`ї останньої декади, якщо б замітили той факт, що Лютеранська і Реформована церкви мають різні думки не тільки нарахунок кількості важливих доктрин в сповіданні, але також і про саму природу церковних сповідань. Нікого не задовільнить, якщо цю різницю перебільшити або заменшити. Богослови, які це зробили, і стверджуючи, що вони стоять на засадах Лютеранських Сповідань, з великою показовістю і навіть більшим крсномовством, поклали на Лютеранських пасторів і церкви Реформовану ідею того, чим створюється сповідання, так ніби вона єдина є правдивою євангельською ідеєю повинні багато за що відповісти. Це, насправді є глибоко серйозним питанням, і ми не повинні уникати обов`язку вивчити вивчити його краще. Але перше повинно бути чітке зображення цієї різниці.
Лютеранська церква визнає твердження, що церква збирається навколо сповідань. В Реформованій церкві воно якщо взагалі визнається, то тільки з сильними обмеженнями. Реформовані вважають, що церква збирається навколо Святого Письма. Ця позиція зразу ж справляє враження, як більш Євангельська. Можна побачити, чому Лютеранській Церкві завжди дорікали за надто високу оцінку сповідань, і за те, що вона ставить їх вище ніж Біблію. Ми не були би вже більше спадкоємцями Лютеранської Реформації, якби ми з повною серйозністю не дослідили яка првда може бути в цьому підході. Жоден Лютеранський богослов не буде відкидати небезпеки для нашої церкви, сильно сповідальної церкви. В тому чи іншому питанні, знову і знову окремі богослови ставали її жертвою. Однак, ми ніколи не можемо допустити, що наша церква менш серйозно ніж Реформована приймає "Тільки Писання", і що вона приписує Письму меншу роль меншу роль для церкви, коли каже, що церква збирається навколо сповідань.
Для нас також Святе Письмо займає центральну позицію в церкві. Однак, незаперечним є те, що в цьому гріховному світі, Письмо також можуть неправильно розуміти і вживати. Століття перед тим, як з`явився Новий Заповіт, церква мала ту ж Біблію, що і синагога. Як тільки з`явився Новий Заповіт, його забрали всі єретики. Зараз ми поділяємо одну і ту ж Біблію з найгіршими із сект. Правдива Церква збирається не навколо Писання, але навколо правильно зрозумілої, чисто і вірно тлумаченої Біблії. Завданням церковного сповідання є виразити правильне розуміння Писання, до якого прийшла церква. Тому пасторам допомогають проголошувати тільки чисту доктрину, і громади оберігаються від причуд проповідників і неправильних тлумачень Писання. В цьому значенні церковне сповідання є слугою Слова.
Ми багато чуємо про переваги, які сучасні дослідники мають на противагу тим, хто дав нам Формулу Злагоди і інші сповідання церкви. Ніхто не буде відкидати їх кращого знання мови і історії. Однак, в певні моменти, старі богослови 16-го століття робили краще. Перш за все, для них Біблія була все ще цілою. Біблія, Старий і Новий Заповіти, не були для них більшим чи меншим скупченням окремих писань і історичних рівнів. Тому, вони все ще могли тлумачити Біблію, і не відокремлювати уривки і документи. Вони також знали значення "Письмо тлумачить саме себе". По-друге, Святе Письмо мало над ними владу, перед якою вони покірно вклонялися. Для них, заклик до Біблії не був таким, яким він так часто ставав: закликом до розуму дослідників. Будучи конфесійними богословами, вони були Біблійними богословами. Для них, як завжди для нашої церкви, сповідання були лише коментарем до Святого Письма, і допомогою в його проголошенні.
Так як коментар не має значення без тексту, який він розкриває, так також і Сповідання не мають значення без Біблії. Так як карта набуває свого значення лише коли тримає мадрівника на правильному шляху, здалека від невірних поворотів, так і церковні сповідання набувають свого значення лише тоді, коли допомагають проповіднику чисто і вірно проголошувати Добру Звістку. Те, чи церква є все ще сповідальною церквою, вирішується не кількістю старих сповідних писань, якими вона все ще володіє, але її живим проголошенням в проповіді, навчанні, і пасторській турботі. Якщо в цьому значенні це сповідальна церква, тоді вона також і Біблійна церква.
Досвідом більш недавньої церковної історії є те, що авторитет Біблії залежить від авторитету сповідань. Чи не показала доля Реформованої церкви, яка в 19-му столітті в-основному не прив`язувала своїх служителів до сповідань, що стається з церквою, яка прив`язуєсвоїх пасторів до сповідань не тому що, але настільки, наскільки вони погоджуються із Словом Божим? На відміну від Лютеранського quia (тому що), quatenus (настільки наскільки) фактично довго було характеристикою Реформованих сповідань. Карл Барт говорить про це, як про "Побожний і вільний релятивізм, з яким вони дивляться на свої власні твердження." Але quatenus можна приймати двома шляхами. Воно може означати, ті доктрини, які виведені із Святого Письма, можуть бути сповідальними. Це є самоочевидним і для Лютеран і для Реформованих. Але воно також може означати таке: Я приймаю сповідання настільки, наскільки воно узгоджується з Писанням, і залишаю його відкритим питанням щодо того, до якої міри це може бути так.
Тут, "побожний релятивізм" став насправді безбожним; усуваючи авторитет сповідання, він також і те, що від Біблії. Якщо вже більше неможливо говорити чи сповідальне твердження є у згоді з Писанням чи ні, або якщо я можу сказати не більше ніж "Сьогодні мені здається, що так; тому я дозволю йому тимчасово залишитись", тоді мій сумнів є, в-основному, не на рахунок сповідання, але на рахунох Письма. Я втратив впевненість в тому, що воно тлумачить саме себе. Тоді я чую лише збиваючий натовп ексегетичних думок, які протирічать одна одній, але більше не чіткий, непомильний голос Слова Божого.
Проти релятивізму, який затьмарює чистоту Письма і руйнує Його авторитет, стоїть сповідальний принцип Лютеранської Церкви. Для тих, хто представляє цей релятивізм, може здатися несерйозним або сильною самовпевненістю тоді, коли Лютер говорить в своєму Великому Сповіданні 1528 року: "Я буду вірним йому аж до смерті, і (Боже допоможи!) в цій вірі залишу цей світ і з`явлюся перед судом нашого Господа Ісуса Христа" (WA26, 499), і коли сповідники Формули Злагоди кажуть:
Перед Богом і всім Християнським світом, ми хочемо засвідчити всім тим, хто зараз живе, і тим, хто прийде після нас, представлену тут заяву, щодо вищезгаданих і витлумачених статтей; це - і ніщо інше - є нашою вірою, вченням і сповіданням, в яких ми також бажаємо, з милістю Божою, з`явитися з безстрашними серцями перед судним престолом Ісуса Христа і дати про звіт. Також, ми не бажаємо ні особисто, ні офіційно говорити чи писати що-небудь, що протирічить цьому - але з милістю Божою ми збираємося перебувати в цьому. (Детальний виклад XII, 40).
Тут говорить не фальшива впевненість, але звичайно, правдива віра, котра знає, що таке Слово Боже, і що воно говорить. Це та ж сама впевненість, яка, згідно з Лютером, дає можливість пастору говорити, коли він залишає проповідницю: "В проповіді я був апостолом і пророком Ісуса Христа… тому що це Боже Слово, а не моє" (WA 51, 517).
Таким є Лютеранське сповідування. Тут немає "тимчасового". І ніколи не може бути, тому що сповідник завжди стоїть на порозі вічності. Сповідання завжди є "в присутності Бога", як говорить Формула Злагоди, в уривку, який цитувався вище. Це означає, що сповідник завжди знає про останній суд. Через те, що Лютеранська Церква зрозуміла глибоку есхатологічну серйозність всього сповідування, про яке свідчить Новий Заповіт, вона не знає "тимчасового" сповідання.
Тут не місце, що показувати Писемність Лютеранських
Сповідань. Коли ми це стверджуємо, ми, звичайно, не маємо на увазі, що вони
є непомильними, що їх не можна переглядати, чи немає потреби їх розширювати.
Також, ми не робимо їхнє кожне окреме богословське речення нашим власним - особливо
тому, що багато богословських шкіл приймало участь в їх формулюванні. Ми представлямо
їх на постійну перевірку, щодо Святого Письма, "нормуючої норми" (norma normans).
Але ця перевірка переконала нас, що великі
доктринальні рішення, яких досягнено в символічних книгах нашої церкви, є вірними.
А тому, не може бути жодного розвитку Сповідань, котрі ігнорують ці рішення.
Сучасні спроби відставити вбік нові формулювання сповідань, чи поставити їх
на місце старих, повинні стикнутися з нашим засудженням на рахунок того, що
їх не збирають, але розпорошують, що вони не служать, що прояснити віру, але
щоб запутати її, тому що вони не досить серйозно сприйняли заяви старих Сповідань.
Вони відмовилися від консенсусу з отцями на протязі багатьох століть, заради
якогось необдуманого, модного консенсусу моменту.
Старі Сповідання є свідченнями того, як
"Святе Письмо … розуміли і пояснювали в той час". Але вони є свідками в іншому
значенні ніж екзегетичні і догматичні праці, сучасні з ними. Тому що "ті, що
жили в той час, зробили своє сповідання не лише з погляду на своїх сучасників.
Вони сповідували свою віру "Перед Богом і всім Християнським світом, перед тими,
хто зараз живе, і тими, хто прийде після нас" - а тому і перед нами. В старих
Сповіданнях, вони промовляють до нас зараз і закликають кожного з нас перевірити
їхні рішення і їхні доктрини Святим Письмом.
Жоден богослов не може уникнути цього наказу,
зробленого Сповіданнями. Якщо він уникає, тоді він вже відрізав себе від церкви
отців. Однак, там, де сучасне богослов`я здобуло нове розуміння серйозності
цього наказу, там де знають, що означає сповідати "перед Богом і всім Християнським
світом, перед тими, хто зараз живе, і тими, хто прийде після нас" і готові,
з поглядом на останній суд, говорити Так або Ні сповіданню церкви - там церква
була заново відкрита.
Повернення до початку
Повернення до змісту книги
Перехід до наступної глави: "Вірую в Апостольську
Церкву" (1936)
"Благодать вам та мир нехай примножиться в пізнанні
Бога й Ісуса, Господа нашого!" (2 Петра 1:2).
