Сайт душпастиря Павла

Дата: 14 Травня 2000 р. Неділя Мироносиць (друга по Великодню)
Тексти: Дії 6:1-7; Мк.15:42–16:8
Місце: Львів

"Вірність Господу завжди"
(проповідь душпастиря Олександра Сімашко)

      Як минула ж субота, Марія Магдалина і Марія Яковова, і Саломія накупили пахощів, щоб піти й намастити Його. І на світанку дня першого в тижні, як сходило сонце, до гробу вони прибули, і говорили одна одній: “Хто відвалить нам каменя від могильних дверей?” А зиркнувши, побачили, що камінь відвалений; був же він дуже великий. І, ввійшовши до гробу, побачили там юнака, що праворуч сидів, і був одягнений в білу одежу, - і жахнулись вони. А він промовляє до них: “Не жахайтесь! Ви шукаєте Розп`ятого, Ісуса Назарянина. Він воскрес, - нема Його тут! Ось місце, де Його поховали були. Але йдіть і скажіть учням Його та Петрові: Він іде в Галілею попереду вас, - там Його ви побачите, як Він вам говорив”. А як вийшли вони, то побігли від гробу, бо їх трепет та страх обгорнув. І не сказали нікому нічого, - бо боялись. (Мк.16:1-8)

      Благодать вам та мир нехай примножаться в пізнанні Бога й Ісуса, Господа нашого! Амінь. (2Пет.1:2)

      Сьогодні Святе Євангеліє розповідає нам про ще одну подію, пов`язану з воскресінням нашого Господа. Це сталося в неділю дуже рано, в перший день тижня. Три жінки: Марія Магдалина, Марія Яковова та Саломія, поспішали до гробу, куди увечері в п`ятницю було покладено знятого з хреста мертвого Ісуса.
      Жінки точно знали, куди було покладене закривавлене, обгорнуте в чисте біле полотно, тіло Вчителя. Вони пам`ятали з яким гуркотом величезний важкий камінь, закривши вхід до гробу, відділив їх від Того, Кого вони так шанували, так любили, з Ким пов`язували свої мрії про майбутнє, без Кого не уявляли свого подальшого життя.
      Усе це було в минулому: вигнання сімох демонів з Марії Магдалини, чудеса уздоровлення, воскресіння Лазаря, чудова наука Ісусова, слова які можна було слухати, забувши про все. В минулому вже і зрада, арешт, суд, знущання над найкращим з людей, яких вони коли-небудь зустрічали, над найдобрішим, найневиннішим, найспівчутливішим, наймилосерднішим.
      Вже позаду і римські батоги, і плювання, і удари по щоках та голові. Вже позаду, але й досі вони пам`ятають крик болю і відчаю, який вирвався з уст Ісусових, коли ковані цвяхи під ударами людської ненависті розривали святу плоть Сина Божого. А ще пам`ятали вони, як в невимовних муках, стікаючи кров`ю, Ісус молився за своїх убивць: “Отче, прости їм, бо не відають, що творять!”
      Увесь цей жах скінчився у п`ятницю ввечері. Холодне кам`яне ложе прийняло тіло Господа, щоб забрати з Нього останні залишки тепла, щоб могильним холодом наповнити серце, яке не зробило жодного удару без любови до людей. Вбивши свого Бога, люди відмовили Йому навіть в останньому обряді, який виконувався над кожним померлим.
      Ісусові рани не було обмито, Його тіло не було намащене пахощами, і до гробу поклали Його неподалік місця страти, бо наступала субота, коли нічого не можна було робити. Як минула ж субота, жінки, що залишились вірними Ісусові до кінця, поспішили до могили, щоб віддати Йому останню шану, виконавши те, що належало, - обмити, намастити пахощами та миром, загорнувши як належить.
      Вони були готові. Вони купили все необхідне. Вони були готові, побачивши застигле тіло Ісуса, ще раз у споминах пережити кожну хвилину тієї страшної п`ятниці. Єдине, що тривожило жінок, так це те, що в них не було достатньо сили, щоб відсунути великий камінь від входу до могили. Бо ж ні один з учнів не пішов з ними, щоб допомогти.
      Згадуючи сьогодні про цих жінок, ми можемо засвоїти один великий урок. Легко бути вірним Ісусові в радості. Легко бути вірними Йому, коли Ісус в`їжджає у Єрусалим, легко бути вірним Ісусові, коли навколо юрба шанувальників кричить “Осанна!”
      Легко бути вірним Господу, коли в нас усе добре, коли ми та наші діти здорові, нагодовані, одягнені, навчені. Легко бути вірними, коли немає проблем, коли все виходить, коли чудовий настрій, коли ніхто не ганьбить, не переслідує нас за нашу віру.
      Але як нелегко залишитись вірним Ісусові, коли приходить випробування коли приходить хвороба, коли одна невдача йде за іншою, коли все просто валиться з рук, коли хочеться плакати з відчаю, або навпаки крушити все справа і зліва. Як важко в такі хвилини залишитися вірним Ісусові, вірним Його слову, не зрадити Його жертвенну любов, не зрадити Його святу кров, що проливалася за наші гріхи, ради нашого миру з Богом, ради нашого спасіння, ради нашого вічного блаженства в Царстві Небесному.
      Ці жінки, що поспішали до Господнього гробу в неділю вранці, змогли залишитися вірними Йому до кінця. Вони служили Ісусові чим могли, коли Він ходив дорогами Палестини, проповідуючи прихід Царства Божого, вони йшли, щоб послужити Йому, коли Він був мертвий.
      Вірність до кінця, за будь-яких обставин, - ось який плід приносить віра християнина. І така вірність не залишається без нагороди. Марія Магдалина, Марія Яковова та Саломія, - вони були вірними навіть мертвому Господу в той час, коли всі покинули Його, і вони першими почули радісну звістку, що Христос воскрес.
      Ангел Господній промовив до них: “Не жахайтесь! Ви шукаєте Розп`ятого Ісуса Назарянина. Він воскрес! Нема Його тут. Ось місце, де Його поховали були.”
Ісус воскрес, так і не отримавши належного погребального обряду. Він воскрес, бо не збирався більше бути мертвим. В Його владі і силі було воскреснути, щоб більше не вмирати вже ніколи. Він воскрес, щоб ті, хто вірує в Нього, були вірні Йому не мертвому, а живому, завжди, за будь-яких обставин. Вірні в радості і в біді, в достатку і в скруті, у здоров`ї і в немочах.
      Ісус воскрес, щоб віруючі в Нього діти Божі збиралися разом, прославляли Його за здобуте на хресті прощення їхніх гріхів, за мир з Богом, за спасіння. Щоб слухали і виконували слова Його, щоб жили згідно з Його заповідями. Ісус воскрес, щоб бути нашим Спасителем, нашим Царем, щоб бути найбільшим нашим скарбом, щоб наше життя належало Йому.
      Він хоче бачити дітей Своїх зібраних щонеділі у храмах для молитов і духовного єднання у спільній вірі. Він хоче це бачити і бути серед них, бо Сам сказав: “Де двоє чи троє зібрані в Ім`я Моє, там Я посеред них.” Ісус хоче бачити, але чи завжди бачить?
      І тут нам треба засвоїти дуже важливий урок з нашого тексту. Коли жінки, прийшовши до Ісусової могили, побачили, що величезний камінь відвалено, і зазирнувши всередину пересвідчилися, що Господа там немає, - жах і трепет напав на них. Щось подібне одного разу відчув і я, коли служив своїй першій громаді. В той день була поминальна неділя, перша після Великодня.
      О 10-й годині ранку, зайшовши до лекційного залу, щоб як завжди, навчати прихожан катехізису перед богослужінням, я побачив там лише чотирьох чоловік. Жах і трепет не покинув мене і тоді, коли після уроку на богослужінні я не побачив багатьох з тих, хто постійно відвідував заняття і службу.
      Жах і трепет огорнув мене, коли я подумав: а що коли б цей день був останнім в історії світу, якби Сам Христос з`явився із небесним військом та спитав мене: “Де паства, що Я довірив тобі, найнегідніший з моїх слуг?” Що я відповів би Йому? Що в християн можуть бути важливіші справи, ніж прийти в неділю до церкви?
      Наприклад, відсвяткувати день народження чи поїхати на кладовище, щоб пом`янути померлих родичів? Тоді я знав, що багато-хто з моїх прихожан, зробивши свій вибір, потім думали чи був цей вибір правильним. Ті, хто прийшли до церкви у поминальну неділю зранку, думали, чи правильно вони вчинили в той час, коли майже ціле місто виїхало до рідних могил. Не знаю, чи сумнівалися в правильності свого вибору ті, хто не прийшли на богослужіння, але їм особливо треба було засвоїти урок, який усім нам дають жінки – мироносиці.
      Чи хто з вас замислювався коли-небудь, чому ці жінки не пішли помазати Ісуса у суботу? Тому що забули про Нього? Тому що зреклися Його? Тому що більше не любили? Ні! Тому що третя заповідь: “Пам`ятай день суботній, щоб святити його” не дозволяла їм це зробити. Тому що суботнього дня заборонялася будь-яка робота, щоб кожен міг піти у храм чи до синагоги на святі збори та послухати Слово Боже.
      Ісус лежав у могилі, позбавлений останнього ритуалу, а жінки, як пише св. Лука, “спочивали за заповіддю”. Чи Христос, коли воскрес, засудив їх за це? Чи Святе Письмо бодай одним словом звинувачує їх у неправоті? Ні! Суботній день мав бути присвячений Богові. Сам Христос кожної суботи навчав у синагозі чи в храмі коли був живий, і коли помер, не хотів, щоб хтось знехтував Словом Божим навіть заради Нього.
      Коли Христос терпеливо чекав у могилі поки пройде субота, то невже наші рідні, що покинули нас, образяться, якщо ми будемо приходити на кладовище у поминальну неділю після богослужіння чи перед ним, чи в інший день?
      Жінки-мироносиці залишалися вірними Ісусові навіть коли Він помер, а тим більше не зреклися Його, коли Господь Ісус воскрес. Не бажаючи зректися, покинути живого Спасителя, Його апостоли, учні, постійно перебуваючи у Його слові, навіть перед лицем смерті не забували про Христа.
      Нажаль, хоча й дуже прикро, але мусимо визнати, що серед дітей Божих, серед християн, є багато таких, хто з дивовижною легкістю забувають про живого Спасителя і відмовляються йти туди, де Він хоче їх бачити, де хоче їх щедро благословляти, чути їхні молитви, чути їх вдячний спів. З якою легкістю вони нехтують товариством Того, Хто обіцяв: “Де двоє чи троє зібрані в Ім`я Моє, - там Я посеред них!”
      Дякую Богові, що в нашій громаді розуміння третьої заповіді є на досить доброму рівні. З Божою допомогою і благословінням ми помалу зростаємо і у вірі і в чисельності. Воскреслий Господь разом з нами. Він посеред нас. Він любить нас і чекає взамін нашої любові. Тому славимо Його і просимо у молитвах про дар мудрості і сили, щоб залишатися вірними Йому як в радості, так і в смутку, кожного дня, кожної хвилини, зажди.

      А Тому, Хто може зробити значно більш над усе, чого просимо або думаємо, силою, що діє в нас, Тому слава в Церкві та в Христі Ісусі на всі покоління на вічні віки. Амінь.(Еф.3:20-21)

Українська Лютеранська Церква.