Сайт душпастиря Павла
Герман Зассе.
"Ми сповідуємо Ісуса Христа"
ВІРУЮ В АПОСТОЛЬСЬКУ ЦЕРКВУ"
1936
"Віру в єдину, святу, соборну і апостольську церкву." Ці слова Нікейсько-Константинопольського Символу Віри (далі по тексту НК) сповідаються разом церквами Сходу і Заходу, Католиками і більшістю протестантів. Однак, існує велика різноманітність, в тому, як тлумачать ці слова, особливо чотири твердження церкви: єдина, свята, соборна і апостольська.
Визначним фактом в історії догми в наш час - історія догми, історія вчення церкви супроводжує всю історію церкви - є те, що питання "Що таке Церква?" прийняло на себе зростаючу важливість. Воно не тільки зайняло сам центр богословсьгої цікавості всередині різних сповідань, але це велике питання все більше і більше стає об`єктом дискусії між церквами в екуменічному русі. Там, де стаються такі зустрічі, і розмова між Православними, Англіканами, Старокатоликами, Лютеранами і Реформованими точиться на рахунок доктрини про церкву, там ми бачимо, що таке питання про єдиність, соборність і святість церкви, веде до питання про її апостольство.
Що ми маємо на увазі, коли говоримо, що Христова церква є апостольською? Немає, можливо жодного іншого богословського питання, яке б чіткіше розкривало глибокі відмінності в доктрині про церкву, які існували між конфесіями з 16-го століття. Яку важливу роль починає відігрівати в нас час питання про апостольське спадкоємництво? Навіть на місійних ділянках, суперечка між Католицькими і Протестантськими церквами веде до обговорення питання, за яке зараз борються в Південній Індії, питання на рахунок того, чим настравді є апостольство церкви: Чи на нього потрібно дивитисяз точки зору апостольського спадкоємництва, чи апостольської доктрини, і як ці двоє відносять один до одного?
Євангельське богослов`я в Німеччині, якщо на нього правильно дивитися, не дуже займалося питанням апостольства церкви. Це може бути частково через нашу думку про те, що церква завжди визначається Апостольським Символом віри, який називає її святою і соборною. Твердження про апостольство було взяте з НК, хоча Апостольський Символ віри його не має.
Це може допомогти зрозуміти, чому Лютер, наскільки я знаю, ніколи особливо не мав справи з проблемою "апостольської" церкви, навіть хоча його богословське і реформаторське надбання було найбільшим вкладом, який був будь-коли зроблений, щодо правильного розуміння апостольства церкви. Також і Лютеранські сповідання, котрі представляють плоди церкви, які вона має з Лютерового вкладу стосовно цього, і в яких вони формулюють оновлену апостольську доктрину і встановлюють нормативне значення цього вчення для церкви, ніколи не говорили про апостольство церкви так, як вони говорили про її єдиність соборність і святість.
Тому, наше богослов`я все більше повинно підготовлювати себе до міжконфесійних дискусій, задаючи собі питання про значенні "апостольської церкви" в цьому подвійному значенні: Як ця назва повинна історично розумітися? і Що вона означає в доктринальному вченні церкви? Як і всі важливі проблеми в історії доктрини, обидві частини цього питання, і історична і доктринальна, невіддільно переплітаються одна з одною. Ми повинні спробувати відповісти на цих два питання, хоча в межах цієї роботи ми можемо сподіватися лише на щось трохи більше ніж нарис.
Слово "апостольський", як опис церкви в сповідальних формулюваннях, вперше було знайдено на Сході. Там де воно з`являється в Західних сповіданнях - чи то пізніх варіантах і особливих формах Апосльського Символу віри, чи в інших сповідальних формулюваннях і рішеннях синодів - з`являється відповідно через вплив НК. (Приклади наведено в книзі Ганна, Bibliothek der Symbole und Glaubensregeln der alten Kirche, 1897, ст. 393). НК, велике екуменічне Сповідання, яке тріумфально пройшлося і через Схід, і через Захід, відповідало за те, що церкву всюди сповідали, як апостольську. Навіть сповідання Несторіа і Монофізитів Арменіан свідчили про те, наскільки повною була ця перемога.
Історія формули "апостольська церква" перед НК - разом з Е. Шварцом і Х. Ліцманом ми знову бачимо в цьому символі віри сповідання Другого Вселенського Собору в 381 році - не можна більше з впевненістю перебудовувати. Це формулювання НК можна знайти в серії Східних сповідань останньої третини четвертого століття, наприклад в Hermeneia eis ton symbolon, яке невірно приписувалося Афанасію, в Єпіфанія, і вАпостольських Настановах.
Найдавніший доведений випадок виразу "апостольська цероква" в символі, знаходиться в тому, що написав Олександр Алексанлрійський до Олександра Солунського і всіх єпископів стосовно з справою Арія в 324 році. (Адресатом є Олександр з Александрії, а не з Константинополя, де було знайдена ця праця, як вважав Теодорет, і як про те говорить заголовок в книзі Гання на сторінці 19). В цьому документі, Александрійський єпископ з`єднує велику кількість тверджень з того, що очевидно є символом у церковному вжитку. З цього можна відновити символ.
Він починається так: "Ми віримо, що здається добрим для апостольської церкви, в Єдиного Бога". Речення "що здається добрим для апостольської церкви" може бути додатком автора листа. З цього речення видно, що він був знайомий з вживанням виразу "апостольська церква" в значенні "православна церква", майже так як загально вживалася "соборна церква". В тексті сповідання він називає церкву "одною і єдиною, соборною і апостольською" (mian kai monen katholiken, ten apostoliken ekklesian). Окрім відсутності "святої", можна зауважити слово "єдина" після слова "одна". Те, що це слово "єдина" було додатком до "одна" в Єгипетських сповідальних формулюваннях, можна побачити в короткій Коптській формулі хрищення: "І в одній, єдиній, соборній, апостольській і святій церкві, якою є Він". В латинському перекладі воно є так: "Et in unam unicam, catholicam, apostolicam, sanctam, quae illius est ecclesiam". Ефіоптська формула хрищення відповідно має: "Et in unicam, sanctam,quae super omnes est" (іншими словами catholicam) "ecclesiam apostolicam".Закінчення першого члену Коптських Апостольських настанов має такі слова "Один Бог, один Господь, одне царство, одна віра, одне хрищення в святій, соборній і апостольській церкві на вічне життя. Амінь." Те, що всюди, де слово "єдина" є чітким чи не чітким, і вживається разом із словом "одна", в німецьких перекладах НК eine einige (одна і єдина), є лише лише чіткішим вираженням "одна церква, одне Хрищення". "Одна і єдина", між іншим, знаходиться також і в Hermeneia, про яку раніше згадувалося. Там, стосовно церкви ми читаємо таке "в одну і єдину, цю соборну і апостольську церкву" (eis mian monen tauten katholiken kai apostolikenecclesian).
Це сповідання, насправді невірно приписувалося Афанасію, але знайдене в Ватіканському кодексі, разом з працями Кирила Александрійського. Це вказує на Александрійське походження, і тому ми можемо бачити в тому, що воно каже про церкву, бракуючий зв`язок між сповіданням Олександра в 324 році і НК в 381 році. Сповідання Епіфанія і Апостольських настанов, які говорять про апостольську церкву, могли прямо або непрямо набути вираження з цього джерела. В будь-якому випадку, не можна довести жодного іншого джерела. Ті документи, які говорять про "апостольську церкву", між іншим, є неподібними до інших сповідань четвертого століття (Єрусалимського, Кесарійського, Антіохійського символу 341, Аріанських сповідань і символів Смирни і Ніцци), жодне з яких не включає цього терміну.
Тому, ми можемо мати формулу Александрійського походження в "одній і єдиній, соборній і апостольській церкві". Її можна знайти в Олександра з Александрії і з незначними варіаціями в Hermeneia, звідки вона попала до Арменіанських сповідань. (В усіх трьох випадках відсутнє слово "свята", яке мають Епіфаній І і Апостольські Настанови.) Тому, Александрію потрібно вважати домівкою виразу "апостольська церква" у вживанні символів. Ганн став прибічником погляду, що слово "апостольська" вже застосовувалося до церкви в Східних сповіданнях Хрищення. Доказ, приведений Ліцманом, вже більше не робить цей погляд надійним, особливо там, де відновлюється можжлива справжня форма.
Не тільки це вживання "апостольської церкви" в сповідальних формулюваннях вперше доводиться листом Олександра з Александрії, якого він написав в 324 році. Цей лист, або Александрійський символ, якого він цитує, є першим доказом будь-якого вживання виразу "апостольська церква", якщо не враховувати вживання Тертуліаном множини "апостольські церкви", до якого ми повернемося пізніше. Виразу "апостольська церква" ми не знаходимо апостольських отців, в апологетів, в Іренея, Іполіта, Клемента, чи Орігена. Навіть Афанасій, диякон Олександра, який супроводжував свого єпископа до Нікеї, і потім став його спадкоємцем, здається не вживав його. Коли він говорить про православну церкву в суперечці з Аріанами, він називає її соборною церквою.
Тільки після того, як в кінці четвертого століття слово "апостольська" було прийняте як визначення церкви, а понад усім після прийняття Константинопольського символу віри, стало звичним визначати церкву як "соборну і апостольську". Тоді як відповідно до Євсевія і Афанасія "соборна церква" промовляється в Нікейському символі віри 325 року, пізніші церковні історики (Філоторгій, Теодорет, Созомен і Сократ) і рішення синодів з часу Вселенського Собору в Ефесі, зробили її "соборною і апостольською церквою.
Вживання соборної і апостольської церкви, однак, з`являєть вже в першій третині четвертого століття. Доказом цього є лист Констянтина до Євсевія, стосовно побудови базиліки в Мамре, яка повинна бути гідною "соборної і апостольської церкви". (Євсевій, Vita Constantini, ІІІ, 53). Якщо цей документ був надійно переданий, тоді він є, після листа Олександра, найранішим доказом вживання виразу "апорстольська церква". Ми можемо зробити висновок, що вже за часів Константина вираз соборна церква був розширений до соборна і апостольська цервка, і що це вживання ввійшло в церковне сповідання в Александрії. Звідти, в останній третині четвертого століття воно поширилося по Східній церкві і здобуло шлях до вселенського символу віри в Константинополі в 381 році.
Короткого огляду історії виразу "апостольська цервка" повинно бути достатнім. Що означає тут слово "апостольська"? Чому його включили в символ віри?
В той час як Західне сповідання Хрищення в другому столітті, Vetus Romanun вже визнавало святу церкву, справжні форми Східного віровчення, здається не згадували церкви. "Третій" Стаття має лише "і в Святого Духа", що є таким самим і в Нікейському символі віри 325 року. В той час, як Захід буд довго згідним визнавати "святу церкву", Схід на порозі червертого століття прийшов до згадки про церкву і зразу ж почав розвивати (разом із твердженнями про Святого Духа) її новими епітетами: "одна (єдина), соборна і апостольська", поки нова стаття про церкву не досягла тієї довершеності, яку вона має в НК.
В цьому розвитку безсумнівно велику роль зіграв Схід з його іншим ставленням до мови літургії. На Сході існує любов до краси звуку і багатства вираження. На відміну від цього, Апостольський символ віри на Заході вживає фактичну мову, уникає слів, які не є необхідними, і кожним новим словом стверджує новий факт. Але НК на Сході має схильність розвивати одне твердження іншим (наприклад, в христологічних твердженнях).
Саме це, однак, не пояснює нових виразів про церкву більше ніж виразів про Святого Духа. Пізніші твердження були вставлені в симовол віри з догматичної причини - для бословсько необхідної доктрини про те, що Дух, як і Син, є "однієї сутності з Отцем" - після того, як вони вже зайняли своє місце в літургійному служінні. Це показано самим НК, коли він говорить про Духа: "що Йому з Отцем і Сином однаковий поклін". Тут можна насправді сказати: "Закон молитви є законом віри" (lex orandi lex credendi). Розвиток доктрини про церкву в символі віри повенен також мати свої догматичні спонукання.
Ми не можемо сказати які мотиви були визначальними в кожному окремому випадку. Можливо вираз "одна і єдина церква", який почав характеризувати пізніші Єгипетські формулювання, спонукався Мілетською суперечкою. В той час, під час переслідувань Діоклетіана, у в`язницях були мученики, серед яких і єпископ Петро Александрійський. Вони відмовилися від церковної спільноти один з одним і непримиреними пішли на мученицьку смерть. Але чистою здогадкою залишаться той факт, чи вони дали можливість наголошувати на церковній єдності.
Ми можемо з впевненістю сказати, що четверте століття, яке потерпіло від найсерйозніших доктринальних суперечок, як і наповнене суперечками друге століття перед ним, змусило церкву задуматися над тим, чим є правдива і фальшива церква. В ранішій великій боротьбі проти Гностиків і проти Марсія, були вироблені концепції соборності і апостольства церкви, які стали загальною власністю всіх Християн, як на Сході, так і на Заході. Тому, важкі битви проти єретиків в четвертому столітті, стали можливістю для того, щоб внести ці концепції в символ віри, разом з доктриною про церкву.
Тоді, стає не важко відповісти на питання, що означає слово "апостольська", якщо воно вживається щодо церкви. Його значення не відрізняється від значення, яке воно мало під час боротьби проти гностиків. (Найраніша поява слова "апостольський" в Христянській літературі є на початку Листа до Траліан Ігнатія, де автор говорить, що пише "апостольським чином". Тут, однак це слово не ще богословського змісту.) З другого століття, на Сході і на Заході ми чуємо про "апостольську віру" або "апостольську доктрину". Це віра, про яку Новий Заповіт говорить, як про віру, яка "раз дана святим" (Юди 3).
Тертуліан вже вживає прикметник "апостольський", в той час, як Іреней вживає іменник "апостол", щоб обмежити значення виразу "доктрина апостолів" (він не вживає прикметника "апостольський", але говорить про апостольське спадкоємництво як про "спадок від апостолів"). Але питанням завжди є "апостольсьска доктрина" Тертуліана, "євангельська і апостольська традиція" Кипріана, концепції і вирази, які є також популярними в Александрійських отців, з часів Клемента. (Щодо Орігена, то ми можемо згадати його програматичне твердження в передмові до De principiis, частина 2: "Вірити потрібно лише в така істину, яка ні в якому разі не протирічить церковній і апостольській традиції.)
Так як вже в Тертуліана ця доктрина може називатися як "апостольською" так і "соборною", так само пізніше, ми бачимо ці слова, як синоніми. Коли Александр вводить вчення, яке він цитує словами "яке здається добрим для апостольської церкви", він так само міг сказати "яке здається добрим для соборної церкви". Коли цих два слова вживалися в четвертому столітті і пізніше разом, одне коло одного, то складається враження багатослів`я, таке, яке автори любили вживати в повчальних роздумах.
Ці два слова почали з своїм твердо визначеним значенням, і ввійшли в НК із своїми такими різними значеннями. Слово "соборний" говорить про вселенскість церкви, просторово поширеної по земній поверхні. Слово "апостольський" говорить про ідентичність церкви усіх часів з церквою, яка була на початку. До соборністі належить "всім народам" (Мт. 28:19) і "аж до останнього краю землі" (Дії 1:8); до апостольства належить "повсякденно аж до кінця світу" (Мт. 28:20).
Ось думки, які вміщені в твердження про церковне апостольство - церква сьогодні не є іншою ніж церква вчорашнього дня і часів П`ятидесятниці; сьогодні вона не має якоїсь іншої доктрини ніж в часи Лютера і Формули Злагоди, Бернарда з Клерво і Хоми Аквінського; церковне проголошення в часи Григорія Великого і Кипріана не є іншим ніж проголошення апостольських часів; є тільки одне Євангеліє на всі століття аж до останнього дня, так само як є тільки одне Євангеліє для людей всіх націй і народів; Євангеліє дане нам в свідченнях апостолів і ніде інше, і це свідчення не може бути витіснене жодним іншим джерелом об`явлень; анафема правдивої церкви вразить навіть ангела з небес, який буде проголошувати Євангеліє відмінне від того, яке проголошували апостоли. Ось правди віри, яким ми присвячуємо себе, коли разом із Християнами всіх конфесій, сповідаємо слова старого вселенського символу віри: "Вірую в апостольську церкву".
Великі істини віри, до розуміння яких Святий Дух привів Христову церкву в важкій доктринальній боротьбі ранніх століть, і які визнані православною церквою всіх часів як правильне тлумачення Святого Письма, не перестали бути істинами, через те, що їх неправильно вживали, калічили, чи навіть фальсифікували. Якщо є щось таке особливе, чого Євангельське богослов`я в наш час повинно навчитися від Лютера і Сповідань Реформації, то це те, що давню церкву треба знову приймати повністю серйозно. Історія церкви не залишається на місці з часу смерті останнього апостола і до часу, коли Лютер з`явився на сцені, як здається думають багато молодих богословів цих днів. Відкидання сучасним поколінням богословів знання отців, загрожує стати катастрофічним для нашого богослов`я, поки його якимось чином не виправити. Церква без Отців стає сектою.
Попередні покоління з їхнім "історицизмом" повинні понести звинувачення. Чисто історичний погляд стародавнього світу Греції і Риму, який разом із зміною "класичної філології" на "вивчення античності" був передбачений як вищий ступінь прогресу, в-дійсності був смертю живої участі з тим світом, майже знищив те, що залишилося від класичної освіти, яку ми все ще мали в Німеччині. (хтось може поставити це питання іншим чином, і запитати чи народилася нова історична школа з часу смерті класичної науки. Але фактом нашої історії освіти є той, що ентузіазм для світу класиків був затьмарений історизуючим навчанням). Подібним чином отці в Євангельському богослов`ї страждали сильною "історичною хворобою". Тому що, якщо все вже сказане і зроблене, то чи вивчає хтось, навіть якщо це професійний історик, історію тільки тому, що він хоче знати як "це було в-дійсності"? Тільки тоді це питання нас насправді зворушує, коли ми визнаємо, що в тому що сталося, було щось визначальне для нашого життя. Так само і з історичним питанням щодо того, коли і яким чином з`явився вираз "апостольське спадкоємництво". Воно все залежить від нашого розуміння великого доктринального рішення, що лежить заховане під появою цього виразу і тим, що він був взятий до Символу віри.
Це велике доктринальне рішення, яке виникло з боротьби другого століття, і яке визначило життя цілої церкви, віру всіх Християн всіх конфесій. Кожен раз, коли перед Християнським вівтарем звучать слова "Вірую в апостольську церкву", церква визнає її участь в гігантській боротьбі, яку потрібно було вести проти найбільш небезпечного ворога, з яким вона будь-коли стикалася. Боротьба почалася в останні дні Новозаповітнього періоду і продовжувалася на протязі кількох поколінь. Цього ворога ми зазвичай називаємо Гностицизм, хоча цим словом ми не сильно описуємо все, що було в ньому.
Слова символу віри "Вірую в в апостольську церкву" є пам`ятником великій перемозі над цим ворогом. Він також закликає до згадки про отців церкви того часу, над якими два великих богослови апостольської церкви - Іреней і Тертуліан. Тертуліан, який був товрцем і вчителем цековної Латинської мови, і якому Християнська доктрина завдячує за багато технічних термінів, перший пов`язав прикметник "апостольська" із словом "церква". Він називає апостольськими ті церкви, які були засновані апостолами. В його основній роботі проти єретиків, він пояснює, що Ісус Христос вибрав Дванадцятьох, і призначив їх бути вчителями для народів, і дав їм правдиву доктрину. Після того, як місце, яке стало вільним після Юдиної зради було зайняте вибраним Матвієм:
; вони отримали обіцяну силу Святого Духа для творіння чуд і для проповідування. Спершу вони свідчили про віру в Ісуса Христа в Юдеї і заснували церкви. Потім вони пішли по всьому світі, проголошуючи ту ж саму доктрину віри також і поганам. І так вони заснували церкви в кожному місті, від яких інші церкви позичили паросток віри і насіння доктрини для того, щоб стати церквами, і кожного дня вони все ще позичають. Через це їх вважають апостольськими, нащадками апостольських церков… Таким чином, багато таких великих церков є однією церквою, тою першою церквою від апостолів (illa ab apostolis prima), з якої всі вони пішли. Так вони всіє першими і всі апостольськими, тому що всі вони є одне (omnes primae et omnes apostolicae, dum una omnes).
Згідно з Тертуліаном, апостольська церква є
тією, яка заснована апостолом і дотримується його доктрини. Можна також говорити
про церкву, як про апостольську, навіть якщо її не заснував апостол, а апостольська
церква, з якої вона отримала доктрину. Громада може заявити, що вона є апостольською
церквою, а тому, законною і православною двома шляхами, і Тертуліан сварить
єретиків за це. Або церква може показати, що вона без сумніву заснована апостолом,
або вона може показати, що вона перебуває в гармонії з доктриною тих церков,
які були засновані апостолом, так би мовити, церков пешого рівня. Для Тертуліана,
друге ніколи не може бути показане без першого. Багато апостольських церков,
які є тому визнаними по всьому світу, старі і нові, є все ще одною церквою.
Це так ніби Тертуліан мав це на кінчику язика,
але все ще не сказав: одна апостольська церква. Він звичайно не заперечував
би проти того, щоб називати цілу церкву апостольською. Він би визнав це твердження
НК як віру і доктрину, за яку він завжди стояв. Все таки, не може бути випадковим,
що він завжди говорить тільки про апостольські церкви, тобто окремі церкви (Християни,
які живуть в сільській місцевосці, належать до церкви сусіднього міста, як і
Коринті за часів Павла), але ніколи про апостольську церкву. Якась перешкода
його добре-розвиненому відчуттю мови повинна була не дозволити Тертуліану виразити
формулювання, яке лежало прихованим в його напрямку думки, і якому призначено
було виявитися кілька поколінь пізніше в зовсім іншому місці.
Всюди, де люди говорять про апостольство церкви,
там оживає велике богословське досягнення Тертуліана, як також і його товариша
в боротьбі Іренея. Вони є дійсними винахідниками "апостольської церкви". Вони
вклали в кров і в сутність Християн усіх століть те, що Христова церква за своєю
природою є апостольською.
Можна зробити багато вагомих заперечень щодо
деталей їхнього розуміння цього апостольства церкви і його запровадження. Можна
звинувачувати їх, як це робив пізній Католицтві, за те, що вони виправдовували
те, що одного разу сказав кардинал Манінг в тому ж Римському Католицтві: "Потрібно
перемагати історію догмою." Як догматично і неісторично Тертуліан змалював Дванадцятьох
і їхню роботу. (За деталями дивіться Дж. Вагенман, Die Stellung des Apostels
Paulus neben den Zwolf, 1926). Що ми повинні думати про визначення апостола,
яке є таким точним, що виключає Павла? Однак, є можливим знайти щось, подібне
цьому в догматичній картині апостольського періоду в Діях Апостолів. Розуміння
Єрусалимом апостольства, яке ми маємо в Діях 1:21, не могло дозволити Павлу
зайняти місце, як один з Дванадцяти. Те, що Тертуліан так тріумфально говорив
до єретиків, можна також сказати і проти нього і проти Римської церкви, з легендами
про апостольську основу і вигаданим списком про спадкоємництво, якого так багато
бачив митрополит:
Дозволимо їм вигадувати щось подібне цьому. Що вони будуть уникати робити після богохульства? Але навіть якщо вони будуть вигадувати щось подіне цьому, вони все ще нічого не досягнуть. Тому що сама їхня доктрина, порівняно з апостольською доктриною, буде через помилки і відхилення голосно свідчити, що вони не мають апостола, чи апостольської людини, як свого авторитету. (De praescr., 32).
Але все таки, за ідеєю спадкоємництва і за найважливішими з тих старих списків про спадкоємництво є історична реальність. Список Римських єпископів, який Іреней передає, як приклад спадкоємництва єпископів, не був фактично ні тим, чим його вважав Іреней (списком єпископів, які йшли за Лінусом, якого апостоли призначили на посаду), ні списком пап (як пізніше бажав того Рим). Однак він має справжню сутність (Див. Ерік Каспар, Die alteste romische Bischjfsliste, 1926). Імена тут справжні. Навіть якщо ми не можемо говорити про монархічну посаду єпископа перед 140 роком, все таки люди, які перераховані перед Пієм, є, дуже правдоподібно, історичними особами, на яких була покладена відповідальність навчати, спадкоємництвом чистої доктрини.
Це є результатом епохального дослідження Еріка
Каспара, про яке згадувалося раніше. Якщо, в самій природі ситуації не не було
посади єпископа в ранні дні церкви, тоді там могла бути тільки послідовність
тих, хто в певному місці йшли один за одним в роботі вчителів (didascaloi).
Ця посада і посада пророка була пізніше віднесена до посади Єпископа. В Мучеництві
Полікарпа, він, Єпископ в Смирні, називається "апостольським і пророчим вчителем".
[LCC 1,155]. Ми можемо бачити як три харизми апостола, пророка і вчителя продовжують
жити в посаді єпископа.
Це не було догматичною вигадкою, але історичною
реальністю, для якої є паралелі в Юдаїзмі і ранньому Ісламі, що усна традиція
і передання доктрини з покоління в покоління були прийняти з надзвичайною серйозністю.
Як інакше можна було зберегти Євангеліє в той час, коли Святе Письмо Нового
Заповіту ще не було завершене? Звичайно, що не можна було уникнути того, щоб
забобони і навіть поганські поняття були притягнуті ідеєю "вірної харизми правди",
про яку казали, що вона отримується разом із єпископським спадкоємництвом. (Іреней,
Adversus haereses IV, 26, 2). Однак за цим поглядом все ще стоїть віра в непохитну
істину Христової обіцянки. Тому що Його обіцянки не перестали бути правдивими,
навіть коли ми, люди, неправильно їх розуміємо!
З цього переважаючого питання ми повинні розуміти
великі рішення церкви в другому столітті. Коли церква відхилила спокуси Гностицизму,
дуалізму Марсіанства і Монтанізм з його твердженнями про нові об`явлення, вона
стала апостольською церквою. Це означало, з погляду на релігійну і культурну
історію, надзвичайне зубожіння. Можливо, це значило також, що багато Християн,
глибоко розчарованих, покинули церкву і знову поглинули в поганство. "Апостольська
церква" є бідною церквою. Вона не має прекрасних нових об`явлень, не має знання
про вищі світи, не має можливості доводити свою віру розумом. Вона живе через
свідчення кількох людей, які не були ні релігійними геніями, ні етичними героями,
ні справжніми мислителями. Єдиним авторитетом для сказаних ними речей, які не
можна перевірити, було те, що Ісус Христос їх послав, і що вони були свідками
Його воскресіння.
Коли церква називає себе апостольською, тоді
вона доручає себе свідченню цих людей, цих апостолів, цих носіїв посади, яка
існуваа тільки один раз, в певному поколінні історії. Саме тут лежить значення
великих доктринальних рішень, які пов`язані з концепцією "апостольської церкви"
в другому і четвертому століттях. Будучи церквою Одного, який був правдивою
Людиною, був дійсно розп`ятий, і знову воскрес, така церква називається апостольською.
Вона є апостольською церквою, тому що вона є церквою Ісуса Христа.
Повернення до початку
Повернення до змісту книги
Перехід до наступного розділу: Додаток. Біографія
Германа Зассе.
"Благодать вам та мир нехай примножиться в пізнанні
Бога й Ісуса, Господа нашого!" (2 Петра 1:2).
