Сайт душпастиря Павла

Матвія 21:1-9
22 квітня 2000 р.
Івано-Франківськ, Будинок інвалідів і престарілих, Громада

¹А коли вони наблизились до Єрусалиму, і прийшли до Вітфагії, до гори до Оливної, тоді Ісус вислав двох учнів, ²до них, кажучи: Ідіть у село, яке перед вами, і знайдете зараз ослицю прив'язану та з нею осля; відв'яжіть, і Мені приведіть їх.³А як хто вам що скаже, відкажіть, що їх потребує Господь, і він зараз пошле їх. ⁴А це сталось, щоб справдилось те, що сказав був пророк, промовляючи: ⁵Скажіте Сіонській доньці: Ось до тебе йде Цар твій! Він покірливий, і всів на осла, на осля, під'яремної сина. ⁶А учні пішли та й зробили, як звелів їм Ісус. ⁷Вони привели до Ісуса ослицю й осля, і одежу поклали на них, і Він сів на них. ⁸І багато народу стелили одежу свою по дорозі, інші ж різали віття з дерев і стелили дорогою. 9А народ, що йшов перед Ним і позаду, викрикував, кажучи: Осанна Сину Давидовому! Благословенний, хто йде у Господнє Ім'я! Осанна на висоті!

     Дорогі брати і сестри у Христі!

     Пригадаймо наше дитинство, а саме, як чемно ми вели себе по відношенню до своїх батьків. Тут я наведу невеличкий приклад того, як це робив я, а кожен напевно може пригадати щось подібне з свого власного дитинства.

Отож, одного разу, коли я був хлопчаком, я досить сильно образив свою маму, через якусь дрібничку. В пориві гніву я на неї накричав у присутності інших людей. Згодом, уявивши що я наробив, мені стало надзвичайно соромно за те, що довів найдорожчу мені людину до сліз. Мені було так соромно, що я навіть не наважувався піднести очей своїх ані на маму, ані на жодну іншу людину. Я картав себе за це, і щодуху прагнув вибачитись перед мамою, але мені заважало те, що, як мені здавалось, мама ніколи мені не пробачить того, що я їй вчинив. Але докори сумління настільки мене мучили, що іншого виходу, як підійти та попросити пробачення в мене не залишалось. Отож, коли я нарешті це зробив, то до свого здивування дізнався, що мама мене вже давно пробачила. Ябув тоді ще досить малий, і просто не задумувався над тим, що щиро люблячі батьки ніколи не тримають образ на своїх дітей, як би ті себе не поводили. Вони завжди постійні у своїй любові до дітей, незалежно від того наскільки мінливі їхні діти у своїй поведінці по відношенню до них.

Дорогі друзі у Христі!

Подивімося у нашому сьогоднішньому тексті як мешканці Єрусалиму зустрічають Ісуса при Його в’їзді до Єрусалиму. “І багато народу стелили одежу свою по дорозі, інші ж різали віття з дерев і стелили дорогою. ”Ісус їхав до Єрусалиму в найсмиреннішому вигляді, на віслюкові, тим самим показуючи, що Він прийшов на цей світ і стався людиною, щоб спасти грішників, і це було Його першочерговим завданням. Він не в’їхав в Єрусалим на прекрасному коні, як це робили царі, натомість Він їхав на ослі. І навіть для того, щоб скористатись цим видом транспорту, Він, справжній Бог, заручається дозволом господаря, якому належить цей молодий віслюк. Всім своїм виглядом Він показує, що Він прийшов послужити нам, а не для того, щоб ми служили Йому. Як далі пише Матвій: “...Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох!” (Мт 20:28) Окрім цього Господь наш Ісус Христос таким смиренним чином в’їжджаючи до Єрусалиму цілком, на всі сто відсотків сповнює те, що про Нього писав пророк Захарія, що жив більш ніж п’ятьсот років до народження Ісуса. Захарія писав: “Радій вельми, о дочко Сіону, веселись, дочко Єрусалиму! Ось Цар твій до тебе гряде, справедливий і повний спасіння, покірний, і їде на ослі, і на молодім віслюкові, сині ослиці.” (Зах 9:9) Подивіться на реакцію людей, що Його зустрічають. Вони стелять перед Ним свій одяг та пальмове віття, про що нам, до речі, нагадують ті гілки верби, які ми приносимо на це свято до церкви. Отож, люди радіють. Вони очікують, що нарешті, прийшов Той, Хто звільнить їх від їхніх поневірянь та від гніту римлян, що панували на той час у Юдеї. Вони кричать “Осанна Сину Давидовому!”, що значить “спаси, допоможи нам, благаємо тебе.” Так само і ми з вами деколи у різноманітних духовних і фізичних недугах та поневіряннях кличемо до Господа і волаємо: “Спаси, о Господи, нас грішних, і допоможи нам, бо немає вже змоги терпіти це!” Але подивімося з вами на те, що кричить той самий натовп коли Пілат пізніше,перед самою стратою Ісуса, питає в натовпу -що він має зробити з Христом. Подивіться що пише євангеліст Марко у 15-му розділі: “Пилат же промовив ізнов їм у відповідь: А що ж я чинитиму з Тим, що Його ви Юдейським Царем називаєте?13Вони ж стали кричати знов: Розіпни Його!14Пилат же сказав їм: Яке ж зло вчинив Він? А вони ще сильніше кричали: Розіпни Його!...” Ті самі люди, що так радісно Його вітали при в’їзді до Єрусалиму, тепер готові заподіяти Йому найстрашнішу кару. Так само і ми, деколи відпадаємо від нашого Спасителя, чинячи багато гріхів, і таким чином, немов би кажучи: “Розіпни Його!” У кожному нашому переступі ми подібні до натовпу готовому розіп’яти Спасителя нашого. Але, чи змінив Христос свої наміри щодо нашого спасіння, коли побачив, як люди видають Його Пілатові? Чи пошкодував Він що задля таких зрадників Йому треба віддати Своє дорогоцінне життя. Ні, й далеко ні. Його наміри щодо людей завжди залишались і залишаються однаковими. Його любов завжди була і є безмежною. Бог настільки полюбив нас, Його зрадників, що не пошкодував для нас Свого Сина Єдинородного. Отож, невже ви думаєте, що зробивши таку жертву за нас негідників, Він не буде дбати про нас, вже віруючих, і надалі? Кожен раз коли нам здається, що ми настільки образили Бога, що Він ніколи на нас не зглянеться, ми помиляємось, бо Бог наш є Богом незмінним, і любов Його до нас є нескінченна, і Він завжди чекає, щоб ми у розкаянні повернулись до Нього і прийняли вірою те прощення, яке в Нього завжди є і нікуди не дівалось не залежно від того як далеко ми від Нього відійшли. Згадайте про притчу про блудного сина, який промотав увесь спадок, покинувши батька свого і родину, але якого батько його все одно чекав, і влаштував величезний пир коли той нарешті усвідомив що він наробив, розкаявся і повернувся до дому. Наш Отець небесний завжди з безмежним терпінням чекає кожного заблукалого грішника, і надзвичайно радіє, коли той нарешті повертається до Нього. Згадаймо що Сам Ісус говорить з цього приводу: “Говорю вам, що так само на небі радітимуть більш за одного грішника, що кається, аніж за дев'ятдесятьох і дев'ятьох праведників, що не потребують покаяння!...” (Лк 15:7)

Отож дорогенькі мої друзі у Христі!

Не сумнівайтеся в постійній любові до вас Господа нашого! Як би глибоко ми не впали, в нас завжди є та рятівна мотузка за допомогою якої ми можемо вилізти знову на гору до Бога нашого. Цією мотузкою є Господь наш і Спаситель Ісус Христос, який не зважаючи на те, чи люди Його прославляли під час славного в’їзду до Єрусалиму, чи кричали “розіпни”завжди залишався їм вірним і виконав те для чого він прийшов на землю, тобто щоб замість нас померти на хресті, замість нас винести усі заслужені нами страждання, замість нас виконати, те що мали виконати ми. І тепер, щоб Бог вже не вбачав в нас грішників,але, натомість бачив в нас цілковитих праведників, нам не треба нічого робити, а лише щиро увірувати у те, що Викупитель наш вмер замість нас, і тепер в очах Божих ми є чистіше снігу і біліше від Сонця. Вірте в це, дорогенькі, і вдячуйте за все Отцеві і Синові і Святому Духові.

“І нехай мир Божий панує у ваших серцях, до якого й були ви покликані в одному тілі. І вдячними будьте!” (Кол 3:15)

Амінь.

Українська Лютеранська Церква.