Сайт душпастиря Павла

1.

      Апостольська спадкоємність є давнім поняттям, проте той особливий смисл, з яким це поняття сьогодні використовується, наскільки я це бачу, є нещодавнім витвором посеред християн. 1833 року з’явився перший із “Трактатів часу”, який закликав до відновлення католицького мислення у Церкві Англії. То був потужний заклик до англіканського кліру розважити про відповідальність їхнього служіння. Автор нагадував своїм братам-клірикам про те, що англіканська літургія містить “доктрину апостольської спадкоємності”. То був той самий Джон Генрі Ньюмен, який по 12 роках по тому відрікся від цього погляду та навернувся до Римської Церкви.

      Його заклик мав стосуватися літургії, через те що жодне з віросповідань давньої церкви або Тридцять дев’ять статей не містили такої доктрини. Вартим уваги є той факт, що у Римської Церкви немає особливої доктринальної статті про successio apostolica. Видається, що тільки один доктринальний документ, у якому вживається цей вислів, і той, знаменно, є тим, у якому Святий Престол звертається до католицьких єпископів у Англії 1864 року (apostolicae successionis praerogativa, Denzinger, 1, 686).

      У римських підручниках з догматики до самого питаня підходять у доктрині про апостольськість церкви і в доктрині про священицьке рукопокладання. Тридентський собор говорить про нього досить побіжно у доктрині про священство, коли він каже, що єпископи стали на місце апостолів (in apostolorum locum successerunt, Сесія 23, розділ 4). У наступних канонах, у яких засуджено доктрини Реформації немає взагалі жодної згадки про спадкоємність.

      Є два місця у Договорі про перемир’я 1548 року, які підходять таким само чином до терміну, яким він вживається сьогодні. Договір про перемир’я не є доктринальним твердженням і все-таки він дає таки добре посилання на мислення тогочасних богословів католицької реформи. Сказано, що католицтво є “ознакою правдивої церкви, тобто, що вона є вселенською, виливану в усі місця та часи через апостолів та тих, що за ними слідували аж до нас і в продовженні спадкоємності до кінця світу”. Подібним чином стаття про таїнство рукопокладання промовляє про спадкоємність церкви: “Коли єпископи покладають руки та висвячують до цих служінь, вони діють у цім завжди тривалім переданні та спадкоємності церкви”. [Melhausen, pp. 66, 94].

      Те, що нині називають апостольською спадкоємністю у Католицькій церкві вважається таким само очевидним, що про нього навряд чи є потреба й говорити. Вона просто подається із таїнством священицького рукопокладання. Коли Церква Англії та її дочірні церкви (нещодавно також деякі Лютеранські церкви та уніатські церкви, такі як у Південній Індії) так сильно це роздмухують, що виникає потреба роздумати про той факт, що ми дуже схильні говорити про ті чесноти, якими не володіємо. Навряд чи цей перебільшений наголос на апостольській спадкоємності з’явився випадково у церкві, яка дійсно претендує на те, щоб бути католицькою церквою і володіти трьома служіннями: єпископа, священика та диякона, і водночас не є спроможною сказати чим дійсно є ці служіння.

      У нас не було би потреби задіювати англікан та їхньої нечіткості (плоду історії їхньої Реформації, що викликає співчуття), якби вони не грюкали постійно в двері до всіх інших церков, вимагаючи від Риму визнання їхніх чинів а від протестантів отримання їхньої “апостольської спадкоємності”. Прусія неодноразово поглядала спрагненими очима на Церкву Англії, починаючи від її першого короля, сильно вражена висловом “нема єпископа, нема короля” аж до романтичного Фридриха Вільгельма IV [1840-61] та його невдалої спроби заснувати Єрусалимський Єпископат під патронатом Прусії та Англії. Саме ці плани були тим, що врешті привело Ньюмена до Риму. У них була думка, що Церква Англії допоможе церквам “менш повно організованим”.

      За нашого життя ми бачили відновлення цієї дружньої пропозиції. Вона була висловлена – на збентеження усіх серйозних англійських богословів – певними англійськими єпископами в той час, коли на нас звалювалося гітлерівське тисячоліття. З усією серйозністю вони нам казали, що наша боротьба проти Людвіга Мюллера та інших “німецьких християнських” єпископів була марною. Треба було, щоб Англія висвятила німецьких “єпископів”. І то привело би все до належного порядку. Нас було запрошено подумати про приклад певних Північних церков, які насолоджувалися своїми добрими взаєминами із Церквою Англії.

      Пізніше ми поговоримо про фатальні наслідки для всього лютеранства по світі, що настали, коли церкви Швеції та Фінляндії приєдналися до спільного висвячення із англіканами. Їм треба було сказати не тільки про те, що такі висвячення Церквою Англії є нічим і даремними в очах Риму, але також те, що поняття про те, що щось більше дається їм, ніж дається служінню Слова і Таїнства також іде в розріз із Лютеранською Реформацією, відповідно до Статті V Ауґсбурзького віросповідання.

      Зловісні наслідки цього видні всім у місійних полях Африки та Індії. Там тепер ми благословенні двома групами лютеранських місіонерів. Одна має “апостольську спадкоємність,” а інша не має. Обидві є більше або менше у церковній спільноті з цілим рядом церков, але вже не одна з одною, і не з тими Лютеранськими Церквами, що залишилися все ще вірними Віросповіданням у цьому світі.

      До якої міри ця справа стала проблемою в Німеччині видно із шокуючого прикладу Фридриха Гайлера, професора богослов’я Євангелицької кафедри в Марбурзі. Таємно він сам висвятив єпископа. Таємно він запровадив священицьке рукопокладання на євангелицьких пастирів, щоб вони тепер могли таємно (їхні громади не було про це повідомлено) впливати на “зміну” у святкуванні Таїнства Вівтаря. Де, коли були в Християнській Церкві таїнства та рукопокладання, під час яких те, що давалося та одержувалося проголошувалося не чітко, але в таємниці,не в присутності християнської громади? Церковним урядам в Німеччині було би варто добре приглядатися до таких забобонних романізаторів, так само, як і на кальвінізаторів Лютеранської спадщини. Натомість вони видають особливі закони і вживають заходів проти тих, хто серйозно сприймає стару спадщину Лютеранської католичності, єдиної зброї проти романізаторів.

2

      В будь-якій спробі зрозуміти всі сьогоднішні розмови про апостольську спадкоємність, ми повинні починати з того, що апостольство є невід’ємною частиною церкви. Отже, будь-яка церква, будь-яке зібрання людей, що претендує на те, щоб бути церквою, по-своєму претендує на апостольство. Римо-католицькі теологи зазвичай розділяють апостольство походження, апостольство доктрини та апостольство спадкоємності (apostolicitas origins, doctrinae, successionis). Кожна церква претендує на два перші види апостольства. Кожна церква, зрештою, прослідковує своє походження до апостолів, і так до Самого Ісуса.

      Тож це нісенітниця казати, що Лютеранська Церква та інші Протестантські церкви з’явилися у 16 столітті чи навіть пізніше, а Римо-католицька церква сягає часів Ісуса та апостолів. Східна Церква є свідченням і протестом проти такої ідеї. Де була папська церква перед з’явленням папства? Чи має будь-яка церква, чи ні походження в Новому Заповіті, є просто питанням віри. Баптисти та учні Христові твердять, що їхня церква була саме тією церквою Нового Заповіту. Наші лютеранські отці ніколи не мали на меті заснування якоїсь нової церкви. Вони були переконаними в тому, що обновлялася одна Христова церква з чистою апостольською доктриною на противагу Римові, який відпав від Євангелія.

      Все це – питання віри і їх не можна намагатися вирішити зверненнями до історичних доказів. Як це відбувається видно з полеміки між англіканами та англійськими римо-католиками. Обидві сторони намагаються довести, що вони є легітимним продовженням середньовічної церкви в Англії. Для нас, лютеран, у цім диспуті, немає місця, хоча й нам часто пропонується його зайняти.

      Довести ідентичність будь-якої історичної конструкції є дуже проблемним завданням. Наприклад, хтось може говорити про англійський чи німецький народ, що існує впродовж століть. Але коли подивитися на все ближче, то можна зауважити, якими великими є відмінності. У якому смислі англійський народ часу Генрі VІІІ є ідентичним з удесятеро разів більшим англійським народом сьогодення? В якому смислі сьогоднішній німецький народ є ідентичним із народом часу Лютера? Чи не простою фантазією була думка про те, що Священна Римська імперія Візантії продовжувалася в імперії Карла Великого і германського імператора Отто Великого аж допоки вона не завершилася 1806 року? Чи є більша ідентичність між Римо-католицькою церквою сьогодення і церквою Петрових днів, ніж яка є між Римською Імперією першого століття і Священною Римською Імперією 1800 років? Було зауважено, що різниця між церквою перед Костянтином і церквою після Костянтина є більшою ніж різниця в Західній Церкві перед та після Реформації. Тут історичні докази просто відпадають.

      Апостольство походження, претензія на те, що церква, до якої я належу, є ідентичною з церквою апостолів, є питанням віри. Відповідь має стосуватися того, чи я вважаю за апостольську саму доктрину своєї церкви. Претензія Лютеранської Церкви на те, що вона є апостольською, є правдивою або фальшивою в залежності від того, чи вона вірно зберегла доктрину Нового Заповіту. Для лютеран все, звичайно, залежить від питання: “Де є сьогодні доктрина апостолів?”

      Природньо, що кожна церква претендує на те, щоб бути апостольською у своїй доктрині. Тепер особливо варто зауважити надзвичайні складнощі Римо-католицької церкви, у які вона потрапила через свій розвиток, особливо від часу Реформації. На початку своєї праці Лютер все ще міг, зауважте – всередині Римо-католицької церкви – апелювати до sola scriptura. Окрім цього, вже довго існувала точка зору про те, що традиція є продовженням Писання. Якою старою та поширеною є ця точка зору, ми можемо зауважити, поглянуши на Східну Церкву, але вона ніколи не стала догмою. Але саме на Тридентському Соборі цю традицію поставили поряд з Писанням як другий еквівалент джерела об’явлення.

      Коли таке стається, коли, якщо вживати мову Шмалькальдських статей (ІІ, ІІ, 15), Писання більше не запроваджує статей віри, тоді церкву штурмує ентузіазм. Він виштовхує доктрину Нового Заповіту, руйнує її, і скасовує церковну апостольськість. Одним із найглибших Лютерових визнань також висловлених у Шмалькальдських статтях (ІІІ, VІІІ) є те, що ентузіазм породжується презирством до зовнішнього Слова, до написаних та проповідуваних слів Писання. Ентузіазм веде до релігії природньої людини, людини, що впала і яка ставить себе на Боже місце. Лютер бачив, що це – велика єресь, якою етнузіасти, папа, і Магомет – три форми антихриста, що були йому відомі – однаково володіли.

      Всі троє цитували малозрозумілі слова нашого Господа в Івана 16:12-13: “Я ще маю багато сказати вам, та тепер ви не можете знести. А коли прийде Він, Той Дух правди, Він вас попровадить до цілої правди”. Ці слова знаходять вдячних слухачів в особах папи, архієпископа Кентерберійського, квакерів, лібералів, і у всіх інших видів єретиків. Проте не так багато є вдячних слухачів у наступних слів, слів, що йдуть за ними, правила, яким визначається чи то був справді Святий Дух, Якого почула людина, а чи просто дух людини, чи ще гірше який інший дух: “Він прославить Мене, бо Він візьме з Мого та й вам сповістить” (вірш 14), тобто витлумачить ще глибше Євангеліє Христове і таким чином прославить Ісуса.

      Як далеко все може зайти, коли до цього не прислухатися, видно з історії Римської Церкви – найбільшої трагедії Християнства. Спершу традиція нагадує прив’язану повітряну кульку, яка більше або менше підтримується апостольським свідченням. Але з проголошенням двох еквівалентних джерел об’явлення – Писання та традиції – вірьовка відрізається і кулька летить за вітром у невідомому напрямку. Відповідь прийшла з часом. На 19 століття стало дуже очевидним, що найкращі католики сповнені неспокоєм. Ні в Писанні, ні в традиції перших століть неможливо знайти основи для сучасних догм, починаючи від Непорочного Зачаття 1854 року через Ватиканський Собор 1870 року до Вознесіння Марії [1950 р.] Нічого з цього не було відомо ранній церкві.

      Доктрина Римської Церкви не є більше апостольською. Навіть у 1854 і 1870 роках все ще якось можна було претендувати на повернення до відносно старих традицій, або ж до того, що таким вважалося. Місця з Писання могли витлумачуватися вірним католикам досить переконливо. Але з догмою 1950 року цьому було покладено край. Успіння Марії є пізньою легендою, і лише “богослов’я висновків” може чинити Марію mediatrix усіх благодатей та coredemptrix.

      Тут вже була задіяна “теорія розвитку”. Вона була запропонована Ньюманом і радісно підхоплена. Між іншим,її вже можна знайти в Мьолера. Ця теорія, яка мала би виправдати сучасні догми, є продуктом Романтицизму і 19 століття в цілому (очевидними паралелями є Дарвін і Маркс). Вживається картина про насіння. На початку церкви всі її доктрини вміщувалися усередині насіння, а потім вони розкривалися від століття у століття. Хіба не так було із доктринами про Святу Трійцю і Особу Богочоловіка?

      Безперечно, розуміння цих доктрин розвивалося упродовж століть. Однак вони вже були від початку в апостольському свідченні. Новий Заповіт проголошує, що Ісус Христос є не творінням, а вічним Логосом. Новий Заповіт проголошує, що Ісус Христос, правдивий Бог і правдива людина є однією Особою. Те, що розкривається у церкві є ще глибшим розумінням апостольских слів. Але те не може розкритися, чого в апостольських словах немає.

      У Римо-католицькій теології ми сьогодні знаходимо такі питання як-от: “Чи Марія взагалі помирала?” Дійсно постають і вимагають відповідей такі питання як “Що є сутністю і мірою папської непомильності?” Через те, що було канонізовано та піднесено Бернадотта “до честі вівтарів” чи може будь-який добрий католик сумніватися в правдивості з’явлень у Люрді? Якщо ми далі будемо досліджувати посаду папського вчення, то чи не дійдемо ми до того, що на додаток до Писання і традиції, з’являється третє джерело доктрини, а саме, Христів управитель на землі?

      Ми можемо тільки радіти з того, що зроблено в Римо-католицькій церкві на честь Писання. В усіх доктринальних поясненнях увага приділяється Писанню і традиції. Багато протестантських церков можуть багато чому тут навчитися. Але що нам робити з приватними об’явленнями, коли на них претендує не якась невідома особа, а сам папа? Якщо він відчув чудодійне сонце Фатіми також у Римі, чи мав видіння Христа, то чому він це не тримає в собі, що було би належним чином робити. Чому все це проголошується через засоби масової інформації місту та цілому світові? Чому віруючий католик приймає кожне слово папи в питаннях віри та моралі? Тому що він це звірив з Біблією і традицією? Звичайно, що ні, але це через те, що так сказав папа!

      “Слово папи є Божим словом”. Це можна було прочитати в час війни на дверях собору у Зальцбурзі у листі архієпископа на час Великого посту. Знову таки, всі християни знають, що людські слова можуть водночас бути Божими словами. “Чи ти віруєш, що моє прощення є Божим прощенням?” Під час Сповіді це питання задається [Малий катехізис V, 27]. Але тільки Слово Боже, Слово Євангелія, Слово живого проголошення апостольського послання сьогодні – тільки це може бути Божим Словом.

      У які висоти злітає повітряна кулька уявної традиції, коли перекреслено межі Писання! Коли sola scriptura залишена далеко позаду, так само далеко позаду залишено Боже об’явлення і його авторитет. Можна тільки жахатися від думки про те, яку жахливу долю готує сама для себе Римська Церква. Зрештою, це все-таки найбільша і найвпливовіша християнська церква. Але чи це ще та церква у якій жили наші отці у Середні віки? Чи вона все ще є апостольською церквою? Хіба вона не втратила апостольської доктрини? Не до тієї міри, що наче апостольське свідчення в ній вимерло. Воно все ще там є. Інакше Рим не був би церквою. Також і в Римській церкві є люди, які все ще вірують у Спасителя Ісуса Христа як єдиного Посередника між Богом і людьми. Також у цій церкві Бог все ще є присутнім у засобах благодаті до тієї міри, що вони все ще там є. Також у цій церкві люди відроджуються до вічного життя. Але в цій церкві є також той жах, який бачив Лютер, антихристиянське звеличення людини, чи то в культі Марії, чи то в ушануванні папи.

      Якщо ми це визнаємо, то ми це можемо робити тільки в духові покаянного самодослідження. Можливо, та сама хвороба, християнська смертельна болячка, проникає і в нас, і в нашу церкву, готова вибухнути в будь-який момент? Як це сказано Лютером в одному місці в Шмалькальдських статтях?

      Коротше кажучи, ентузіазм, властивий Адамові та його дітям від початку до кінця світу, насадився та влився в них стародавнім змієм, і є джерелом, силою і міцністю усякої єресі, а особливо папства і магометанства.

      Тому ми повинні та мусимо постійно підтримувати те, що Бог не бажає мати з нами справу інакше, як через промовлене Слово і Таїнства. Все ж інше, що вихваляється без такого Слова і Таїнств від Духа є дияволом (III, VІІІ, 9-10).

      Це – серйозне застереження кожній церкві. Ми не можемо виявляти цю єресь у наших церквах без того, що серйозно запитати також самих себе: “Чи це я, Господи?”

3.

      Доктринальна точка про апостольську церкву окрім апостольства походження і апостольства доктрини, має також апостольство спадкоємності. Саме це маячить головним чином у нинішніх християнських взаєминах. Ми мусимо перше спитатися чим в дійсності є ця апостольська спадкоємність. Англіканська церква оцінює себе як таку, що цією спадкоємністю володіє. Шведська Церква вірить, що вона її має, і яку Східні церкви та Римська Церква вважають за свою власну належність.
      У своєму славетному Символізмі [англійський переклад 1906 р.] Мьолер спробував прояснити значення традиції для сучасного католицизму. Він виявив, що перебуває у визначному узгодженні з Ньюменом і його друзями в Англії так само як із російськими мислителями, такими як Хомяков. Погляд Мьолера на традицію бере початок у сучасній філософії і понятті романтицизмом суспільства як організму. Таких як Дж. Ранфт, догматик з Вюрцбургу, у своїй вченій праці Der Ursprung des katholischen Traditionsprinzips (1931). Інші римо-католицькі вчені погодилися з цим (Пор. Збірка на честь 100-річчя смерті Мьолера, Die Eine Kirche, ред. Г. Тюхле, 1938). Мьолер виявляє закон традиції, який зв’язує разом різні покоління людей або релігійного суспільства, у житті всіх таких суспільств.

      Божественний засновник нашої Церкви,коли встановлював спільноту віруючих як Свій постійний орган, не звернувся за допомогою до якогось іншого закону, окрім того, який переважає у кожному відділі людського життя. Кожен народ обдарований особливим характером, який відображений у найглибших, найприхованіших частинах його істоти, який відрізняє її від усіх інших народів і виявляється, зокрема, у публічному та домашньому житті, у мистецтві, і коротко кажучи, у всіх відношеннях. Він наче оберігаючий дух, дух, який провадить, дух, який передається від попередників, оживляюче дихання цілої спільноти (Symbolism, стор. 279 і далі).

      Так само як є національний дух для народів, який живить народ у його окремішній цілісності впродовж поколінь, так само є і дух релігійної спільноти. Як приклади цього, нам даються не тільки китайці, парси, мусульмани і гелленське поганство, але й лютерани:

      І нарешті, розгляньмо релігійну секту, засновану самим Лютером. Розвинені доктрини цієї Церкви, передані так, як вони є у символічних книгах, зберігають в цілому так багато цього духу, що, на перший погляд, вони мусять визнаватися спостерігачем, як непідробні твори Лютера (echt lutherisch). З певним живим інстинктом (Lebensgefьhle) точки зору майористів, синергістів та інших були відкинуті, як мертвотні; і по правді (з точки зору Лютера, Geist), як неправдиві тією спільнотою, чиєю душею, чиїм живим принципом був він, і Церква, яку заснував Реформатор Віттенберзький, довела, що вона є непомильним тлумачем його слова (стор. 280 і далі).

      Ці речення сповненні об’явлення! Що всім чітко видно, — то це цілковите перекручення лютеранства, а отже не вживається багато слів тут,щоб показати, що Лютеранська Церква не є релігійною асоціацією, яка заснована Лютером, що в своїй основі має дух Лютера. Ще значимішим є те, що спосіб говоріння про церкву не є вірним навіть тоді, коли ми викреслимо слово «Лютер» і замінимо його словом «Христос»; навіть тоді, коли замість того, щоб приписувати заснування церкви Реформатору Віттенберзькому, вказувати на заснування церкви Христом; або навіть тоді, коли замість того, щоб казати про Лютеранську Церкву, як про «непомильного тлумача» слів Лютера, казати про Римо-Католицьку Церкву, як про «непомильного тлумача» слів Христа. Там сказано, що в традиції доктрини і спадкоємності учителів діє властивий дух, який непомильно об’являє речі. Навряд чи нам треба робити якісь особливі посилання на китайців, греків, парсів чи мусульман, щоби визнати, що така ідея не є плодом християнської віри і свідченням апостолів. Така ідея безперечно існувала в стародавньому світі, гелленістичному та азіатському, і вона, очевидно, не щезла. Але треба конечно обговорити те, чи ця ідея є Біблійною і християнською, бо хоча й трапляються то тут, то там певні сліди про її вплив на мову, що використовується в Біблії, ми можемо зауважити, як пізніше вона інфільтрувалася у Христову церкву і допомогла сформувати ідею про «католицьку» церкву.
      Святий Дух, Який творить єдність віри та віросповідання не є якимось колективним духом християнської релігійної асоціації. Церква як люд Божий є чимось цілковито іншим від людей Мані чи Магомета. Церква як тіло Христове не є організмом таким як світська асоціація, сім’я, нація чи будь-який інший вид «тіла». Невірне розуміння Мьолера, як і цілого романтичного руху, можна виправдовувати вказуванням на використання ранньою церквою термінів із давньої соціології релігії, коли мова ведеться про церкву Христову. Ніколи не можна забувати, що церковні отці вийшли із давнього поганства і продовжували використовувати деякі з його понять досить довго, наприклад, у своїх апологетичних творах. Проте треба зробити істотну відмінність між тим, що є по правді Біблійним і тим, що було привнесено з того давнього поганського світу. Безперечно, у Святому Письмі навчається про католицтво та апостольство ранньої церкви. Але цього самого не можна сказати про той спосіб, яким розумілися католицтво і апостольство впродовж століть розвитку Католицької Церкви.

      Нам треба тільки поглянути на речення виведене Августином проти донатистів: «Коли цілий світ виносить вирок, той вирок є певним» (Securus iudicat orbis terrarum). Він стосується до церкви повсюди; донатистів можна було виявити тільки в Африці. Це є саме тим реченням, яке почало потрясати віру Ньюмена у католицтво Церкви Англії. Час від часу воно глибоко вражало католицькі та високоцерковні (1) кола. Однак воно походить із Писання, але з релігійної думки нехристиянського світу, можливо, від найранніших форм релігії, які є ще живими в нас або могли такими стати. «Голос народу – голос Божий» (Vox populi vox Dei. Пор. Сенека Старший, Controversia, 1, 1, 10; Гомер «Одісея», 3, 214 і далі]). Це – філософія стоїків, і водночас це – частка світової мудрості, або ж – глупоти. «Моя спільнота ніколи не погоджується щодо помилок» [Haddith. Muctamad, 458-76. Пор. Lammens, Islam (1968), стор. 93]. Так віж Магомета доктрина про ijma, консенсус усіх мусульман.

      Мьолер є цілковито правим, коли зауважує, що тут ми не маємо справи з доктринами, які з’являються також поза церквою. Те, що нам не вдалося зауважити, так це того, що вони не походять зі Святого Письма, і властиво їх неможливо привести до згоди з Писанням.

      Наскільки непотрібно, і поправді, неможливо зрозуміти доктрину церкви з таких принципів виявляється у неможливості застосувати на практиці добре відомий афоризм Вінцента Леринського. Відповідно до цього афоризму, ту доктрину треба вважати за католицьку, а отже і за православну «яка була надавана повсюди, завжди і всіма» [quod ubique, quod semper, quod ab omnibus creditum est]. Про географічне католицтво «повсюди» ми вже говорили. Тяжче сказати щось ліпше щодо часового католицтва, аніж словом «завжди», або ж тим, що часто називається апостольством. Однак тут ми натрапляємо на серцевину «апостольської спадкоємності». Що це за серцевина? Це переконання усіх великих шкіл мудрості і встановлених релігій Азії та гелленістичного світу про те, що на початку була правда, і вона чисто передавалася від покоління до покоління, від батька синові, від учителя до учня, наче з рук в руки, без додавання чого-небудь чи віднімання. Саме це quasi per manus [«наче передано руками»], яке з’являється в час четвертої сесії Триденту (Denzinger 783) є віковим технічним терміном для цього процесу.

      А тепер, скільки з цього всього можна виявити у Святому Письмі? У 1 Кор. 11:23 і 15:3 Павло використовує цей технічний термін про отримування та передавання традиції (parelabon, paredoka). (Ми можемо зазначити у передаванні, що воно не має якогось шкідливого впливу на незалежність його апостольства, про яке він так сильно наголошує в Галатів). У Новому Заповіті у нас таки є традиція у смислі послання Євангелія, або якогось особливого послання, яке вірно утримується та передається (1 Тим. 6:20), без додавання чогось чи віднімання чогось (Об. 22:18-19). Однак ця «традиція», чи то вона є усним проголошенням апостолів, чи вона вже була записаною, не має нічого спільного із традицією, яку пізніше помістили на противагу Писанню. Це апостольське свідчення неможливо поділити на те, що було проповідувано і на те, що було записано. Це одне й те саме. Автентична доктрина церкви у смислі Нового Заповіту ніколи не є чимось іншим, окрім як живим передаванням цього свідчення у проповідуванні і навчанні. Вона ніколи не може бути незалежним джерелом об’явлення. Автентична апостольська спадкоємність, отже, є завжди і лише спадкоємністю доктрини. Її можна впізнати за її ідентичністю зі свідченням апостолів у Новому Заповіті. Таким чином, треба зважувати зміст того, що проголошується будь-якою церквою і кожною церквою.
      Поправді, є спадкоємність учителів, які вірно проголошували це апостольське послання. Але те, ким вони точно є знає тільки Бог, так само як Він Сам «знає тих, хто Його», хто є Його правдивою церквою [2 Тим. 2:19]. Можна зрозуміти бажання укласти список такої спадкоємності. Саме через людське бажання у давньому світі склалися списки учителів, ланцюжки передавачів традиції у багатьох школах і релігіях. Отже, якийсь уламок давньої нехристиянської релігії проник у церкву з укладанням списків тих, у кого були посади і хто передавав традицію. Люди шукали в людських книжках те, що написане тільки у книгах Божих.

(1) Певно що маються на увазі кола осіб з дуже високою пошаною до літургії Церкви.

4.

      Проблема із цими списками спадкоємності може бути, проілюстрованою двома прикладами, що заторкують Старий і Новий Заповіти. Те, як равинське юдейство розуміло передавання того, що навчалося, у Старому Заповіті показано ланцюжком традиції, яким починається трактат Мішни Pirqe Abot ("Вислови отців"). "Мойсей одержав Тору з Сінаю і передав Єгошуї, Єгошуа -старшинам, старшини - пророкам, а пророки передали їх чоловікам Великої Синагоги". Далі лінія ведеться через Симона Праведного (бл. 300 року до Р. X. або століттям пізніше) до равинів пізнішого періоду. Нам не потрібно починати розглядати питання чи Велика Синагога існувала взагалі, чи це вигадка, що розвинулася з Неємії 8-10. Для того, щоб впізнати вигадку, достатньо зауважити включення пророків до списку тих, хто передавав Тору. Ця штучна конструкція мала на меті показати передавання божественної правди впродовж поколінь. Історія об'явлення Старого Заповіту втискується у схему, походження якої не е Біблійним, і не піддається узгодженню із Біблійними записами.

      Наш наступний приклад є розуміння Новозаповітнього об'явлення, що знаходимо у 1 Климента. Там, у розділі 42 читаємо:

      Апостолам заради нас було передано Євангеліє Господом Ісусом Христом. Ісус Христос був посланий від Бога. Отже, Христос є від Бога, а апостоли є від Христа... Коли вони отримали своє доручення, сповнені певністю воскресінням нашого Господа Icycа, Христа і зміцнені Словом Божим, вони пішли, наповнені упевненістю у Святому Духові, звіщаючи Євангеліє про те, що наближалося Царство Боже. Вони проповідували у селах і містах, і призначали свої першоплоди, після випробовування їх Духом, щоб вони були єпископами і дияконами тих, хто повірить, Нічого нового в цьому не було, бо вже давно в Писанні згадувалося про єпископів і дияконів. Бо в одному місці в Писанні сказано: "Я впроваджу їхніх єпископів у справедливості, а їхніх дияконів у мирі".

      Де це написано? Ніде. Можливо, автор мав на увазі Іс. 60:17, де Септуагінта (буквально перекладена) каже: "Я дам тобі правителів (archontas) у мирі, а твоїх наглядачів (episkopous) у справедливості". Чи у нас тут просто втрата пам'яті, а чи це "духовне" тлумачення місця? Хоча, в такому випадку, це треба було би якось зазначити. Так як текст стоїть у 1 Климента, то це підроблена цитата.

      Багато можна думати про той факт, що така фальсифікація або як би це не назвали (можливо, наші норми до раніших часів не застосовуються) з'являється у першому документі Римської Церкви наприкінці першого століття. Документ визначає закон, що ті, хто має церковне служіння, не можуть зміщуватися без свідчень проти них, і він нав'язується іншій церкві з вимогою послуху [59:1] і заявляє про те, що рішення про це зроблено Святим Духом [63:2]. Це було в той час, коли ще в Римі не було монархічного єпископату, і самого папства. Климент був одним із єпископів у Римі, і з Пастиря Гермаського ми довідуємося, що він відповідав за листування з громадами в інших місцях [Vis. II, 4, 3]. Те, що він дає, як зобов'язуюче рішення, за основу має фальсифікацію. До чого все це приводить можемо побачити в його плодах у Дарі Костянтина і Декреталіях псевдо-Ісидорія. Тут ми спостерігаємо перший приклад тієї точки зору, яку кардинал Маннінг підсумував у зв'язку з І Ватиканським Собором, і в його непоказних і непрайдивих історичних твердженнях про місце римських єпископів у давній церкві: "Догма мусить переважати над історією" [Vatican Council (1969), стор. 125 і далі].

      Цілком поза проблемою підробленої цитати, ми повинні спитатися: "Яке значення того способу, яким історія описана 4 Климента?" Ми бачимо мішанину правди та фантазії. В об'явлення дійсно в ланцюжок спадкоємності. Отець посилає Сина, Син - апостолів. Апостоли передають своє доручення (Auftrag) тим, хто несуть служіння (Amtstrdger) у церкві. Воно - Біблійне. "Як Отець послав Мене, і Я вас досилаю!" (Івана 20:21). І доручення проголошувати Євангеліє усякому створінню аж до кінців землі і до "кінця віку" було справді дано апостолам їхнім Господом. І про це нам сказано в Святому Письмі, що апостоли призначили служителів, і для того, щоб вони їм допомагали, і для того, щоб вони потім зайняли їхнє місце. Таким чином. Павло поставив до служіння Тимофія. Відповідно до Дій 14:23 Варнава і Павло "рукопоклали пресвітерів" для місійних громад на півдні Малої Азії. Цей історичний факт потім був догматично спрощений у 1 Климента, як також такими авторами другого століття, як Іриней і Тертуліан, і навіть цілою церквою того часу.
      Спершу є факт, що не завжди саме Дванадцятеро засновували та організовували церкви, і навіть не апостоли у реальному значенні цього слова. Справді, найбільші з давніх церков, Антіохська та Римська, були засновані невідомими християнами. Історично просто не розглядається, що Петро і Павло були засновниками церкви в Римі, як про це заявляє Іриней на початку свого списку римських єпископів. Далі просто невірно, що духовне служіння [das geistliche Amt] завжди поставало саме таким чином, тобто через отримання його від апостолів. "Дідахе" (15:1) дає застереження громадам, що робити у випадку відсутності посеред них мандрівних апостолів, пророків чи вчителів:

      Тож виберіть з-поміж себе єпископів і дияконів, що гідні Господа, людей м'яких нежадібних до грошей, правдивих, чоловіків, які були випробувані. Вони так само cлужать вам, як пророки і вчителі. Тож не думайте менше про них, бо вони шановані посеред вас, разом із пророками та вчителями.

      Те, що було раніше багатоскладовим, пізніше підноситься в уніфікованій формі. Це ми можемо спостерігати від початку церковної історії (наприклад, у літургії), і у випадку також із правилами. Саме спрощувальна, догматична точка зору веде до таких спрощених конструкцій історії, як ми це бачимо в юдейській схемі спадкоємництва у "Висловах отців" і в їхній копії того, що Климент Римський зробив для раннього християнства.

(Далі буде)

Українська Лютеранська Церква.

Copyright Rev. Pavlo Bohmat
При використанні матеріалів цього сайту робіть ланки на нього.