Сайт душпастиря Павла

Читання: Івана 6:28-29

"²⁸Сказали ж до Нього вони: Що ми маємо почати, щоб робити діла Божі? ²⁹Ісус відповів і сказав їм: Оце діло Боже, щоб у Того ви вірували, Кого Він послав" (Ів 6:28-29).

Дорогі брати і сестри у Христі!

      Моя невеличка сьогоднішня проповідь стосується теми самоправедності, та діл, що ми часто маємо спокусу ставити собі в заслугу, і що весь час роблять представники релігій, що самі визначають собі шлях до Бога. Дуже часто ми чуємо від інших людей, в особливості невіруючих, що не гризе їх сумління за своє життя, бо вони є культурні, освічені і ввічливі. Вони ніколи не ображають інших. Часто навіть можна почути, як невіруючі кажуть, що люблять інших людей і не лише родичів чи друзів, а цілий світ. В нас також часто виникає самоправедна думка, що наше непогане ставлення до інших, також залічиться, цілком забуваючи про Христа. Зараз я спробую показати на прикладі, чим є наші добрі діла, наша любов до ближніх, якщо вона не породжена перше Божою любов’ю.

      По понеділках увечері я час від часу дивлюся передачу про відомі злочини і їх розслідування в одній з країн колишнього СРСР. Одного разу показували таке страхіття, що жоден фільм жахів, що я до того часу дивився не викликав в мене такої реакції – я не міг був заснути півночі. Йшлося про зникнення дівчаток, а потім знаходження їхніх розшматованих тіл. Злочинцем виявився один чоловік, якщо його можна так назвати, в кого виникла ненаситна жага, ґвалтувати а потім чвертувати дівчат підліткового віку. Одного разу він на очах подружок розрізав на шматки одну дівчинку, зварив її, а потім примусив подружок їх їсти... Знаєте, хто йому в цьому допомагав? Його мати... Це вона вишукувала для нього жертви, і допомагала у знущання над бідними дітьми. Пізніше у цьому документальному фільмі показували епізод допитування підсудних – цього синочка і його матері. Син почав за щось матері докоряти, а вона розплакалась і знаєте, що сказала синові? “Я ж тебе люблю, і саме тому, я хотіла робити тобі приємне, я ж тебе люблю,” – повторювала вона.

      Ви спитаєте, для чого я навів такий жахливий приклад? А ви дослідіть почуття, яке у вас виникло, коли ви щойно слухали це. Саме такі відчуття, чи принаймні дуже подібні, виникають у Господа нашого, коли він дивиться, як невіруючі люди “люблять” ближніх своїх без Христа. Саме такі почуття виникають у нашого Святого і Праведного Бога, коли він вбачає у нашому серці прояви самоправедності – невимовна огида та гнів. Ось чим є наша власна праведність в його очах. Ось чим є наша власна, породжена нами самими любов до ближнього свого.

      Проте подивіться, що Бог зробив для нас! Яку величезну любов він виявив до нас, коли віддав за тих, хто смердить і тхне гріхом, найдорожче, що в Нього є – Сина Свого Улюбленого. Чи змогли би ми віддати на смерть найближчу нам людину за описаних вище злочинців?! Проте Бог любить нас настільки, що вважає наше життя рівноцінне своїй смерті. Щоб ми жили, помер Бог. Щоб ми жили, Бог воскрес. “Бо коли ми, бувши ворогами, примирилися з Богом через смерть Сина Його, то тим більше, примирившися, спасемося життям Його.” (Рим 5:10) Щоб стати з Богом, не треба полюбити свого ближнього власно вигаданою любов’ю, якою б сильною вона не здавалася, бо сміттям є така любов до Господа. Проте “Оце діло Боже, щоб у Того ви вірували, Кого Він послав.” І тоді, будь-яке діло зроблене з цією вірою буде приємним в Божих очах. Отож “Улюблені, коли Бог полюбив нас отак, то повинні любити і ми один одного!”

      І нехай мир Божий панує у ваших серцях, до якого й були ви покликані в одному тілі. І вдячними будьте!

Українська Лютеранська Церква.