Сайт душпастиря Павла

Доповідь на пастирській конференції УЛЦ (Симферополь – зима, 2003 року Божого).

• Вступ
• Виправдання
• Освячення
• Висновок
• Використана література

Вступ.

      "Отож, браття, ми маємо відвагу входити до святині кров'ю Ісусовою, новою й живою дорогою, яку нам обновив Він через завісу цебто через тіло Своє, маємо й Великого Священика над домом Божим, - то приступімо з щирим серцем, у повноті віри, окропивши серця відсумління лукавого та обмивши тіла чистою водою! Тримаймо непохитне визнання надії, вірний бо Той, Хто обіцяв. І уважаймо один за одним для заохоти до любови й до добрих учинків" (Євреїв 10:19-24).

      Через те, що ми не є істотами, які живуть самі по собі, але людьми, котрі підвласні всемогутньому Владиці, ми мусимо перебувати у певних стосунках з Богом. Через гріх, який прийшов у цей світ, ми були відділені від Бога, (наші стосунки з Небесним Отцем спотворилися), наш зв’язок з Творцем розірвався. А якщо немає єднального зв’язку з Богом, то немає життя. Людству не дано життя окремо від Бога. Жодна людина не може жити, без Того, Хто є справжнім Життям.

      Через те, що ми не є істотами, які виникли з природи, але істотами, яких створив Бог, ми не були забуті нашим Богом. Хоча наш зв’язок був розірваний, проте через велику любов Божу, через безмірну Його ласку до грішних людей, наш милосердний Творець Владика, послав Свого Сина Єдинородного, щоб ми могли жити. Той єднальний зв'язок, який існував між Творцем і Його творивом до гріхопадіння, був відновлений дитятком на ім’я Ісус, який родився від Духа Святого і Марії Діви, який став під закон, і сповнивши цей закон, сповнивши все, що для Нього призначалося - муки, смерть, воскресіння та вознесіння, повернув нас до Бога.

      Бог дає грішним людям життя. Жодна людина не здобуває це життя в Бога. Якщо Бог не відновлює Своїх стосунків з нами, ми не можемо відновити їх з Богом. Якщо б не Бог, наш зв’язок залишався б розірваним, і ніхто б ніколи не зміг його з’єднати. Тому без Христової жертви на хресті, ми не тільки не можемо мати життя, але й також що-небудь пропонувати Богу. Жодні діла людини, яка перебуває у гріху та засудженні не є угодними в очах Божих. Наш Вседержитель радіє і приймає лише те, що ми пропонуємо і робимо для нашого Бога лише у вірі в Його Сина, лише в покладанні на Христові заслуги. Саме цей єднальний зв’язок, який відновив Ісус, дає нам можливість приносити плоди любові до нашого Бога. Тільки тоді, коли ми стоїмо на доброму грунті, обробленому Самим Христом, тільки тоді, коли ми перебуваємо на твердій основі, якою є наш дорогий Ісус, ми можемо щось запропонувати Богу, не для свого виправдання, але з вдячності за величний дарунок спасіння і життя вічного. Хоча колись ми були втрачені для Бога, тепер завдяки ж самому Богу, ми стали знайденими дітьми Його, котрі не чахнуть, а без сумніву живуть життям, котре наповнене ділами, котрі свідчать не лише про те, що ми є дітьми Самого Бога, але й про нашу безмірну вдячність до свого Дорогого Отця.

      Моя дослідницька робота присвячена темі виправдання та освячення, темі, яку дуже часто можна чути чи то під час богословських дискусій, чи то у церкві, чи навіть просто поміж людей, які інколи навіть самі не здогадуються, що вони про це говорять. З питанням виправдання і освячення стикається кожна людина, яка не є атеїстом. Саме ця тема була центром всіх дискусій як за часу Реформації, так і впродовж подальшої історії церкви. І зараз також продовжує бути головним предметом обговорення. І не дивно. Адже від цього залежить все інше, як от про це сказано в журналі “Добра звістка”: "Чітке розуміння цих двох доктрин звеличує Ісуса Христа і приносить радість у серця прощених грішників. Змішування цих двох доктрин затьмарює Христову славу і приносить лише неспокій і смуток" [Журнал "Добра Звістка, том 2, №2, ст. 16].

      Тому, дуже важливо для людини знати і розуміти те, як вона здобуває спасіння, як вона може примиритися і жити з Богом, і яким це життя тоді буде. Отож, давайте поговоримо про ці дві істотно важливі доктрини, доктрину виправдання, і доктрину освячення. Отож, розпочнемо з виправдання...

Виправдання

      Жодна людина не може мати спасіння, якщо вона засуджена через свої гріхи. Оскільки ми є грішними, тому для того, щоб жити у мирі з Богом, нам потрібно бути виправданими перед Богом у наших гріхах. Саме це Бог і робить, коли посилає у цей світ Свого Сина улюбленого Ісуса Христа. “Того, хто не від гріха, Він учинив за нас гріхом, щоб стали ми Божою праведністю в Нім” (2 Кор. 5:21). Те, що зробив Ісус Христос для нас і є нашою праведністю, за допомогою чого Бог виправдовує нас. “Бо Бог у Христі примирив світ із Собою Самим, не зважавши на їхні провини, і поклав у нас слово примирення”. Бог послав Свого Сина в цей світ, щоб ми не померли, але щоб завдяки Христовій роботі могли виправдатися перед Богом, примиритися з Ним і жити. Праведний Христос помирає на хресті замість всіх людей, і таким чином через цю замінницьку жертву Бог виправдовує всіх грішників. Те, що Христос помер за всіх людей на хресті, ми називаємо об’єктивним виправданням. Проте ми також говоримо про суб’єктивне виправдання, а саме про те, як те, що зробив Христос, прикладається до окремого грішника, як Христова праведність стає праведністю конкретної особи. І тут ми кажемо, що суб’єктивне виправдання стається відразу, коли людина починає вірити в Христа і Його спасіння. Кожна така особа, яка покладається і приймає Того, Хто постраждав, і те, що Він [Христос] через Своє страждання зробив для неї, стає праведною перед Богом, як написано: “А Божа праведність через віру в Ісуса Христа в усіх і на всіх, хто вірує, бо різниці немає” (Рим. 3:22). Мартин Лютер порівнює таке виправдання вірою в Христа з шлюбом нареченого з нареченою, після якого вони стають одним тілом. Подібним чином віра об’єднує нас з Христом, після чого Христос і душа віруючого стають однією плоттю [Еф. 5:31-32]:

      “Багатий і божественний наречений Ісус вступає в шлюб з бідною, зіпсованою повією, позбавляє її від всіх її пороків і прикрашає її всіма своїми чеснотами. Її гріхи не можуть тепер знищити її, оскільки вони покладені на Христа і поглинуті Ним. І вона має цю праведність в Христі, своєму чоловікові, яким вона може гордитися, як своїм власним, і якого перед лицем смерті і пекла вона може з впевненістю “представити” разом зі своїми гріхами” [Мартин Лютер, Вибрані твори, Трактат Мартина Лютера про свободу християнина, ст. 21].

      Отож, ми можемо сказати, що виправдання є можливим лише тому, що Бог послав Свого Сина. Ісус Христос і Його замінницька смерть є тим, без чого не може бути виправдання. Особа і робота Ісуса Христа є незамінним і необхідним об’єктом, на який ми спрямовуємо свої очі віри. Тому, “якщо заміннецьке викуплення Христа відкидається, то не залишається місця для виправдання вірою” [Д. Т. Мюллер, Християнська догматика, ст. 437].

      Звернімо увагу на те, що виправдання можливе лише завдяки Богу. "Бог, який спас нас і покликав святим покликом, не за наші діла, а за власним рішенням та благодаттю, що була нам дана в Христі Ісусі" (2 Тим. 1:9). Бог посилає Свого Сина в цей світ не через те, що люди заслужили чи випросили це у Бога, але лише і тільки через превелику любов Божу до грішних людей. “Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, мав вічне життя” (Ів. 3:16). Так само як об’єктивне виправдання світу є Божою роботою, так і суб’єктивне виправдання є цілком роботою Бога. Ми не прикладаємо Христових заслуг до себе за допомогою своєї віри, але Бог прикладає ці безцінні заслуги грішнику через віру, яку Він Сам створює в людині. Людина виправдовується благодаттю Божою, тим, що Бог дає безкоштовно чи дарує, а не тим, що людина пропонує. “Спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий” (Еф. 2:8).

      Коли ми говоримо про виправдання, то ми визнаємо, що це є повністю роботою Бога. Саме Він, справедливий суддя, проголошує кожного, хто вірує в Сина Божого, праведним. “Виправдання є судовою дією лише від Бога, яка чиниться поза грішником, але в Христі” [Добра Звістка, том 2/№2, ст. 16]. Виправдання є судовою дією, або як ми ще кажемо, судовим проголошенням. Бог не дивиться більше на наші провини і гріхи, тому що Його погляд звернений на праведного Ісуса. Бог не бачить наших гріхів, бо праведність Христова покриває всі наші гріхи. Бог як суддя має законний доказ нашої праведності. Воскреслий Христос є цією праведністю; наш Спаситель є законним засвідченням, доказом, який має юридичну силу, доказом, якого достатнього, щоб наш Отець-Суддя проголосив нас всіх невинними і виправдав заради Ісуса. “Він через муки Своєї душі буде бачити плід, та й насититься. Справедливий, Мій Слуга, оправдає пізнанням Своїм багатьох, і їхні гріхи понесе” (Іс.53:11). Тому про виправдання кажуть, що “це юридична і в той же час благодатна [милостива] дія, якою Бог примирений викупом Христовим, прощає віруючому в Христа грішнику злочини, в яких він звинувачений, і проголошує його праведним” [(Doctr. Theol., c. 428) Д. Т. Мюллер, Християснька догматика, ст. 436].

      Святе Письмо чітко і дуже зрозуміло навчає нас, що людина виправдовується перед Богом лише вірою в Сина Божого, і виключає всякі людські зусилля та діла. Так от в Римлян ми читаємо таке: “Жодне тіло ділами Закону не виправдається перед Ним” (Рим. 3:20); “А Божа праведність через віру в Ісуса Христа” (Рим. 3:22); “Отож, ми визнаємо, що людина виправдовується вірою, - без діл Закону” (Рим. 3:28). А в посланні до Ефесян Павло каже: “Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився” (Еф. 2:8-9). Буття 15:6; Ів. 3:18; Ів. 3:36; Рим. 3:25; Гал. 3:7; 3:26; Еф. 3:17; 1 Петра 1:8-9; 1 Петра 2:6; 1 Ів. 5:1; 1 Ів. 5:13, як і також багато інших місць у Біблії є хорошим доказом того, що Слово Боже навчає виправданню лише вірою. Саме тому, і у нашому віросповіданні ми читаємо:

      “Також серед нас навчається, що люди не можуть заслужити прощення та виправдання перед Богом своїми власними заслугами, ділами чи обітницями, але що ми одержуємо прощення гріхів, і стаємо праведними перед Богом з благодаті, заради Христа, вірою, коли віримо, що Христос страждав за нас, і що заради Його, наші гріхи прощено, і нам дано праведність, і вічне життя. Тому що Бог вважатиме та зараховуватиме цю віру за праведність, як-то каже Павло в Посланні до римлян 3:21-26 і 4:5” [Аугсбурзьке віросповідання, IV стаття. Про виправдання].

      Апологія називає виправдання ділами праведністю розуму чи Закону [Апологія IV, 9; 39], і на противагу цій праведності говорить про праведність віри:

      "Але оскільки ми отримуємо Святого Духа і прощення гріхів лише вірою, то одна лиш віра виправдовує, тому що примирені з Богом вважаються праведними і дітьми Божими не за рахунок своєї власної чистоти і непорочності, але по милості, ради Христа, при тій умові лише, що вони вірою осягають [приймають] ту милість. Відповідно Писання свідчить, що ми вважаємось праведними вірою (див. Рим. 3:26)" [Апологія IV, 86].

      А Мартін Лютер додає таке:

      “Те, чого ви не можете досягнути, намагаючись [самостійно] виконати всі діла закону, - яких багато і котрі всі [повинні бути] безкорисні, - ви швидко і легко досягнете через віру. Бог, Отець наш [Небесний] все поставив в залежність від віри, так що кожний, хто має віру, бути мати [все], той же, хто не має віри, не буде мати нічого” [Мартін Лютер, Вибрані твори, Трактат Мартіна Лютера про свободу християнина, ст. 18].

      Коли ми говоримо про виправдання, ми повністю виключаємо всілякі людські зусилля, діла, які чинить людина. Оскільки виправдання є повністю роботою Бога, наші діла не мають ніякого відношення до цього. Як сказано в Апології:

      "Але оскільки виправдання здобувається даром, за обітницею, то звідси виходить, що ми не можемо самі себе виправдати" [Апологія IV, 43].

      “Бо жодне тіло ділами Закону не виправдається перед Ним” (Рим. 3:20). Жодна людина, як би вона цього не хотіла, не може виправдатися перед Богом за допомогою того, що вона робить. Більше того, виправдання за допомогою своїх зусиль відкидає те, що зробив Христос:

      "Нехай благорозумний читач подумає хоча би про наступне: якщо б християнська праведність полягала в тому, то в чім тоді полягає відмінність між філософією і вченням Христовим? Якщо б ми заслуговували прощення гріхів цими "вимученими" діяннями [що виходять із нашого розуму], то яка б була нам користь від Христа? Якщо ми можемо виправдатися розумом і ділами розуму, звідки тоді взятися потребі у Христі чи у відродженні [про що Петро проголошує в 1 Пет. 1:18 і далі]?" [Апологія IV, 12].

      Такий підхід до виправдання приводить кожного, хто виправдовується своєю праведністю діл до відчаю та невпевненності у своєму спасінні. Через такий підхід виникає потреба у "чистилищі" і молитвах за мертвих. Такий підхід до виправдання робить одних кращими перед Богом, інших гіршими. Доктрина виправдання ділами є плотською [Апологія IV, 20], що походить від того, що диктує людству гріховний світ, а тому її наслідки будуть віддаляти людину від Бога і Його милості і ставитимуть її під засудження, замість того, щоб виправдати її і зробити членом Божої сім’ї. “А всі, хто на діла Закону покладається, - вони під проклаттям” (Гал. 3:10).

      Нажаль не всі хочуть розуміти це чітке вчення Святого Письма. Як не прикро, але більшість людей все ще покладається на свої заслуги, люди все ще шукають Бога, все ще хочуть запропонувати Богу свою праведність, і через свої зачерствілі серця відкидають ту праведність, яку дає Бог у Ісусі. Джин Едвард Вейз, молодший, у Своїй книзі під назвою “Духовність хреста” згадує про Адольфа Кеберле, який розрізняє три види духовних шукань (шляхів), іншими словами, говорить про те, як людина, яка нехтує доктриною Письма про виправдання лише вірою, намагається виправдатися перед Богом:

      Перший - “моралізм, при якому воля прагне до досягнення досконалості в поведінці;” другий - “інтелектуалізм, при якому розум прагне до досконалого пізнання;” третій - “містицизм, при якому душа шукає досконалості в єднані з Богом”. [Джин Едвард Вейз, молодший, Духовність Христа, ст. 16].

      Ці три види шукань є можливими тому, що в людському розумі існує ідея виправдання ділами, тому що диявол намовляє людину довести Богу, що вона щось може, що вона може чимось похвалитися. Грішним людям лекше покладатися на свої діла, ніж на Христову роботу, тому що це лестить їм [Апологія IV, 10], приносить їм славу, і вони мають чимось гордитися.

      Проте Бог нам каже: “Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас” (Ів. 15:16). Бог запитує нас: “Це одне хочу знати від вас: “чи ви прийняли Духа ділами Закону, чи із проповіді про віру? Чи ж ви аж такі нерозумні? Духом почавши, кінчите тепер тілом?” (Гал. 3:2-3). Сам Бог доводить і переконує нас в тому, що наші діла не для нашого виправдання. Не нам належиться слава. Слава лише Богу.

      “Законницькі релігії, відповідно до яких людина спасається своїми власними зусиллями, в повній мірі опираються на богослов’я слави, оптимістично обіцяючи успіх і прославляючи силу приуспіваючої і добродіяльної людини” [Джин Едвард Вейз, молодший, Духовність хреста, ст. 65]. Однак “лютеранська духовність виходить із визнання недосконалості” [Джин Едвард Вейз, молодший, Духовність хреста, ст. 17], тому “ми припадаємо до хреста, дозволяючи Христу здійснювати за нас те, чого ми не можемо зробити самі. В цьому спасаюча віра, богослов’я хреста” [Джин Едвард Вейз, молодший, Духовність хреста, ст. 65]

      Саме тому, що наша віра тримається за Ісуса, вона і спасає нас. Віра як така не спасає. Спасає лише те, до чого ця віра прикріплена, і що вона нам передає.

      Проте тут слід зазначити, що Апологія засуджує таку віру, яка включає в себе лише знання історії [Апологія IV, 48]. Наша віра повинна нелише опиратися на природнє знання про Бога і історичні факти, але саме головне на обітницю, яку нам дає Бог у Христі Ісусі:

      "Але та віра, яка виправдовує, не являється тільки лише знанням історії [не являється тільки тим, що я знаю оповідання про народження Христа, про Його страждання і т.д., (що знають і демони)], але мати віру - означає погоджуватися з обітницею Божою, в якій, ради Христа, даруються прощення гріхів і виправдання. [Це впевненність чи впевненне покладання серця, коли всім своїм серцем я вважаю вірним обітницю Божу, в якій мені, через Посередника Христа, пропонується прощення гріхів, благодать і повне спасіння]" [Апологія IV, 48].

      Багато людей на землі знає про Бога, але більшіть з них навдяд чи можна назвати віруючими; навіть вороги Христа знають про Нього і вірять в те, що з ним сталося, навіть сам диявол цитував Слово Боже, щоб спокусити Ісуса. Тому тут, як написано в Аугсбурзькому Віросповіданні

      "мова йде не про ту віру, що мають її навіть диявол і безбожні, що також вірять в історію Христових страждань і Його воскресіння з мертвих, але ми маємо на увазі таку правдиву віру, що уповає на те, що ми одержуємо благодать і прощення через Христа" [Збірник віросповідань Євангельско-Лютеранської Церкви, Аугсбурзьке Віросповідання, ХХ, 23, ст. 28].

      Отож, віра повинна обов'язково включати в себе уповання на обітницю, на яку ми повинні покладатися, якій ми мусимо від усього серця довіряти.

      Навіть сама віра є роботою Божою (Еф. 2:8; Ів. 6:29). Вона створюється в людині через Духа Святого, який приходить до неї у Слові та Таїнстві (Рим. 10:17; Тита 3:5). Тільки тоді, коли людина має контакт з Засобами благодаті, тоді Святий Дух через них створює віру. Це не від нас.

      "Бо віра виправдовує і спасає не на тій основі, що вона є якоюсь роботою, яка сама по собі гідна, але лише тому, що вона приймає обітованну милість" [Апологія IV, 56].

      "Віра - це людська дія, в тому смислі, що людина сама вірить, а не Бог робить це за неї (Ів. 6:28,29). Але віра не є людською дією в тому розумінні, що людина, мовляв, своїм власним розумом, силою і волею виробляє цю віру" [Едвард Кейлер, Основи християнської віри, ст. 198].

      Як тільки людина починає вірити, вона стає виправданою перед Богом. Це миттєве і довершене виправдання. Христос помер за усіх нас, і саме тоді на хресті наше виправдання було завершено, коли промовив: "Звершилось" (Ів.19:30); саме тоді "через праведність Одного прийшло виправдання для життя на всіх людей" (Рим. 5: ...18). Ця Його робота є довершеною. Ніхто більше не потребує нічого робити для свого виправдання.

      Оскільки ми всі виправдовуємося вірою в те, що здобув для нас усіх Христос, то тут ми також можемо сказати, що всі люди, котрі вірують в Спасителя Христа, є однаково виправдані. Немає більше виправданих і менше виправданих людей. Діти Божі всі є однаково виправдані перед Богом: "Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, - бо всі ви один у Христі Ісусі! А коли ви Христові, то ви Авраамове насіння й за обітницею спадкоємці" (Гал. 3:28,29).

      Вчення про виправдання вірою є найголовнішим вченням, на якому базуються всі інші доктрини, тому що без цього вчення, без Христа і того, що Він зробив для нас на хресті, не буде нічого, не буде ні спасіння, ні життя вічного. Інакше кажучи, це вчення стоїть всередині кола, навколо якого обертаються всіх інші доктрини. Воно є центром і суттю всього решти. Лютер стосовно цього у Шмалькальдських статтях каже:

      “В даній статті не можна ні поступитися нічим, ані відмовитися [і нічого, що суперечить цій статті не можна допустити чи дозволити] навіть, якщо небо і земля будуть зруйновані, і все інше не існуватиме. Бо, як каже Святий Петро: “І нема ні в кім іншім спасіння. Бо під небом нема іншого Ймення, даного людям, що ним би спаситися ми мали” (Дії 4:12). На цій статті основано все, чого ми навчаємо і що ми робимо всупереч Папі, дияволові і [цілому] світові. Тому ми повинні мати тверду впевненність в даному вченні і ні краплини не сумніватися. Інакше, все втрачено, і Папа, диявол і всі наші противники здобудуть перемогу” [Шмалькальдські статті, Друга Частина].

      А Д. Т. Мюллер в Християнській догматиці, підсумовуючи значущість вчення про виправдання вірою, говорить таке:

      “Короче говорячи, вчення про виправдання вірою в розп’ятого і воскреслого Христа - це все Євангеліє. Усюди, де в це вірять, - існує Церква Божа, спільнота святих. Там, де в це не вірять, - не може бути християнської Церкви, оскільки її членами являються лише віруючі в те, що Христос вмер за них і знову воскрес (Марка 16:15,16; 1 Кор. 15:3,4)” [Д. Т. Мюллер, Християнська догматика, ст. 441].

      Отож, дорогі друзі, ми можем сказати, що лише вірою в воскреслого Спасителя, без жодних зусиль з нашої сторони, ми стаємо цілком виправданими перед нашим святим Богом, і тому стаємо членами Його святої Церкви. Сам Бог усиновлює нас, робить нас Своїми дорогими дітьми, по благодаті через віру у Сина Свого улюбленого. Тому, "кожен, хто вірує, що Ісус - то Христос, той родився від Бога" (1 Ів. 5:1). Тому дякуймо і хвалімо Бога за те, що "життя вічне нам дав, а життя це - у Сині Його" (1 Ів. 5:11).

      Оскільки виправдання цілком виключає наші діла, і із-за того, щоб не склалося враження, що діла не потрібні і не мають значення у нашому житті, ми обговрюючи тему виправдання, також повинні обговорити тему освячення, яка говорить про місце добрих діл у нашому житті і про їх обов'язкову присутність у кожному християнині. Як ми бачимо ці дві теми мають безпосередній зв'язок між собою. Там, де є виправдання, там має бути освячення

Освячення

      Наш Всевишній владика хоче, щоб люди вірно розуміли те, як зароджуються їхні стосунки з Богом, але також разом з тим, щоб вони виконували те, що Він наказує їм, жили активним життям любові. Саме це і стається після нашого виправдання. Кожна людина, яка має віру в свого Спасителя Ісуса Христа, і котра завдяки цій вірі стала виправданою перед Богом, буде відвертатися від гріха і з великим бажанням служити свому Богу. Це служіння Богу ми і називаємо освяченням. Освячення ми можемо сказати є продовженням наших подальших стосунків з Богом після того, як нас було виправдано, після того, як Христос привив галуззя до Виноградини, якою є Він сам. В Шмалькальдськийх статтях ми читаємо:

      "Саме за такою вірою, обновленням і прощенням гріхів йдуть добрі діла. І все, що в них все ще залишається грішним чи недосконалим, також не буде зараховуватися як гріх чи як вада, [і це також] заради Христа. Але вся людина - як і її особистість, так і її діла - повинні називатися і бути [вважатися] праведними і святими виключно по благодаті і милості, вилитої на нас і розпростертої над нами в Христі" [Шмалькальдські статті, XIII, 2, ст. 397].

      Говорячи про освячення, ми кажемо, що воно витікає з виправдання, а не навпаки. Як сказано в 1 Івана 4:19: "Ми любимо Його, бо Він перше нас полюбив". Звичайно ми би могли виправдатися перед Богом, якщо б досконало виконували накази Божі, наша любов могла б виправдати нас, якщо б ми могли виконати Закон (Апологія, Стаття ІІІ, 38, ст. 115). Однак ми всі знаємо [зі Святого Письма], що жодній людині це не під силу (1 Ів. 1:8; Рим. 3:10). Така людина не тільки не може виконати всього Закону, але взагалі жодне її діло не буде богоугодним. Без Христа наші діла не є угодними Богу. Хоча при цьому можуть виконуватися зовнішні, світські діла, однак той, хто виконує їх не догоджає ними Вседержителю. Людина може вчинити діло, яке буде добрими в очах Божих, тільки тоді, коли Христова праведність покриває її, коли вона з Ісусом, чи як сказано в Івана 14:20 в Ісусі, а Він у ній. Освячення є наслідком чи результатом виправдання. Жодне виправдання, як було зазначено вище, не стається завдяки нашому освяченню. Іншими словами діла чи любов повинні йти після віри, що виправдовує, а не віра після діл чи любові.

      "Доки в серці немає Святого Духа, то воно надто слабке. Навіть більше воно перебуває у владі диявола, що приводить багатьох бідолашних людських створінь до багатьох гріхів. Ми бачимо це у філософів, котрі б намагалися вести шанобливе і непорочне життя. Їм цього не вдалося здійснити, а натомість вони впадали в багато великих і неприхованих гріхів. Ось що стається тоді, коли людина не має правдивої віри та Святого Духа і керує собою лише своєю власною людською силою" [Збірник віросповідань Євангельсько-Лютеранської Церкви, Аугсбурзьке Віросповідання ХХ, 31-34, ст. 29].

Освячення

      "не може відбутися до тих пір, доки ми не оправдані вірою, і, відродившись, не прийняли Святого Духа: по-перше, тому, що Закон не може бути додержаним без [знання] Христа. І, аналогічним чином, Закон не може бути додержаним без Святого Духа. ... Ми не можемо любити Бога до тих пір, поки не набуваємо милості вірою. Поки цього не сталося, Його неможливо любити" [Книга Злагоди, Апологія, Артикль ІІІ, 5,8, ст. 109].

Більше того,

      "неможливо любов до Бога, навіть саму меншу, відділити від віри, тому що через Христа ми приходимо до Отця, і прийнявши прощення гріхів, ми тепер істинно впевнені в тому, що маємо Бога, тобто, Бог піклується про нас. Ми закликаємо до Нього, ми возносимо подяки Йому, ми боїмося Його, ми любимо Його..." [Апологія, Стаття ІІІ, 20, ст. 111].

      Тож, наше освячення не може відбуватися без виправдання. Тільки тоді, коли людина увірувала в Бога і стала праведною перед Ним, лише і тільки тоді вона може служити Свому Господу, чинячи те, до чого Бог призиває її в Писанні.

Ми зараз говоримо про освячення в вузькому смислі слова, тобто, про освячення як про

      "внутрішнє духовне перетворення віруючого, що йде за виправданням і нерозривно зв'язане з ним" [Д. Т. Мюллер, Християнська Догматика, ст. 456], як про "ту дію Божу, яка відбувається всередині грішника, якою Бог діє в новій людині протягом цілого життєвого процесу відновлення" [Журнал "Добра Звістка", том 1, №2, ст. 16].

      Однак разом з тим також можна зазначити і освячення в широкому смислі слова, котре ми зараз не розглядаємо, але яке вживається в Писанні та часто використовувалося і викоритовується богословами в їхніх працях. Самий термін "освячення" має пряме відношення до слова "святість", що означає цілковите відділення від гріха. Таким чином ми говоримо про Христову святість, яка завдяки нашому Спасителю стає нашою. В цьому смислі (широкому) люди в Біблії називаються святими: "Усім, хто знаходиться в Римі, улюбленим Божим, покликаним святим..." (Рим. 1:7). Це освячення

      "включає в себе всі діяння Божої благодаті, якими Святий Дух навертає людину від гріха до святості, від служіння сатані - до святого і радісного служіння Богу" [Д. Т. Мюллер, Християнська Догматика, ст. 455].

      Тобто таке освячення включає в себе все те, що зробив і продовжує робити Бог задля того, щоб відділити нас від гріха та смерті і через Святого Христа привести нас до Себе, до Свого Царства, в якому ми, будучи святими, повністю підкоряємося Йому і Його волі. І тому освячення в широкому смислі бере початок, від моменту, коли Святий Дух зароджує в нас віру, і триває протягом подальшого всього нашого життя, включаючи виправдання, освячення в вузькому смислі слова, що витікає і йде після виправдання.

      Говорячи про освячення, ми повинні сказати, що хоча ми беремо активну участь і відіграємо незамінну роль в ньому, воно так само як і виправдання можливе лише і тільки тому, що Бог заклав в нас бажання чинити Його волю. "Бо то Бог викликає в нас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю" (Фил. 2:13). Так само як Бог Святий Дух приходить до нас і закладає в нас спасаючу віру в Христа, яка робить нас праведними перед Ним, так само і надалі Святий Дух продовжує виробляти в нас бажання до чинення добрих діл. Різниця лише в тому, що людина в виправданні не бере ніякої участі, вона пасивна, а в освяченні вона зі своєї сторони робить те, до чого спонукає її Святий Дух:

      "...Добрі діла здійснюються не нашими природними силами, але тоді, коли людина вірою примирена з Богом і обновлена Святим Духом чи, як каже Павло: коли ми "створені в Христі Ісусі на добрі діла" (Еф. 2:10)" [Формула Злагоди, Детальне проголошення, ІV, 7, ст. 688].

      Однак, людина не співпрацює з Богом в освяченні, а лише підкоряється Його волі. Така особа утримується від поганих вчинків та чинить добрі діла настільки, наскільки Святий Дух діє в ній. Саме таких людей Святе Письмо називає тими, "хто водиться Духом Божим" (Рим. 8:14). Дух, перебуваючи в них (1 Кор. 3:16), веде їх по їхньому житті. Лише з ним вони можуть і хочуть робити те, що роблять. Іншими словами, Бог дає їм можливість чинити добрі діла і жити по святому.

      Добрі діла є конче необхідними і обов'язковими в житті християнина. Про це свідчать слова та накази, які ми знаходимо в Біблії: "І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, - то пожитку не матиму жодного" (1 Кор. 13:3); "...коли ж хочеш ввійти до життя, то виконай заповіді" (Мат. 19:17); "щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго діла готова" (2 Тим. 3:17); "щоб ви поводилися належно щодо Господа в усякому догодженні, в усякому доброму ділі приносячи плід і зростаючи в пізнанні Бога" (Кол. 1:10); "Отець Мій прославиться в тому, якщо рясно зародите й будете учні Мої" (Ів. 15:8); "вірне слово, і я хочу, щоб ти і про це впевняв, щоб ті, хто ввірував у Бога, дбали про добрі діла пильнувати. Для людей оце добре й корисне" (Тита 3:8). Ми повинні перейматися не лише якістю, але й кількістю наших діл. Ми маємо зростати у Дусі:

      “Християнин живе не в собі самому, але в Христі і в ближньому свому. Він живе в Христі вірою, в ближнім же своїм – любов’ю. Вірою він возноситься до Бога через себе. Любов’ю він через себе спускається до ближнього свого” [Мартін Лютер, Вибрані твори, Трактат Мартіна Лютера про свободу християнина, ст. 38].

      Саме ті добрі діла, які чинить людина, увірувавши в Христа, та служба, яку вона пропонує Своєму Господу Богу і свідчать про те, що така особа є виправданою перед Богом, що вона має живу віру, котра породжує плоди. "Бо ми - Його твориво, створені в Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми в них перебували" (Еф. 2:10). Тому ми кажемо, що якщо людина є віруючою, то беззаперечно вона буде чинити те, до чого її спонукає Святий Дух через Євангеліє [Слово та Таїнства]:

      "Така зміна серця", - що сталася завдяки Духу, - "неминуче виявить себе у зміні способу життя. Віруючий буде стримувати грішні бажання своєї плоті (639), опиратися спокусі і дияволу (260). І хоч час від часу він скоюватиме якийсь гріх, втім, він не дозволятиме йому панувати над собою (Рим. 6:12)" [Едвард Кейлер, Основи християнської віри, ст. 205].

      Жива віра завжди дає плоди. Як і добре дерево родить рясно, так і віра, що прикріплена до Спасителя Ісуса буде породжувати плоди любові, як каже Ісус: "Так ото родить добрі плоди кожне дерево добре, а дерево зле плоди родить лихі. Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити... Ото ж бо, - по їхніх плодах ви пізнаєте їх" (Мат. 7:17-18,20); (Луки 6:44). Святий апостол Павло в посланні до Галатів перелічує нам ті плоди, що зростатимуть на добрій галузці. Це: "Любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, добрість, вірність, тихість, здержливість" (Гал. 5:22). Така особа з живою вірою буде робити це зі свого власного бажання, без примусу чи погрози, із вдячності, а не із почуття обов'язку, не вимушено, але добровільно (Филимона 14), як про це сказано в Формулі Злагоди:

      "Під словами necessitas, necessarium, необхідність і необхідно, що застосовуються по відношеню до відроджених [людей], повинно розумітися не примус, але лише належний послух, який істинно віруючі, оскільки вони є відродженими, віддають не за примусом чи вимозі Закону Божого, але добровільно. Тому що вони вже не під Законом, але під благодаттю" [Формула Злагоди, IV, 5, ст. 597].

      Подібне ми чуємо, коли слухаємо слова М. Лютера, котрий каже:

      “Таким чином, від віри витікає любов і радість в Господі, а від любові – радісний і вільний стан розуму, який обумовлює охоче служіння людини свому ближньому і не рахується з такими явищами, як вдячність чи невдячність, хвала чи докір, набуток чи втрата. Бо людина служить не для того, щоб чимось зобов’язати інших. Вона не робить відмінностей між друзями і ворогами і не думає про те, чи залишаться вони їй вдячними чи ні, але вона безкорисно (безвозмезно) і охоче віддає себе і все, що вона має, незалежно від того – чи заслуговує вона цим нагороду, чи ж виконує невдячну роботу” [Мартін Лютер, Вибрані твори, Трактат Мартіна Лютера про свободу християнина, ст. 34]. І ще:

      “... як наш Небесний Отець бескорисно прийшов до нас на допомогу, так само і ми повинні безкорисно помагати ближньому своєму, використовуючи свою плоть і її діла, і кожний повинен стати неначе Христом для іншого, щоб ми могли бути Христами один для одного і Христос міг бути один у всіх, тобто, щоб ми були правдивими християнами” [Мартін Лютер, Вибрані твори, Трактат Мартіна Лютера про свободу християнина, ст. 35].

      Ми виконуємо тепер Божі накази не тому, що ми повинні, бо якщо не послухаємося, то будемо покарані, але тому що ми хочемо і прагнемо від усього свого серця послужити нашому Богу, і віддячити Йому за те, що Він, наш Милосердний і Благодатний, зробив задля нашого спасіння і блаженного вічного життя. Як каже Павло: "Бо не взяли ви духа неволі знов на страх, але взяли ви Духа синівства...Саме цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми - діти Божі" (Рим. 8:15-16). Ну і звичайно, якщо людина цього не робить, якщо вона не приносить жодних плодів, це свідчить або про те, що Святий Дух не створив віри в її серці, або ж про те, що та віра, яку вона мала, є мертвою. Ми цю віру можемо назвати ще брехливою, лицемірною, або як про неї говориться в Шмалькальдських статтях "віра неправдива і несправжня" [Збірник віросповідань Євангельсько-Лютеранської Церкви, Шмалькальдські статті, ХІІІ, 3, ст. 107]. Ось чому, ми кажемо, якщо людина виправдана, вона буде зростати у вірі, живучи побожним життям. "Бо з'явилася Божа благодать, що спасає всіх людей, і навчає нас, щоб ми, відцуравшись безбожности та світських пожадливостей, жили помірковано та праведно, і побожно в теперішнім віці, і чекали блаженної надії та з'явлення слави великого Бога й Спаса нашого Христа Ісуса" (Тита 2:11-13). Згідно з вищесказаним ми можемо сказати, що помиляються ті люди, котрі звинувачують лютеран в тому, що вони навчають, що добрі діла непотрібні. Як сказав Мартін Лютер: “Наша віра в Христа звільняє нас не від діл, але від невірного ставлення до діл” [Мартін Лютер, Вибрані твори, Трактат Мартіна Лютера про свободу християнина, ст. 39].

      Однак, є випадки, коли ми не завжди можемо бачити процес людського освячення фізичним зором. І тому, слід також зауважити і те, що нам не завжди потрібно судити про людину, виходячи з того, що ми можемо бачити. Ми не можемо читати людських сердець. Це не під силу нам. А наші відчуття можуть бути обманливими. Не слід покладатися на них. Якщо наші очі, дивлячись на певну людину, не помічають на ній плодів, то це ще не підстава вважати її невіруючою, це ще за скоро робити висновки про її духовний стан. Саме про це нам каже Джин Єдвард Вейз, мл. у своїй книзі "Духовність хреста":

      "Дух Божий діє в житті кожного християнина, невидимо змінюючи серця, діючи через Слово и Таїнства, помагаючи в труднощах і випробуваннях, збудовуючи тих, хто постане перед Богом на Небесах святими. Але цей процес неможливо побачити звичайним поглядом, його неможливо виміряти і прослідкувати, навіть сам християнин не завжди може його оцінити. Звичайний член громади, можливо, не справляє великого враження. Його неудачі очевидні, він дратівливий, часом схильний до пліток, а замість духовних висот погляд його спрямований у світ. Але все ж його життя приховане з Христом в Бозі. Кожної неділі він чує Слово Боже про суд і прощення. Він досліджує своє серце біля вівтаря, приймаючи пропоноване йому Тіло і Кров Христові. Він не завжди зразковий чоловік, але коли його дружина помирає, він в нещасті взиває до Бога. Такі люди часто не багатослівні, але в важких ситуаціях проявляють дивовижно сильну віру... Звичайний чоловік може в очах Божих бути благословенним святим, перед яким, якщо б тільки це знали, ми впали б на коліна. В жодному випадку ми не повинні судити про це за зовнішніми ознаками... Судячи по зовнішньому вигляду, ми ніколи не признали б втіленого Бога в Іудейському столярі" [Джин Едвард Вейз, мл. Духовність хреста, ст. 74-76].

      Коли ми говоримо про виправдання ми кажемо, що воно є миттєвим і довершеним. Однак, говорячи про освячення, ми кажемо, що воно ніколи не завершиться на цій землі (Еф. 3:12-14):

      “Оскільки ми живемо в плоті, ми тільки починаємо робити деякі успіхи в тому, що буде завершено в подальшому житті. Тому апостол в посланні до Римлян 8 [23] каже, що ми маємо лише “зачаток Духа”, і ми дійсно приймемо більше, - і навіть всю повноту Духа, - в майбутньому” [Мартін Лютер, Вибрані твори, Трактат Мартіна Лютера про свободу християнина, ст. 26].

      Це поступовий процес зцілення, що триває до кінця життя людини, протягом якого вона повинна, завдяки тій природі, яка народилася в ній через віру в Христа (Еф. 4:24), постійно боротися з старим Адамом (Еф. 4:22), що тягне людину назад до гріха і пожадливості плоті. Про це нам каже св. Павло, котрому самому довелося пройти через цю внутрішню боротьбу (Рим. 7). Саме тому, що разом з обновленим чоловіком, який прагне лише служити Богу і виконувати Його волю, в нас проживає також і стара розбещена природа чи плоть, яка любить гріх і все, що з ним пов'язано, а тому ненавидить Бога, та зі всієї сили противиться Йому, нам доводиться проходити через таку саму боротьбу двох природ всередині нас, в якій нова людина має завжди брати верх над старою. Як написано в 2 Кор. 4:16: "Через те ми відваги не тратимо, бо хоч нищиться зовнішній наш чоловік, зате день-у-день відновляється внутрішній". Відповідно до цього ми можемо сказати, що "освячення є щоденним втопленням Старого Адама, і щоденним відновленням нашого життя у Христі" [Журнал "Добра Звістка", том 2, №2, ст. 16]. Освячення є перемогою нового чоловіка над старим.

      "Освячення здійснюється не шляхом його [старого Адама] зміни (Рим. 8:13), але шляхом його розп'яття і умертвленням (Мат. 18:8-9)" [Д. Т. Мюллер, Християнська догматика, ст. 459].

      Саме про таке життя освячення ми читаємо в катехизисі, де написано:

      "Якщо в нас є правдива віра і ми належним чином цінуємо благословіння, подаровані нам Богом під час хрищення, то ми звичайно ж не будемо свідомо і навмисно робити те, що могло б засмутити Його (67). Таким чином, наша віра в Христа дозволяє нам "втопити" старого Адама за допомогою стримування і пригнічення його злих пожадливостей (639). Ми повинні робити це не час від часу, а "щоденно", тому що ці пожадливості виникають в нас кожен день, і нам слід стримувати і пригнічувати їх ще задовго до того, як вони стануть надто сильними. Каїн не робив цього, - він плекав у собі заздрість до свого брата, аж поки вона не стала настільки сильною, що він вбив Авеля (Буття 4:5-8). Ви можете легко прополоти маленькі бур'яни у вашому саду, але якщо ви дасьте їм вирости у густі хащі, це буде набагато складніше. Нам слід розпочинати боротьбу зі своїми гріхами відразу ж, як вони з'являються у нашому серці (166). Подібно до того, як ми щодня вмиваємо лице, так нам слід щоденно вмивати і свої серця у розкаянні і каятті, тобто кожного дня сповідувати свої гріхи" [Едвард Кейлер, Основи Християнської віри, ст. 298-299].

      Як ми знаємо, ця внутрішня боротьба є нелегкою, і не завжди людям вдається одержати перемогу над розбещеною плоттю. Однак Святе Письмо вчить нас, що в кінцевому результаті віруючі здобудуть перемогу, якщо перебуватимуть у Слові, і не будуть противитися Духу. Євангеліє завжди наповнятиме нас силою для життя освячення. Саме тому апостол Павло благає нас: "Через це візьміть повну Божу зброю, щоб могли ви дати опір дня злого, і, все виконавши, витримати. Отже, стійте, підперезавши стегна свої правдою, і зодягнувшись у броню праведности, і взувши ноги в готовність Євангелії миру. А найбільше над усе візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого. Візьміть і шолома спасіння, і меча духовного, який є Слово Боже. Усякою молитвою й благанням кожного часу моліться у Дусі" (Еф. 6:13-18).

      "Християнин не повинен зловживати тим, що освячення в цьому житті є поступовим і неповним (renovatio inchoata, imperfecta), роблячи із цього висновок, неначе йому не слід і прагнути до ніякого освячення. Навпаки, цей факт повинен постійно спонукати віруючого в страсі Божім прагнути до святості. Хоча повне освячення в цьому житті неможливе, воно все ж повинно бути вищою ціллю християнина" [Д. Т. Мюллер, Християнська догматика, ст. 473].

      Говорячи про довершене виправдання, ми кажемо, що всі віруючі є однаково виправдані перед Богом, вони рівні перед Ним. Проте говорячи про недовершене освячення ми кажемо, що християни не є однаковими в своєму освяченні. Одні чинять більше діл, інші менше, одні більше віддані Богу у своєму служінні, інші відстають у цьому. Таким чином ми вирізняємо рівні освячення, як от написано в другому посланні апостола Павла до Тимофія: "А в великому домі знахоиться посуд не тільки золотий та срібний, але й дерев'яний та глиняний, і одні посудини на честь, а другі на нечесть. Отож, хто від цього очистить себе, буде посуд на честь, освячений, потрібний Володареві, приготований на всяке добре діло" (2 Тим. 2:20-21).

      Ми також знаємо, що віруюча людина одержить винагороду за свої добрі вчинки. Звичайно, що цією винагородою не є спасіння, бо та людина, що робить добрі діла вже має спасіння. Однак Бог благословляє тут на землі і буде благословляти в житті після тілесної смерті всіх Своїх дітей Своїми незчисленними дарами благодатної любові, які Він має для нас, про що Він нам каже: "І кожен одержить свою нагороду за працею своєю!" (1 Кор. 3:8), чи "Радійте та веселіться, - нагорода бо ваша велика на небесах!" (Мат. 5:12), або ще: "Недоля та утиск на всяку душу людини, хто чинить зле, ... а слава, і честь, і мир усякому, хто чинить добре..." (Рим. 2:9-10). Ця обітниця дає нам велике підбадьорення у нашому житті, коли нам [християнам] доводиться нести свій хрест. Вона надихає нас до росту в нашому освяченні, і спонукає до якомога кращого і досконалішого служіння Богу, пригадуючи, що ми створені в Христі Ісусі на добрі діла заради Всемогутнього і Благодатного Бога.

Висновок

      Отож, коротко розглянувши дану тему, ми можемо бачити, яке важливо істотне значення розуміння цих двох доктрин мають для нас і наскільки нерозривними вони є одна з одною. Адже виправдання і освячення, чи як ми ще можемо сказати, віра і життя, це є Сам Христос, що проживає в нас, як от написано: "Він "став нам мудрістю від Бога, - праведністю ж, і освяченням, і відкупленням"" (1 Кор. 1:30). Він є начальником і виконавцем нашої віри (Єв. 12:2). Він є тою особою завдяки якій ми маємо спасіння, і завдяки якій можемо жити так, як Небесний Отець нам каже. Тому за це все

лише Богу слава!

пастир Ігор Ратушний, Сімферополь – зима, 2003

Використана література:

1. Збірник віросповідань Євангельсько-Лютеранської Церкви
2. Едвард Кейлер, Основи християнської віри
3. Журнал "Добра Звістка", том. 2, № 2.
4. Книга Злагоди
5. Д. Т. Мюллер, Християнська догматика
6. Джин Єдвард Вейз, мл., Духовність хреста
7. Мартін Лютер, Вибрані твори

"Благодать вам та мир нехай примножиться в пізнанні Бога й Ісуса, Господа нашого!" (2 Петра 1:2).

Українська Лютеранська Церква.