Сайт душпастиря Павла

Читання: Пс. 25
Рим. 4:1-8
Євангелія від Луки 5:1-11

"¹І сталось, як тиснувся натовп до Нього, щоб почути Слово Боже, Він стояв біля озера Генісаретського. ²І Він побачив два човни, що стояли край озера. А рибалки, відійшовши від них, полоскали невода. ³І Він увійшов до одного з човнів, що був Симонів, і просив, щоб він трохи відплив від землі. І Він сів, та й навчав народ із човна. ⁴А коли перестав Він навчати, промовив до Симона: Попливи на глибінь, і закиньте на полов свій невід. ⁵А Симон сказав Йому в відповідь: Наставнику, цілу ніч ми працювали, і не вловили нічого, та за словом Твоїм укину невода. ⁶А зробивши оце, вони безліч риби набрали і їхній невід почав прориватись... ⁷І кивали вони до товаришів, що були в другім човні, щоб прийшли помогти їм. Ті прийшли, та й наповнили обидва човни, аж стали вони потопати. ⁸А як Симон Петро це побачив, то припав до колін Ісусових, кажучи: Господи, вийди від мене, бо я грішна людина! ⁹Бо від полову риби, що зловили вони, обгорнув жах його та й усіх, хто з ним був, ¹⁰також Якова й Івана, синів Зеведеєвих, що були спільниками Симона. І сказав Ісус Симонові: Не лякайсь, від цього часу ти будеш ловити людей! ¹¹І вони повитягали на землю човни, покинули все, та й пішли вслід за Ним".

"Наша недовіра Господеві"

     Дорогі друзі у Христі!

      Одного разу, коли мені було років 6 я загубився у місті. Я стояв на дворі і чекав поки мама щось купувала в магазині. Вхід до цього магазину був подібний до входу в магазин, що знаходиться у нас в Тернополі на початку вулиці, що веде від залізничного вокзалу до театру, навпроти офісу церкви. Тобто, коли входиш до магазину є двоє дверей – одна веде праворуч, а друга – ліворуч. Отож я стояв і чекав маму біля такого входу, і вже трохи втомився і тому вирішив зайти до магазину і почекати на неї там. Коли ж я зайшов туди, то побачив, що мами там немає. Я почав бігати і шукати її від прилавку до прилавку, в той час, як сильний жах і відчай стискали мені серце. Я вийшов на двір – але мами і там не було... Звичайно, світ для мене тоді потьмянів. Я не уявляв навіть що я маю робити без найдорожчої мені людини.

     Дорогі друзі у Христі!

      Саме такого ставлення до Себе вимагає від нас наш Господь. В будь-якій потребі ми повинні линути до Нього, як дитина лине до батьків. А без Бога – ми повинні відчувати нестримний жах і сум, як дитина, що загубилася. Дуже часто в цьому житті ми ведемо себе самовпевнено, покладаючись лише на свої власні зусилля. Дуже часто ми не довіряємо Богові, не довіряємо тому, що Бог є всемогутній і люблячий, а покладаємось на створені нами ж ідоли, чи сумуємо, коли вони не допомагають. Ви можете уявити собі маленьку дитину, яка би відмовилася від супроводу батьків підчас подорожі великим містом, а натомість сказала: “Навіщо мені ваша допомога, я і сам можу це зробити?” Ні, будь-яку дитину, навіть думка про те, що вона опиниться без батьківської допомоги приводить до жаху. Ми ж у цьому житті дуже часто поводимося як якісь не те що неслухняні діти, а просто як діти несповна розуму. Знаючи, що без Бога ми нічого не можемо, окрім як загубитися у темряві тутешнього світу, ми, тим не менш, набираємось нахабства не довіряти тому, хто є нашою ідентичністю, безпекою та змістом життя.

      Подібне ми бачимо у нашому сьогоднішньому тексті. Петро, через вплив своєї гріховної природи, не довіряв Господеві, що Той може забезпечити їх усім необхідним, навіть у, здавалося б, майже неймовірних умовах. Петро каже: “Наставнику, цілу ніч ми працювали і не вловили нічого...” Так і ми у найважчих своїх турботах, навіть коли і замайорить десь на обрії мозку думка про Бога, дуже часто її відганяємо, немов кажучи: “Господи, та я вже все спробував, нічого не помагає...” І деколи, подібно до Петра, ми з недовірою в серці таки звертаємо своє серце у молитві до Христа, та й то, як крайній вихід... Проте, не такого поклоніння бажає від нас Бог. Він не бажає бути для нас останнім виходом. Він хоче бути для нас першим притулком. Він, хоче, щоб ми у найменшій потребі, немов дитина, що порізала пальчик, чи розбила колінку, кричить з плачем: “Мамо!” кликали до Господа про допомогу з словами: “Господи, допоможи!” Він хоче, щоб довіряли Йому як та дитина, що може з розбігу скочити зі сходів на татову шию, який стоїть сходами нижче, і ані на хвильку не засумніватися в тому, що тато відійде і не зловить її. Звідки б ми не падали Бог нас завжди зловить – не сумнівайтесь в цьому!

      Знову ж таки, подивімося на сьогоднішній текст і зауважмо, як Бог відповідає на нашу недовіру – Він дає учням Ісусовим стільки риби, що вони нею: “наповнили обидва човни, аж стали вони потопати.” Отож, підчас будь-яких негараздів, коли впадаємо у відчай – це ми відходимо від Бога; Він, натомість, завжди знаходиться на місці, і завжди забезпечує нас з надлишком усім необхідним. Нам лише залишається увірувати, що все добро, яке ми маємо – від Бога, та подібно Петрові, визнавши, що це все незаслужено, впасти на коліна у розкаянні і сказати: “Господи, вийди від мене, бо я грішна людина!” Бо Бог прагне розкаяних сердець. Бо “Жертва Богові зламаний дух; серцем зламаним та упокореним Ти не погордуєш, Боже!” Розкаяння, повна зміна на протилежне ставлення до своїх гріхів: замість байдужості – занепокоєність, замість легковажності – повна зламаність духу, страх перед покаранням, хворе сумління за скоєне зло перед Богом і ближнім, відчуття яке має злочинець, приречений до страти і в останню мить, зрозумівший неможливість виправити скоєне зло та неминучість покарання. Лише для такого серця Господні слова з сьогоднішнього тексту “Не бійся!” будуть справді Доброю Звісткою. Наш Господь Ісус зробив так, що кожне розбите серце оживає. Він на плечі Свої прийняв тягар гріхів, що обтяжують нас. І прийняв покарання, яке жоден з нас не зміг би знести і залишитись живим. Він замість нас відчув пекельний жах відділення від Бога. Це кожен з нас прокричав би на хресті “Лама савахтані?!!!” як би не Ісус, який відчувши холодне дихання пекла викрикнув це за нас безсило волаючи “Боже мій, Боже мій навіщо ти мене покинув?!!!” Але все скінчилося. Щасливий обмін відбувся – наші гріхи на Ньому, Божа прихильність на нас!

      ...В решті решт, після тривалого плачу та бігання туди-сюди мене замітив, якийсь чоловік, що нібито був якимось нашим знайомим і привів мене до мами, яка щойно дісталась дому в надії, що я самостійно туди повернувся. Ми з нею просто розминулись. Вона також плакала. Але після мого щасливого повернення радості нашій не було меж.

      Дорогі друзі у Христі! Довіряймо Божій любові. Він також плаче, коли бачить як ми блукаємо цим світом і не хочемо прийняти Його найдорогоціннішу Жертву. Він так само радіє, коли після щасливого обміну відбувається наше щасливе повернення до Нього. Після такого повернення мир Божий панує в наших серцях, до якого ми були покликані в одному тілі.

     Отож будьмо вдячні!

Амінь.

Українська Лютеранська Церква.