Сайт душпастиря Павла

• Вступ
• Історія
• Реформа Лютера у проповідуванні
• Сумна історія
• "Проповідування" лібералів
• Проповіді в пієтичній групі (Братські Лютерани)
• Конфесійне проповідування
• Використана література

       В 1960-1970 роках в світі було висунуто припущення, що час проповіді пройшов. Людям не подобалось бути присутніми на проповідях і слухати їх. Оскільки проповідь була спілкуванням в одному напрямку, що вимагав від слухачів тільки уваги і сприйняття, - тобто діяльності, незвичної для людей, - з'явилась думка, нібито проповідь - це щось застаріле і зовсім не потрібне. Таку ситуацію описують Мюллер та Крауз в книзі "Пасторське богослов'я". Але і сьогодні інтерес до проповіді є, її рахують ефективним засобом навчання Божого народу. Навчання Слову, потішання в смутку та стражданнях тощо. Сьогодні, як і в усі часи християнства проповідь є важливою частиною богослужіння.
       Служіння священиків своїм громадам насправді є служінням Ісуса Христа, якого пастор представляє перед парафіянами. Це є (за Гребнером) частиною пророчого служіння, яке Він запровадив і все ще здійснює, де тільки в Його Ім'я, або за Його наказом, публічно чи приватно, Його правда і доктрина проповідуються і застосовуються, і Його постанови чиняться. Подивимося хоча б 1Кор.5:20 - "Оце ми як посли замість Христа, ніби Бог благає через нас, благаємо замість Христа, примиріться з Богом!"
       Можемо ще прочитати (в Мюллера), що, бувши піднесеним, Христос не проголошує вже Євангелії безпосередньо, але робить це через служіння Церкви. Отже, ми проповідуємо замість Ісуса Христа, представляємо Його. Робити це можемо, тільки проповідуючи Його Слово, і нічого більше. Саме через Слово працює Святий Дух (Формула Злагоди. Детальний виклад. Розділ 2. Параграф 48), тому, тримаючись Слова, ми одержуємо можливість скласти текст проповіді, і це ж Слово, проголошене громаді, створює передумову роботі Святого Духа в серцях людей.

Отже, проповідуючи, ми:
1. говоримо не від себе, а від Ісуса Христа.
2. говоримо не свої вигадки, а Слово Боже.
3. говоримо не щоб переконати, а щоб Дух Святий зробив це серед наших слухачів.

       Іван Хреститель і апостоли проповідували на основі Святого Письма. Це ми можемо побачити з тексту Нового Заповіту.
       Сам Ісус Христос, як ми бачимо в Євангеліях, проповідував на основі Слова Божого, натхненного Святим Духом і записаного пророками. "Бо написано..." - саме так говорить наш Господь в Євангельських текстах. Тільки на основі Письма.
       Отож головним змістом проповідей є Ісус Христос, головним проголошенням - Євангеліє про прощення гріхів, зароблене для нас ціною життя Христа, ціною Його Смерті на Хресті. Єдиним джерелом для написання проповіді для нас є Святе Письмо, яке дав наш Всемогутній Бог. Біблія є мірилом належності проповіді до роботи Святого Духа, або належності тексту до духа іншого.

       Апостоли, свідки за волею Божою, воскреслого Господа, проповідували вість про прощення і покаяння не тільки невіруючим під час навернення, а також і віруючим. Про проповідь невіруючим ми читаємо в Діях 2:14-41, 3:11-26. Об'єднання віруючих слухали Слово і його тлумачення, і про це говориться в Діях 2:42, 1Тим.4:6-16, 2Тим.3:14-4:5, Тит.2:1-3:8.
       Ще апостоли попереджали засновані ними Церкви проти лжеіменного розуму, проти далеких Церкві навчань і прийомів навчання. Подібні ж застереження робили Отці Церкви. Особливе значення це питання одержало наприкінці середньовіччя, коли захоплення філософами і поетами, грецькими і латинськими, в Західній Церкві було таким великим, що теми з Аристотеля або Овідія в проповідях стали більш прийнятними ніж тексти Євангелія. Дійшло до того, що, як говорить Лютер, стали соромитися в проповіді вимовляти саме ім'я Христа.
       У епоху Петрарки і Боккаччо теми для проповідей з більшою охотою брали з народних і вуличних пісень, і проповіді приймали характер просто непристойний. З біографії Виклефа відомий факт, що архієпископ кентерберийский проголошував проповідь на слова з вуличної пісні про прекрасну Алісію. У XVIII ст. у Німеччині знаходилися теоретики проповідування (Шпальдинг, Штейнбарт, Рейнгардт), що вимагали видалення з церковної проповіді християнського навчання і заміни його філософськими доктринами. У Франції в епоху Ліги з церковних кафедр можна було почути політичні памфлети, виправдання від імені релігії царевбивств і т.п.
       З часом проповідь усе більше піддавалася псуванню. Втративши характер священної важливості, проповідь нічим не відрізнялася від непристойно гумористичних і грубо сатиричних творів світської літератури. Шляхетне проповідництво таких людей, як Бернард Клервоссий і Таулер, подає рідкісний виняток на той час.
       Енергійний протест проти перекручування нормального виду проповіді роздався вперше з вуст так званих реформаторів до Реформації й особливо Виклефа.
       Свое, особливе, але небезпечне значення мали гуманісти, які, з одного боку, познайомили сучасний їм західний світ із високими зразками святоотцівської проповіді, з іншого боку - зайнялися упорядкуванням навчальних засобів до проповідництва. Так, Рейхлин видав "Liber congestorum de arte praedicandi" (1504), Еразм Роттердамський - "Ecclesiastes, sive concionator evangelicus" (1635). З двох напрямків проповідування, досі рівноправно присутніх з післяапостольских часів: профетичного, що наполягали на натхненному походженні проповіді, і риторичного, що трактували проповідь як вид ораторства штучного, - гуманісти явилися гарячими прихильниками другого; проповідування у них пристосовується до риторики, розуміється як церковна риторика, підпорядкована, нарівні з усякою риторикою, її законам.

       Прославивши себе перекладом Біблії та складанням катехізису, реформою літургії та складанням збірника гімнів, Лютер був також великим в мистецтві проповіді. Його реформація висунула проповідь на чильне місце. В деякій мірі це підтверджується некоректним висловлюванням одного з ліберальних істориків "кафедра стала вищою за вівтар", маючи на увазі період служіння Лютера. Реформація дійсно підняла проповідь на недосяжну протягом довгого часу висоту. Проте, як ми знаєм, Слово і Таїнства є рівно важливими інструментами Церкви, і служіння проповідниці не може протиставлятись служінню вівтара. Тим більше такої помилки ніколи не припускався Лютер. Нам відомо, як доктор Лютер протистояв неправільному розумінню Таїнств в дискуссії про дійсну присутність.
       На жаль, сьогодні в церквах Таїнства так і не посіли належного місця. Практика проведення служби Божої без Таїнства сприймається як нормальний стан справ, а служба з Таїнствами - як виняток.
       Суцільного курсу гомілетики Лютер не склав; але у своїх творах, особливо проповідях (головним чином у Tischreden), він так часто висловлювався щодо нормальних якостей проповіді, що вже в 1586 р. Порта склав, на підставі його проповідей, книгу: "Pastorale Lutheri".
       Ми тут не можемо проаналізувати цю книгу, але можемо зробити висновок: профетичний напрямок в уяві Лютера і лютеран є єдиним можливим напрямком проповідування, яке, разом з тим, відбувається із застосуванням особистих здібностей проповідника. Тільки треба мати на увазі: для нас, лютеран, говорити те, що каже Святий Дух, бути профетичним, означає передавати те, що сказално пророками і апостолами в Святому Письмі. Використовуючи і людський розум, підпорядкувавши його Святому Письму. Одна і та сама Добра Звістка, одне і те саме проголошення - грішики спасаються винятково Жертвою Божого Сина, правдивого Бога і правдивого Чоловіка. Одне і те саме проповідування - в пророків, в апостолів, в Святому Письмі, в правовірній Церкві.

       У вигляді того значення, яке має храмове проповідництво в лютеранстві, зрозуміло, що теорій про проповідування у Німеччині з'явилося надзвичайно багато: один перелік їх склав би цілу книгу з багатьох сторінок. Цілком правильний погляд Лютера на проповідь не мав вирішальної сили для багатьох його "послідовників".
       Ми свідомо не приймаемо тягар викласти тут історію збереження Церкви і становлення лютеранського конфессіоналізму. Цей розділ не стосується історії лютеранства в цілому, а викладає частину сумної історії. Нас цикавлять тільки деякі означені сумні етапи в історії лютеранського проповідування:

1. Повний переворот у західній гомілетиці зроблений Шпенером (помер у 1705) і пієтизмом. Шпенер заперечує риторичну і схоластичну гомілетику. Хто живе у Святому Писанні, як у себе вдома, тому не потрібна ніяка ars oratoria. Молитва - душа всієї теології, і побожний настрій плідніший для діла проповіді, ніж наукова освіта. Хоча проповіднику пристойно знати засади всіх гуманітарних наук, але для того, щоб мати здібність до проповіді, йому потрібно бути благословенною і відродженою особистістю.
2. Нову еру в історії проповідування відзначає твір Лоренца Мозгейма: "Anweisung еrbaulich zu predigen", видання 1763 і 1771 р.р. У ньому, за прикладом ранньої Церкви, проповідницьке навчання чітко відмежовується від навчання науково теологічного. Мета проповіді, за Мозгеймом - повчання, що складається в освячені розуму істиною й у впливі на волю. Для впливу на розум вона повинна містити в собі міркування, для впливу на волю додаток або умовляння. Усі правила щодо упорядкування проповіді зводяться до двох: потрібно грунтовно і правильно доводити, і бути правильним і ясним у висловлюваннях. Філософія може мати місце в проповіді, але не як самостійний, а як допоміжний предмет. Після Мозгейма в німецькій гомілетиці з'являється раціоналізм, що знову, як було в епоху Відродження, намагається змінити саму природу церковної проповіді. Шпальдинг (у праці "Von der Nutzbarkeit der Predigeramts", 1772) прямо вимагає виключення з проповіді спеціально християнського змісту і заміни його вченням про засоби досягати в житті щастя. За Рейнгардтом, філософія може бути сама по собі самостійним предметом проповіді; головний же предмет останньої - життєва мудрість.
3. Найдужчий вплив на протестантську гомілетику у XIX сторіччі належить Шлейермахеру. Погляд його на сутність проповіді, її зміст і методу органічно пов'язаний з його поняттям про суть релігії. Релігія, по Шлейермахеру, не є ані спосіб мислення і теоретичного світогляду, ані сума зовнішніх правил для діяльності. Вона усередині нас, у почутті і відчутті буття безкінечного. Кращий засіб вираження релігійного почуття - жива промова; тому проповідь є необхідною частиною культу. Проповідь - не повчання; повчати можна лише поняттям, а релігійність належить цілком до області чуттєвої, відчування виникає в душі самобутньо і вільно; проповідувати - значить виявляти релігійне почуття перед слухачами, що самі мають це почуття, щоб привести їм у ясність їх власний духовний стан, навчати і зміцнювати їх у християнському переконанні. Шлейермахер вимагає мистецтва, художності від зовнішньої форми проповіді, - але мистецтва не риторичного, а суттєвої промови, що в органічному розвитку ціллю, або її ідеї й у добірності мови, що залежить, з одного боку, від сили релігійного переконання, з іншого боку - від літературно-наукової освіти.
4. Найменш помітний в історії проповідуваня, але важливим є етап Швейцера. Для Швейцера Смерть Христа на Голгофі, на Хресті - це поразка Христа.

       Таким чином, ми можемо виділити деякі підходи в лютеранському проповідуванні протягом історії. Це пієтизм, це раціоналізм, це теорія чуттєвості Шлейермахера, і погляди Швейцера про Христову жертву. Ця систематизація буде потрібна нам для аналізу сьогодення.

      Коли моя власна колекція проповідей лібералів на Україні стала швидко зростати, мені прийшла ідея дещо класифікувати проповіді за поглядами авторів. Оскільки один з проголошуваних лібералами підходів є плюралізм думок, логічним було би очікувати прояв цих думок в проповідуванні.
       Хотілося побачити, чи є пастори, які стоять близько до конфесійних поглядів, або просто є конфесійними лютеранами, що в нетрях ліберальної організації проповідують Боже Слово у Його чистоті і повністю.
       Одночасно очікувалось, що, перебуваючи в лавах ліберальної церковної організації, автори проповідей неминуче виявлятимуть погляди, ідеї, підходи, які пройшла ця частина лютеранства, в своєму сумному "прогресі" - через пієтизм, через раціоналізм і таке інше.
       Коли проповідей було ще мало, це працювало. Чітко проглядала схильність окремих проповідників до того чи іншого погляду чи системи поглядів. Тож ми можемо звести їх до системи, називаючи гріхи, але не грішників, тобто погляди, а не їх носіїв.
       Відкидання Біблії. С цього випадку, власно, виросла моя зацікавленість в проповідуванні лібералів взагалі. Проповідь на 1Петра 5,1-4 містила в собі таке дивне твердження: "Первое Послание Петра, дорогие прихожане, появилось очень поздно, примерно в 100-м году от Рождества Христова, и едва ли было написано самим Апостолом"... Тобто проповідь була написано на текст, який проголошувався в самій проповіді фальшивкою. Адже ми читаємо в 1Петра,1:1 "Петро, апостол ..." Чому люди повинні слухати проповідь на Послання якогось самозванця, чому їм не заспівати ще один гімн і не розійтися по домівках, як пропонується в іншому місці тієї ж проповіді?
       Спасіння ділами, моралізаторство. "Наше Евангелие говорит нам о том, как нам поступить, чтобы получить прощение." Це уривок з проповіді на Матвія, 18:23-35. Проповідь несе цю мораль - "прощайте". Але проповідь не містить всієї правди. "Бог хочет с нами посчитаться". Ісус Христос, Йог жертва, не згадуються у цілій проповіді. Півправди... Мораль є - "прощайте". Гнів Божий має місце: "Бог хочет с нами посчитаться!" Нема іншого: Бог хоче, щоб люди спаслися. Бог "посчитался" з нами, поклавши гріхи людей на Свого Сина.
       Романтично-чуттєве переживання Біблійних подій "В центрі сада Едема находятся два особенных дерева: дерево жизни и дерево познания добра и зла. От дерева жизни Бог не запрещал есть его плоды. Бог хочет, чтобы человек жил вечно. А от дерева познания добра и зла запретил Он есть. Нечто в этом плоде было для человека опасным. Конечно, знания не вредят человеку. Но некая опасность в знании была. Знать то, что мир хочет жить без Бога, забыв о нем"... В дійсності ця проповідь стверджує походження життя від Бога, бажання Бога вернути життя людині, Адамів гріх. Але з матеріалу проповіді повністю видалено згадки про гріхи людей сьогодення. І абсолютно нема нічого про ціну повернення життя людям. Ісус Христос не вмирає, не приносить жертви за людей, не платить єдтну задовільну ціну. За романтичним оповіданням схована правда про Божий гнів і про Милість, зароблену на Хресті.
       Пусте моралізаторство. Таке слово я обрав для того,щоб позначити проповіді, де гріх не називаєтться гріхом, а навпаки, слухняність Богу виставляється як прояв поганого характеру тощо. Це можемо спостерігати в одній проповіді, де торкнулись теми жіночого служіння біля вівтара. Отже, ті, хто проти жіночого служіння, виставляються грішниками (скандалістами) і засуджуються. Мораль, яка не містить в собі моралі. Антизакон.
       Ідеалізація релігійного досвіду. Особисті перживання стали важливим складовим в багатьох проповідників. Вони говорять про це не так запально, як наші брати з пізніх протестантів, але багато.
       Проте, з часом виявилось, що нема проповідника в лавах лібералів, який ніколи не залишає свого улюблного відхилення від Божественої правди Святого Письма, не береться практикувати іншу систему поглядів, а також нікого, хто ніколи не друкує зовсім неприйнятних з лютеранської точки зору проповідей. Кожен друкує і вірні тлумачення, викладає біблійну правду хоч деколи (як здавалося).
       Щоб таки скласти собі уяву про проповідування лібералів, довелося спостерігати не за тим, що є в текстах, які були проаналізовані, а за тим, що відсутнє завжди або практично завжди.
       Гріх. Гріховність людства та окремих людей є однаково рідкими в практиці проповідування лібералів.
       Гнів Божий практично відсутній. Трошки можемо прочитати про покарання для людей, які Бог посилає нам в хворобах і соціальних поневіряннях.
       Смерть Христа на Голгофі - також рідко згадується, рідше, наприклад, ніж Віра. Можемо побачити, як Смерть на Хресті постає в якості поразки Ісуса Христа.
       Таїнства - ще одна рідка тема в текстах проповідей.
       Дівство Марії - здається, це заборонена тема в лібералів. Я не бачив жодної проповіді, де згадувалось би про цю обставину народженя нашого Спасителя.
       Більше того, ознайомившись з двома томами "Советов по составлению проповедей..." (загалом 650 сторінок !), надрукованих ліберальною церквою в Росії, я і там не знайшов нічого про дівство Марії - навіть на Маріїньські свята.
       Тут пригадується сказане професором Ньюхаузом в його діскусії з доктором Скаєром "Маріологія є центром христології". Велика правда про Втілення Ісуса Христа є піід ударом облудників, які намагаються забути, затьмарити, перекрутити, просто замовчати історію Марії.
       Всі інші слова, словосполучення, твердження, які ми можемо бачити в проповідях ліберальних лютеран, можуть мати неоднозначне відображення в розумі сучасної людини. Ісус Христос Божественний - Але божественними називають і оперних співаків. Ісус Христос Бог - але це слово може означати і крутого професіонала. Шумахер, Пеле,- хіба ніколи з телевізора їх так не називали?
       Саме сприйняття людей є ключом до проповідей лібералів. Якщо люди сприймуть добре, значить, хай це буде в проповіді. Якщо люди не повірять, або посміються, або образяться, хай цього не буде в проповіді.
       Тому нема взагалі словосполуки Діва Марія. Без Дівства Марії Ісус - такий само герой минулого , як Робін Гуд чи Вільгельм Тіль. Його проповідування цікаве, Його чуда можемо пояснити, Його смерть - справа рук погано вихованих палестинських іудеїв та політкоректних римськіх поліцаїв. Від тих, кому проповідується Народження від Діви, очікується Віра.
       Віра - ще одна дуже рідко згадувана категорія в проповідях, що досліджуються. Те, що забезпечує стосунки людей з Бого, це, як правило, дві речі - добрі справи християн (аудиторії, пастора, героїв ілюстрацій) або особисти релігійні емоції і відчуття (проповідника, героя іллюстраціїї, історичної особи). Віра сама по собі згадується дуже рідко. Але найбільш показово не те, що вона згадується рідко, а проповіді, які мають багато що про віру. Це - проповіді до дня Реформації. Саме там ліберали багато дозволяють говорити собі про віру - про віру Лютера і його сучасників. Це ж так нормально - старі люди в старі часи вірили...
       Несучі в собі чіткі прояви проблем минулого: пієтизму, раціоналізму, теології релігійного досвіду, повторюючи замішання Швейцера, ліберальні проповідники разом з тим не можуть бути віднесені до будь-якої з цих течій: жоден з них не дотримується одного і того ж вчення постійно. Є улюблені замішання: один більше любить моралізувати, інший більше любить оповісти про досвід релігійних емоцій. Але взагалі вони всі виступають універсалами - можуть видати будь-яку фальшиву ідею, як можуть говрити і правду, яка міститься в Біблії. Але правду з Біблії наводять не всю. Ніколи - всю. Є заборонені теми. Про що є заготовленні двозначні формулювання, як про Тіло і Кров в Причасті - говорити можна. Якщо можливе двозначне розуміння - говорити також можна.
       Є заборонені теми. Є межі, яки вони не переходять ніколи. Тобто насправді плюралізму богословської думки в ліберальному лютеранстві на Україні (принаймні) не існує. Все досить добро відредаговано. Зовнішнім цензором чи внутрішнім - це вже питання другорядне.
       Ліберали не можуть проповідувати всю Біблійну правду. Тому все, що вони викладають, має наліт неозначеності. Нібито все є - і бог, і син, і дух. Але - не наш Бог, не Його Син, інший дух.
       І як проповідники іншого духа вони не можуть називатись і лібералами. Тому що кордони того, що говорити можна і що говорити не можна, проведені досить чітко і тоталітарно.

      Здається, самоназва цієї групи дещо інша. Група створилась і зростає зусилями в основному пастора Віктора Грефенштейна, колишнього суперінтенданта НЄЛЦУ. Він виріс в братській громаді в Казахстані, ще в період відносних гонінь.
       Мені вдалося оглянути декілька проповідей, розміщених на офіційному сайті.
       Деякі проповіді дуже цікаві і викликають в серці відчуття вдячності і втіхи.
       Часто говориться про Христа на Голгофі, про милість Божу, про залежність людині в стосунках з Богом виключно від Його волі.
       Цитуємо: "В нашей жизни очень много таких моментов, когда мы стоим пред выбором, или когда Господь ставит нас перед выбором. И Здесь нам приходится принимать какое-то решение, и мы принимаем решение в угоду себе, никто не принимает решение, которое повредило бы его благосостоянию, его карьере, его жизни. Но здесь в новом завете, человек не имеет возможности выбора, потому что Господь касается Сам лично сердца человека, и Господь изменяет его. Господь снимает с человека все грехи и беззакония, и делает сердце человека способным стать дитем Божьим. Вот почему мы не можем здесь сами выбрать, и не можем сами что-то обещать Богу, потому что Бог Своею сильною рукою все совершает в нас. Ап. Павел говорит, что Он совершает в нас и желание и исполнение. Это Его завет, это Его любовь, любовь по отношению к нам, и это чудесно. Потому что никто из нас сам не может прийти к Богу, освободиться от греха, любить Господа." Саме з слів Павла про те, що Бог створює нездоланною силою Своєю і бажання, і чин, я звичайно і починаю розмову про навернення. Тобто тут в навчанні є і правдива доктрина, і вірне застосування Святого Письма.
       Чудово звучить для конфесійного вуха оцінка екуменічних процессів: "Если действительно произойдет единение между двумя такими величественными церквами, то откроется путь к единению многих других церквей и религий. Это единение возвращает к первоначальной католической церкви. Я не хочу быть пророком, но хочу высказать свое предположение: не пройдет и двух десятилетий, как наше поколение переживет новую эпоху единства, единства церквей и религий. Наше сердце может ликовать при мысли, что скоро прекратится всякая меконфессиональная вражда! Скоро все объединится и будет едино! Скоро все будут поклонятся одному, будут говорить об одном, будут прославлять одного. Но кто же он?" І далі проповідник дає відповідь, що цей, кому буде кланятись об"єднана екуменістами маса людей, ніхто інший, як ворог Бога і людей. Доречно процитувати: "Цель экумении одна - уничтожить истинное поклонение Христу и заставить Церковь поклониться дьяволу."
       Але тут таки, на жаль, проповідник робить і логічну, і віросповідну помилку. В чем же заключается единство экумении? Оно заключается в структурном единении. Епископы, синоды - все должно быть объединено под одну структуру. А какова цена такого объединения? Цена этого объединения - уничтожение Евангелия, уничтожение истины, уничтожение веры во Христа. Зрозуміло, що структурне об"єднання до екуменії ніякого стосунку не має. Структура і віросповіданняя - це різні речі. Структурне об"єднання можливе і на віросповідній основі. Це логічна помилка проповідника.
       Але найбільш шкода, що допущена не просто логічна помилка, але зроблено відступництво від Біблії. Християни мають свободу формувати будь-яки структури, в тому числі і Церковні. Біблія не забороняє їм це. Таке викладання неіснуючого Закону в проповідуванні викликає справжній сум.
       На цьому вільне ставлення до істини не закінчується. Так, ми бачимо пассаж: "Человек может познать Бога только тогда, когда познает себя. Исследуя себя, человек может найти истину. " Псаломщик каже: "А помилки хто зрозуміє7 Від таємних очисть Ти мене." (Пс.18:13).
       Тобто, всупереч Святому Письму, спасіння, навернення і освячення ставиться в залежність від людського рішення: "И когда мы принимаем Христа, как своего личного Спасителя, тогда начинается духовная жизнь." Причому це сказано в проповіді, яка присвячення розмові з Никодимом, і яка багато говорить про марність людських зусиль для свого навернення: "Второе рождение ничего не имеет общего с плотью, это действие Духа в нашем сердце. Это не то, что мы можем своим разумом понять и постичь. Мы своим разумом никогда не сможем постичь Иисуса Христа, мы своим разумом никогда не сможем покаяться, мы своим разумом никогда не сможем познать себя."
       Ще показова помилка в погляді на покаяння: "Если это действительно скорбь о всех своих грехах, то это приводит нас ко спасению." В дійсності до Спасіння приводить Жертва Спасителя через Віру в Нього. І тут таки, в цій проповіді, навчається про вторинність чуттевості в питаннях віри, при чому навчається з допомогою відточеного уривка Вальтера: "Печальное заблуждение всех сектантов заключается в том, что они полагаются не на Христа и не на Его Слово, но главным образом на что-то такое, что они находят внутри себя. ...Сначала человек должен уверовать; после этого, он может почувствовать. Ощущение от веры, а не вера от ощущений. Если вера человека происходит от чувств, то она не является истинной верой. Нам не следует стремиться к тому, чтобы сначала почувствовать, но мы должны уверовать, а потом ждать, когда Бог пошлет нам радостное ощущение того, что наши грехи прощены".

Наші спостереження за проповідуванням Братських Лютеран можемо узагальнити в таких позиціях:
1. Невпевненість у Спасінні (багато пассажів в формі запитань).
2. Неуважність до Таїнств (на 13 з половиною тисяч слів дослідженого тексту жодного слова "Таїнства", жодної згадки про Тіло і Кров Христа, про Причастя, про Хрищення). говорять нам про наявність проблем кальвіністького походження.
3. Двозначність в підході до чуттєвого пізнання Бога. Критика ідеї пізнання Бога через особисті духовні справи, релігійні переживання має місце, разом з тим принаймі в питаннях освячення (щоби бути м"яким, скажімо саме так) увага зосередження саме на відчуттях.
4. І, нарешті, накладання тягарів, яких нема в Біблії. Це нечасто бачимо в проповідях пастора Грефенштейна і його соратників, але воно є, принаймні це видно на прикладі чудової взагалі проповіді з приводу екуменічного руху.

На підстави спостережень робимо висновки:
1. Группа має певні проблеми кальвіністського походження.
2. Всі спостереження тісно переплітаються і походять одна від одної. Відсутність навчання про Таїнства, зокрема про Хрищення, послаблює впевненність у власному наверненні, відсутність впевненості в наверненні відкриває простір покладанню на чуттєвість і "доповнення" Закону.

Зауваження: Знову таки, про Діву Марію нема нічого в тих декількох зразках, з якими я ознайомився. Хотілося б, щоб це було через малу кількість матеріалу, а не через раціоналізм.

      Оскільки намір аналізувати проповіді Української Лютеранської Церкви сформувався найпізніше, уривки з них вже спеціально відібрані ті, які, на думку автора, кажуть те, чого не знайшлось в проповідях ліберальної церкви, так само чого шукав і не знайшов в проповідях пієтичної группи.
       Церква багато і чітко говорить про гріх, вспадкований від Адама, не замовчує підступництва Сатани: " Розгляньмо це стосовно нашого сьогоднішнього Біблійного вірша. В найранніший період своєї історії, через переступ Адама, людство втратило той стан стосовно Бога, в якому воно було раніше. Однак, воно завжди шукає щось таке, на основі чого воно могло б відновитися до попереднього стану, до того стану, в якому воно виправдане перед Богом, в якому воно примирене з Ним. На жаль, спотворене розуміння не дозволяє правильно осягнути те, як ми можемо досягнути цього. Багато людей думають, що вони приймають участь в чомусь подібному до конкурсу краси. Ми - це конкурсанти, які намагаються довести суддям свою досконалість і свої претензії на перемогу. Однак, воно все ж таки забуває про Суддю, Котрий знає все про нашу недосконалість. Він також знає і про неможливість нашої перемоги, бо Він є Творцем. Він все створив і всім керує, і ніщо в світі не стається без Нього. Та, через свою гріховну природу, людина не може цього зрозуміти, і все ще намагається своїми власними зусиллями виправдати себе перед Отцем. І так, як диявол переконав Адама переступити Закон одного разу, так він щодня нашіптує нам, щоб ми противились Богу. І отже, кожного ранку після сну, відповідно до своєї гріховної природи, людина знову і знову продовжує виходити на сцену свого, так би мовити, конкурсу краси, в якому намагається заслужити прощення в очах Божих."
       Також рішуче говорить наша Церква не тільки про гріх Адама, але і про конкретні гріхи як групп людей, так і особистостей: "Багато людей і в наші часи, приймають Христа тільки, як вчителя моралі - філософа, а не як Спасителя. Вони проповідують добре моральне життя - моральний Закон, а не спасіння у прощенні гріхів. Вони проповідують не про спасіння, здобуте Христом на хресті, а людську доброчинність. Так, в цьому світі цінується чесність, правдивість, доброчинність, і таких людей, які живуть цими принципами є багато. Бог таких людей наділяє тілесними, фізичними нагородами, - Він це обіцяв. Але такі якості людини не можна прославляти, і до того ж через них людина спастися не може, без віри в Ісуса Христа. "Хто вірує в Сина, той має вічне життя, а хто в Сина не вірує, той життя не побачить...", так каже нам Слово Боже. А люди, які тільки надіються на свою доброчинність, вони тим самим усунуть заслуги Христа, відкидають Його Євангеліє Спасіння. Бо намагаються своїми силами, своїм "добрим життям" - виконати Закон, своїми "добрими " ділами здобути спасіння, або заслужити його. Це називається, здобути праведність в своїх очах, і в очах інших - своїми зусиллями, а це фарисейство." (виділення проповідника).
       Слова, які не проголошуються з проповідниці не для компліменту, а для того, щоб ясно і чітко вказати на гріх кожного і дорогу ціну, яку за цей гріх заплачено: "Ісус Христос помер за наші гріхи розіпнутим на хресті. Своєю кров'ю Він набув нас для Бога, Своїм святим життям Він Сам знищив усі наші гріхи. Як каже Апостол Павло в Посланні до ефесян: "А тепер у Христі Ісусі ви, що колись далекі були, стали близькі Христовою кров'ю. Він бо наш мир, що вчинив із двох одне й зруйнував серединну перегороду, ворожнечу, Своїм тілом" (Ефесян 2:13-14). Коли ми не маємо Христа Ісуса, - ми перебуваємо поза Божою ласкою, але під Божим гнівом за наші гріхи. Як навчає нас сьогоднішній текст: "Хто не має Сина Божого, той не має життя." Тобто, хто не має Ісуса Христа, той далі продовжує жити в гріхах. Хто без Христа, той нехтує своїм майбутнім і боїться його, бо воно непевне, і навіть більше, воно є жахливим, бо такій людині, яку нищить гріх, доведеться проходити через смерть без Спасителя, і направлятися для проведення вічності просто до геєнни огненної, де тільки плач і скрегіт зубів.
       Наступний абзац я взяв через те, що він разюче відрізняється від проповідування лібералів, як смислом, так навіть і технічно. Слово "гріх" використовується не просто напохваті, в порядку черги, а в такій кількості і в такому ритмі, що не лишається непоміченим: Що то за жало? Святий Дух через Апостола Павла пояснює: "Жало смерти - то гріх". Ось чим нас жалила смерть, - гріхом! А тепер Ісус Христос знищив гріх. Гріх - ось убивча зброя, що її використовує смерть. Жодна людина, народжена від плоті та крові не може уникнути атаки гріха, як і не може вивернутися від жала. Гріх дістане всіх. Жало завдасть удару кожному. Ісус, кажучи про нашу загальну гріховність, звертається до чоловіків, що збиралися вкаменувати жінку: "Хто з вас без гріха, - нехай перший на неї той каменем кине!... А вони, це почувши й сумлінням докорені, стали один по одному виходити, почавши з найстарших та аж до останніх. І зоставсь Сам Ісус і та жінка, що стояла всередині..." (Івана 8:7-9) Жало гріха дістало вас, воно дістало і мене. В кожної людини є її особисті гріхи, якими користується диявол, щоб нас кинути на поталу смерті, щоб нас умертвити, щоб ми більше не жили, а були в'язнями вічних мук у пеклі."
       Багато і чітко говорить про правдиві Таїнства, про їх призначення ті істинний зміст: "Але одне з усього, це те, що формує церкву - Слово і Таїнства. Це не означає, що ми повинні з цим погодитись, а потім, через тиждень забути, ні тому що як ми вже говорили, Слово Боже, є нашою інструкцією в стосунках з Богом, яку необхідно любити, і бажати вивчати, зберігаючи у серці, постійно роздумувати над нею. Тому, що небезпечна гра, використовувати Таїнства без того, щоб перед їхнім використанням не знати інструкцію по їхньому вірному використанню. Вірне використання приносить величезну втіху, прощення гріхів, корисна, нагадує про те, що ми примирені з Богом що зробив для нас Ісус. Тож є дуже важливо для нас саме зберігати у своєму серці заповіді Христові (йдеться про наказ вживати Таїнства), щоб потім повертатися до них знову для укріплення віри яка приймає ці безцінні дари, які ми можемо отримати лише в Христі." "Диявол запрошує нас спожити плоду, що росте на його дереві. Це отрута непослуху, таїнство смертельної хвороби та гниття для тих, хто його споживає. Бог застеріг: "В день їди твоєї від нього ти напевно помреш!" Спаситель запрошує нас причащатись таїнствами життя й зцілення, що походять з його дерева. Вода й кров, що течуть з боку Його, течуть до нас в омитті і відродженні та в Святій Вечері, яку Він запровадив. Божий Син пообіцяв: "Хто увірує й охриститься, буде спасений." Божий Син пообіцяв, "Це Тіло Моє, це Кров Моя, що за вас видається й проливається на відпущення гріхів.""
       Бог постає як повна реальність, Втілення викладається майже з фізичним відчуттям того, що сталося: "Смисл Різдва для нас в тому, що Слово Боже, Предвічний Бог, Син Божий не прийшов у цей світ для прогулянки, не для того, щоб здобути весь світ силою, але в зовсім інший спосіб. Смисл Різдва для нас в тому, що Сам Бог став людиною, щоб сповнилися всі Біблійні пророцтва і обітниці від Бога, нашого єдиного Спасителя, Який каже: "Ви свідки Мої, говорить Господь, та раб Мій, якого Я вибрав, щоб пізнали й Мені ви повірили, та зрозуміли, що це Я. До Мене не зроблено Бога, і не буде цього по Мені! Я, Я Господь, і крім Мене немає Спасителя! Я розказав, і споміг, і звістив, і Бога чужого немає між вами, ви ж свідки Мої, говорить Господь, а Я Бог! І Я здавна Той Самий, і ніхто не врятує з Моєї руки, якщо Я вчиню, то хто це перемінить? Я Господь, ваш Святий, Творець Ізраїля, Цар ваш!" (Ісаї 43:10-13, 15) Бог, Який промовляв до Адама і Єви в раю, Який прагнув їхнього покаяння, зійшов з небес. Бог, Який врятував нашого праотця Ноя і всю нашу прародину, стався тілом. Він виконав обіцяне людям. Він прийшов нас спасти. "
       "Ми спасаємось тільки вірою, яка прив'язується до Божих обітниць, які Він дав у Святому Письмі. Заслуги Господа нашого Ісуса Христа, Його смерть на хресті є єдиним і досконалим викупом за наші гріхи. Ісус став за нас під Законом, виконав його за нас і став ублаганням за наші гріхи, примирив нас з Отцем, відновив нас в Його очах. І тоді, коли ми віримо в ці заслуги, коли ми віримо в Ісуса Христа, як в єдиного нашого Господа і Спасителя, то тільки тоді наші гріхи є прощеними, і тільки тоді нагорода наша буде великою, як каже святий апостол Петро в своєму першому посланні: "А коли Архипастир з'явиться, то одержите ви нев'янучого вінка слави". (1 Пет. 5:4)."
       Ісус Христос навіть в Його Смерті постає Переможцем, як це і є в Біблії:"Але сьогодні ми святкуємо перемогу над нашими гріхами. Не ми її здобули, але ця перемога - наша. Ісус Христос на Голгофі, безгрішний Син Божий, узяв усі наші гріхи на Себе і знищив їх, обмив Своєю святою кров'ю. Як каже Біблія: "І вас, що мертві були в гріхах та в необрізанні вашого тіла, Він оживив разом із Ним, простивши усі гріхи, знищивши рукописання на нас, що наказами було проти нас, - Він із середини взяв його та й прибив його на хресті, роззброївши влади й начальства, сміливо їх вивів на посміховисько, - перемігши їх на хресті!" (Колосян 2:13-15)"
Амінь.

1. Біблія, пер. на укр. І. Огієнка
2. Бейнтон Р. На сем стою. Заокский: "Источник жизни", 1996 - 400с.
3. Вальтер К.Ф.В. Бог говорит Да и Бог говорит Нет. СПб:1993, с.21
4. Гребнер А.Л. Основи доктринального богослов'я. Данкенвилл, 1999. - 274с.
5. Книга согласия Данкенвилл, 1998 - 837 с.
6. Мюллер Дж.Т. Христианская догматика. Данкенвилл, 1998 с.224-231.
7. Мюллер Н. Крауз Г. Пасторское богословие. Данкенвилл, 1999 308с.
8. Никого не увидели, кроме одного Иисуса. Советы по составлению проповедей к чтениям из Евангелий на воскресенье и праздничные дни церковного года. Том 1 СПб., 1998 341с.
9. Никого не увидели, кроме одного Иисуса. Советы по составлению проповедей к чтениям из Евангелий на воскресенье и праздничные дни церковного года. Том 2 СПб., 1999 309с.
10. Соловьев В. в кн.:Энциклопедический словарь. СПб: Издательство Брокгауза и Эфрона, 1896г. 1100с

Олександр Діч, пастир
Доповідь прочитано на пастирській конференції Київської єпархії УЛЦ.
2003 рік, лютий.

Українська Лютеранська Церква.

Copyright Rev. Pavlo
При використанні матеріалів цього сайту робіть ланки на нього.