Сайт душпастиря Павла

• Вступ
• Служитель і покликання до публічного служіння
• Церква і Наголос на Відношенні Служителя до Церкви
• Громади і Церковні Спільноти, що Працюють на Підтримку Служителя
• Характеристики для Публічного Служіння
• Залишення Публічного Служіння
• Прикінцеві зауваження

     Заголовком до цього есе, що ставить наголос на церковному реєстрі є тема, на яку мене попросили підготувати доповідь для пастирської конференції Таврійської Єпархії в Українській Лютеранській Церкві. Я пропоную більш загальний заголовок: Статус служителя, як додаток до запропонованого у вступному слові предмету обговорення.
     У цій презентації я спробую проілюструвати «значення клірового реєстру, богословські засади та зв'язок із вченням про Христову церкву та церковне представництво.» Це є подальшим описом теми.
     Тема нашого обговорення має певну нагальність з огляду на недавні події в Українській Лютеранській Церкві. Тим не менше, нам не слід дозволяти аби недавні події так обмежували наше бачення стосовно залучених до обговорення пунктів, щоб ми не поверталися до Біблійних основ щодо церкви та служіння. Коли ми певні щодо основ, тоді ми також можемо стати певними того, як нам слід ці принципи вірно використовувати.
     Місце розташування і часові обмеження унеможливили мене більш старанніше дослідити дану тему як вона на те заслуговує і що я зробив би залюбки. Я розповів про ці обмеження голові єпархії, після того як отримав завдання. Втім, я впевнений, що основоположні принципи, а також запропоновані доповнення до презентації були би тими самими навіть якби ми мали більше реальних можливостей вкластися в тему.
     І якби дана презентація звернулася до залучених основних біблійних принципів ми всі би згуртувалися довкола міцної основи для корисного обговорення питань, які включено в даний сценарій. І то була моя надія під час розробки теми.
     У даній презентації я звертаюся до наступних пунктів, які мають відношення до клірового реєстру:

• Служитель і поклик до публічного служіння
• Церква, з наголосом на відношенні служителя до церкви
• Громади та церковна спільнота, що працюють разом для підтримки служителя
• Кваліфікаційні характеристики для привселюдного служіння
• Полишення публічного служіння
• Прикінцеві зауваження

     Перший із пунктів, які б нам хотілось розглянути є служитель та особистий поклик до публічного служіння.
     Головним і найбільшим покликом для кожного християнина є поклик віри. Ми сповідуємо з Лютером: «Я вірю, що не можу силою власного мислення чи вибору повірити в Ісуса Христа, мого Господа чи Спасителя, але Святий Дух покликав мене через Євангеліє...»¹. Без поклику Божого поклику віри через засоби благодаті не було би ні служіння, ані служителя. І справді, взагалі не було б християнина. Правдивими послідовниками Христа є ті, кого покликано з невіруючого світу до віри в Христа. Вони переживають радість прощення гріхів - не через те щось, що ними учинене, але через те, що Христос зробив для них.

     Разом із тією радістю та привілеєм приходить і обов'язок застосовувати владу ключів Царства Божого. Своїм учням, покликаним до віри, Ісус сказав: «Прийміть Духа Святого.» Вони мали Святого Духа через віру, чинену в їхніх серцях тим самим Духом. Тоді Ісус промовив до них: «Кому гріхи простите, простяться їм, а кому затримаєте, то затримаються!» (Івана 20:22-23). Євангеліє від Матвія говорить про ті обов'язки в смислі ключів: «І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв'яжеш, те зв'язане буде на небі, а що на землі ти розв'яжеш, те розв'язане буде на небі!» (Матвія 16:19).

     Цим привілеєм наділені всі віруючі. Бог міг запровадити благословення прощення через інші засоби, як от, приміром, анголів. Натомість, Бог вибрав доносити це слово, благословляючи через тих, хто сам це переживає. Кожен віруючий має цей привілей та зобов'язання у публічному служінні. Це служіння, що власне розв'язує їм їхні гріхи або прив'язує їх до тих гріхів, є нічим іншим як проголошенням євангельської звістки там де з'являється нагода. Воно ділиться звісткою про Христа: «Хто увірує й охриститься, буде спасений, а хто не ввірує засуджений буде» (Марка 16:16)

     Але окрім такого, приватного служіння, є ще служіння публічне або представниче. В Ефесян 4 Павло зауважує про те, що Бог дає церкві особливі дари для служіння: «І Він, отож, настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів» Ефесян 4:11. Дж. Т. Мюллер¹ дає наступний коментар: «Тому очевидним є відношення між публічним служінням і духовним священством усіх віруючих. І те, що ці два не є ідентичними випливає з того факту, що Писання суворо розрізнює між віруючими взагалі та пасторами, єпископами та старшими (служителями) кого настановлено над віруючими» Він додає: «В той час, коли Святе Письмо навчає про те, що всі віруючі наділені обов'язками та привілейованої радості з Влади Ключів...з одного боку воно чітко проголошує, що Бог дає Церкві апостолів, пророків, благовісників, пасторів та вчителів для роботи служіння...а з іншого, не всі віруючі є апостолами, пророками, вчителями»².

     Це публічне служіння було назване терміном «представниче служіння,» і воно полягає в тому, що покликані працівники в церкві виконують цю роботу як представники групи християн, котра покликала їх на цю роботу. Цей покликаний працівник робить її в церкві і від імені церкви.

     Таке представниче служіння повинно нестися базуючись на покликанні. Добрий порядок у церкві вимагає такої процедури. Наше Віросповідання стверджує: «Серед нас навчається, що ніхто в Церкві не повинен навчати чи проповідувати, а чи здійснювати Таїнства без належного покликання» (Ауґсбурзьке Віросповідання XIV)³.

     Але це також підіймає питання про те, хто це покликання надає. Френсіс Піпер ставив це питання і відповідав на нього наступним чином: «Хто є тими агентами, через котрих Бог настановляє проповідників? Це питання спричинило великі хвилювання та суперечки в та поза Церквою. Папа багатослівно заявляє, що лише він може робити «священиків» через єпископів, яких він зробив. Англіканці стверджують, що духівництво створюється єпископами котрі мають печатку Апостольського Спадкоємства. Романізовані лютерани утримують законних служителів Церкви які призначаються лише самоувіковічненим «святим порядком служіння.» Також політичні правителі вважали за власну прерогативу призначати проповідників без згоди парафій. Писання навчає, що ні Папа, ні єпископи чи клір за порядком, ні окремі люди всередині та зовні громади не мають права й авторитету привласнювати служіння Слова, окрім, тих, кому дано всю духовну силу на землі (1 Кор. 3:21), особливо ті, кому первинно ввірені Слово і Таїнство; і це є віруючі або ж християни, і ніхто інший на світі⁴.

     Це покликання було тим, про що Віросповідання говорять як Predigamt, тобто проповідування Євангелії в цілому та відправляння таїнств. Цей обов'язок може набувати різних форм, включаючи пастора громади, вчителя в громаді, професора в шкоді чи глави церковної спільноти. Всі вони беруть участь у євангельському служінні, так що певною мірою вони несуть відповідальність за проголошення Слова та /або роздавання Таїнств. Загально погодженою річчю є те, що пасторське служіння (іноді у Віросповіданнях його подано під терміном Pfarramt) є найбільш охоплюючою формою служіння, яке Христос припоручив Його новозаповітній церкві. Інші форми служіння більше обмежені в масштабах, як наприклад, вчителя громади, котрий також бажає проголошувати Слово в більш обмеженому оточенні (школі) і не буде покликаний відправляти Таїнства.

     Як зазначалося в попередньому розділі, саме церква здійснює покликання. Але що таке церква? Відображаючи розрізнення, яке проводить Писання, Лютеранське вчення розрізняє між видимою та невидимою церквою. Сам грецький термін звучить як ekklesia або ж зібрання. Оскільки віруючі прийшли до віри, вони не залишаються для себе самих «безлюдними островами». Радше вони відразу шукають віруючих братів. Разом зі співвірними братами вони зміцнюються у вірі, разом моляться, разом співають гімни та працюють задля блага церкви. Це є робота місцевої громади і віруючі цієї місцевості природно згуртовуватимуться разом в місцевій церкві.

     Дехто зауважував про те, що місцева громада є єдиною божественно запровадженою формою церкви і що інші її форми (як наприклад, групування громад чи цілих церковних спільнот) є лише питаннями людського впровадження. Але це саме та відмінність, яку не проводить Писання. Ніде Писання Нового Заповіту не заповідають об'єднання в помісну громаду або якусь більшу регіональну групу громад. Проте навіть церква, описана в Новому Заповіті позначає скоопероване групування громад. Наприклад, громади в Греції та Малій Азії працювали разом на згуртованість до зібрання для потреб Християн із Юдеїв у Єрусалимі.

     С.Ф.В Вальтер мав неймовірний вплив на конфесійних лютеран у Сполучених Штатах розвинувши біблійне ставлення до місцевої громади та її авторитету в питаннях божественного покликання. Німецькі лютерани, що іммігрували до Сент Луїсу, штат Міссурі у Сполучених Штатах звикли думати про покликання до служіння, як постановлене консисторієм чи суперінтиндентом. Армін Шутце зауважує про його вплив наступним чином:

     «Починаючи майже від часу їх прибуття у Сент Луїс, що в Окрузі Перрі, Вальтер і місурійці прийшли до спорів щодо доктрини про церкву та її служіння. Одним з таких випадків що привів Єпископа Стефана до ганебного звільнення був його єретичний погляд на церкву, а також тиранська манера з якою він прагнув керувати як єпископ. Це привело до сумнівів та збентеження серед саксонців щодо їхнього статусу як церкви та покликання своїх пасторів. І попри дослідження Писання, Лютерових творів та Віросповідань, вони дійшли вірного переконання про те, що вони, місцева група християн були справжньою християнською громадою чи церквою здатні надавати вірне покликання. Пастор мав божественний поклик не менше від тих, кого було покликано та рукопокладено під нагляд суперінтиндента і консисторія в Німеччині⁵.

     Таке ставлення також потребувало бути визначеним у контрасті до вчення та інших лютеран: «Коли Грабау з Синоду у Буффало з його Романізацією, єретичними поглядами щодо ординації та служіння гостро критикував Вальтера та місурійців через їхню доктрину про церкву та служіння, 1850 року згідно конвенції Сент Луїсу недавно заснованого Місурійського Синоду, Вальтерові було доручено підготувати та видати «Голос нашої Церкви щодо питання Церкви та служіння», (стор. 230). Ця праця, без сумніву, вважається найбільш визначною публікацією серед лютеран про Церкву та її Служіння ⁶

     Зв'язок між цими формами церкви також є важливим. Церковну спільноту складають громади, які її засновують. Громади виступають членами цієї церковної спільноти. Пастори та ті, хто покликаний до служіння в церковній спільноті також є членами церковної спільноти. Пастор, наприклад, і громада, в якій він служить пов'язані спільним покликанням, яке громада надала пастору. Але громада має членство і в більшому своєму об'єднанні, що ним є церковна спільнота. Так само і пастор. Той факт, що як пастор, так і громада мають своє представництво зумовлюють цілісний трикутниковий зв'язок для спільного зміцнення.

     Якщо і місцева громада, і церковна спільнота також є божественно установленими формами новозаповітньої церкви; нам варто знати засади того як їм працювати разом. Вони не наводяться в Писанні дослівно, але вони передбачаються тим, що каже Писання про їхню спільну роботу, індивідуально та як членів християнських груп. Вони включають християнську любов, повагу і честь.

     По-перше, церковна спільнота має стерегтися того, щоб не нав'язувати свою волю на місцевому рівні через те, що вона є більшим і можливо більш сильнішим об'єднанням. Вона також повинна поважати роль громади в своїй основній роботі у спільноті. Євангеліє працює в місцевій спільноті, що природно належить громаді, не церковній спільноті. Церковна спільнота не шукатиме утворення якоїсь групи протистояння для змагів із місцевою громадою. Церковна спільнота вбачатиме у громаді важливого євангельського партнера, визнаючи, що громада звичайно несе відповідальність за Євангельську працю на місцевому рівні.

    Подібним чином, громада шанобливо та з повагою ставиться до благотворної ролі церковної спільноти. Вона також признає свої набутки, які вона отримує як член церковної спільноти. Вона пильнує за багатьма важливими сферами церковної спільноти, де вона сама не може добре функціонувати. Це включає:

• Тісні взаємини спільноти з багатьма іншими християнами поза місцевою спільнотою
• Участь в «роботі царства» за межами власного місцевого району
• Голос при вирішенні питань щодо роботи церковної спільноти
• Прямий доступ до допомоги та радництва, що надається церковним спільнотам
• Джерело необхідного попередження та докору
• Джерело кваліфікованих пасторів та вчителів

     Хоча все це приносить надзвичайні благословення громаді, саме три останні пункти мають пряме відношення до теми, яку ми сьогодні розглядаємо.

     Громада може переживати проблеми, для вирішення яких вона має мало досвіду і для яких Писання не подає прямих заповідей чи порад. Церковній спільноті, можливо через свого регіонального голову або голову єпархії часто доводиться надавати дорадчу та консультативну допомогу.

     Як член, церковної спільноти, громада дотримується стандартів, ухвалених церковною спільнотою, особливо в світлі того, у що члени церковної спільноти вірять та сповідують. Як член церковної спільноти, громада також ухвалює практику в своїй власній громаді дотримуючись при цьому усталеного віросповідання та вірувань церковної спільноти. Це стає своєрідним захистом аби дати можливість громаді залишатися вірною Господу в доктрині та практиці. Одним з обов'язків церковної спільноти є попередження громади про використання небіблійних практик та помочі громаді для їх подолання.

     Коли церква кличе пастора, повинна вона знайти джерело для того пастора. Можливо церковна спільнота надасть школу для підготовки таких пасторів, як наприклад, семінарія Святої Софії. Підготовка майбутніх кадрових працівників для церкви традиційно виступала головною ціллю та функцією церковної спільноти, оскільки остання служить громадам які мають в ній членство. Або ж церковна спільнота проводить опитування кандидатів на публічне служіння і через співбесіду визначає духовну зрілість та придатність кандидата служити в її громадах.

     Це нас веде до урахування клірового реєстру, що ведеться церковною спільнотою. Говорячи простіше, кліровий реєстр є лише списком пасторів котрі мають членство в церковній спільноті. Суть же полягає у тому, щоб ці люди приєднуючись до церковної спільноти знаходилися у злагоді з її віросповіданнями і визнавалися придатними для пасторського служіння в громадах.

     Але спершу декілька коментарів стосовно клірового реєстру. Термін клір позначає тих, кого було рукопокладено до пасторського служіння в церкві і визнано гідним служити в цій придатності. Є також і інші списки людей, придатних для служіння у публічному служінні церкви. Вісконсинський Євангельський Лютеранський Синод веде чотири такі списки: список пасторів (клір), список чоловіків-учителів, список жінок-вчителів і список штатних служителів. В кожнім випадку, для євангельського служіння в Церкві звичайно є постійні (кадрові) працівники. Списком пасторів є той, який в даному есе визначений термінологічно як кліровий реєстр. Як зазначалось раніше, пасторське служіння є найбільш охоплюючим з усіх покликань у церкві, включаючи проголошення Євангелія та роздавання Таїнств. Більш обмеженими є ролі чоловіків-учителів, жінок-учителів та штатного служителя.

      Не всі, кого включено до клірового реєстру здійснюють функції пасторського служіння. Наприклад, професор коледжу чи семінарії викладаючи проголошуватиме Євангеліє, але його обов'язки очевидно не будуть включати роздавання Господньої Вечері або Хрищення. Однак наявність такого реєстру передбачає придатність виконувати широкий спектр функцій, пов'язаних із пастирським служінням.

      Кліровий реєстр також передбачає, що ті, хто значиться в цьому списку є рукопокладеними. Рукопокладення звичайно надається лише тим, хто значиться у списку пасторів, і не тим, що числяться як учителі або штатні служителі. В лютеранських колах ординація не означає підтвердження автентичності служіння тому, хто стоїть у спадкоємності від апостольських часів (апостольська спадкоємність як пререквізит рукопокладення). Вона не надає підтвердження виконуваних пасторських функцій у певному місці. Як це практикувалося в конфесійних лютеранських колах, ординація є церемонією, не заповіданою Писанням, яка визначає, що цього чоловіка визнано гідним для пасторського служіння. Лише саме покликання підтверджує дійсність обов'язків пастора.

     Бути включеним до клірового реєстру означає, що особа має відповідну кваліфікацію для пасторського служіння. Ті кваліфікації, про які зазначається в декількох місцях Писань містяться у 1 Тимофія 3:1-7 та Тита 1:6-9.

     Деякі з цих кваліфікацій вказують на загальноособистісні характеристики. Пастор мусить бути «недокореним» та «бездоганним». Це не значить, що він є бездоганним в Божих очах. Ми всі є винними грішниками. Христос дарував викуплення від наших гріхів через Свою смерть на хресті. Це викуплення стає нашим через спасаючу віру, що робить нас святими перед Богом. Тут бездоганний має відношення до життя пастора та його поведінки в очах братів-християн. В їхніх очах пастор мусить бути «недокореним» та «мати добре засвідчення від чужинців.» Звичайно, це має бути якістю, до якої мають всі християни, але особливо бажаним у тих, хто служить у публічному служінні.

     Павло особливим чином згадує певні сфери, де публічне служіння не повинне мати докору⁷. Він має бути «муж однієї дружини,» що означає відсутність докору за його статеве життя. Ті, хто розкаявся у блуді звичайно ж мають прощення і продовжують бути членами церкви. Але вони більше не «бездоганні,» що є ознакою непридатності для публічного служіння.

     Вимога, щодо пасторів «не багато відданих вину» виключає тих хто не може контролювати споживання алкоголю чи наркотиків, що є руйнівним для тіла та розуму.

     Гідний пастор «не грошолюбний». Жадібний пастор служить іншому панові окрім правдивого Бога. Він може піддатися «нечесному набуванню майна.»

     Інші позитивні характеристики включають «лагідний, стриманий, шанобливий, гостинний.» Це якості, які загалом складають пасторську бездоганність.

     Особливі навички, на додачу до позитивних загальних характеристик є також необхідними для публічного служіння. Ці навички потрібні для служіння проголошення Євангелія та відправлянні Таїнств. Головною навичкою є «здібність навчати». Вона вимагає як особистого потенціалу, так і тренування. Павло у 2 Тимофія 2:2 говорить про здатність передавати «те чого ти навчився» і «передавати те вірним людям, що будуть спроможні й інших навчити.» Метою пасторського навчання є зробити їх здібними та надійними проповідниками, вчителями та комунікаторами. В центрі цих навичок лежить пасторське знання Євангелія, божественного Слова правди, даного в Писаннях. Така навичка допоможе пасторові «навчати в здоровій науці, і переконувати противних.» (Тита 1:9).

     Серед характеристик для пасторського служіння Писання також згадує про навички доморядництва. З ними пастор буде спроможний працювати з людьми, допомагати їм працювати разом для Царства Божого у чинний та мирний спосіб. Писання також говорить про навички доморядництва, коли каже, що пастор «мусить добре рядити своїм домом та мати дітей у покорі та належній пошані до старших,» зазначаючи, що хто власним домом добре рядити не вміє, той не зможе вести справи в громаді. Павло згадує що він мусить бути «не заводіяка, але тихий, несварливий» (1 Тимофія 3:3) та «поміркований, справедливий, побожний і стриманий» (Тита 1:8).

     Звичайно ж, усі ті, хто несе публічне служіння не мають цих характеристик та навичок рівною мірою, хоча вони можуть бути в тому ж самому списку, веденому церковною спільнотою. Одною з відповідальностей лідерів церковної спільноти є допомагати у виповненні потреб громади з якостями та навичками тих, про кого йде мова у кліровому списку.

     Після того як пастор такого клірового реєстру отримує і приймає покликання, він бере на себе обов'язки та відповідальність зазначаються у цьому покликанні. Тут, в свою чергу, постає питання стосовно того, кому підзвітний пастор за виконання цих обов'язків. Як зауважує Павло у 1 Коринтян 4:4, ті, хто задіяні у публічному служінні є «рабами Христовими», як і Павло говорить про себе «Господь є тим, хто судить мене.» Тому пастор в першу чергу відповідає перед Богом. А інакше публічний служитель є просто рабом інших людей. Більше того, пастор може очікувати послуху, але такі очікування мають очікуватись коли він говорить Слово Боже.

     Але по-друге пастор також підзвітний тим кому служить. Наприклад, Павло підтвердив про верійців, що був їм підзвітний коли проповідував, зауважуючи, що вони «Писання досліджували день-у-день, чи так воно є» (Дії 17:11). Жодна громада не може дозволити своєму пасторові проповідувати або практикувати протилежне Божому Слову. Подібним чином, громада має обов'язок діяти коли пастор більше не «бездоганний», як було описано раніше. Тоді вона має обов'язок діяти. І коли в результаті вчинено вірні дії згідно біблійних принципів, тоді громада уповноважена знову утримувати пастора, відповідального перед Богом.

     Зазвичай покликання пастора в євангельському служінні є постійним. Він отримує у винагороду свій власний статус як член Христової Церкви і він продовжуватиме отримувати цей поклик євангельського служіння в церкві. Він вважатиме це за служіння тривалістю в життя. Але для кожного служителя прийде час полишити це служіння. Благодаттю та силою Божою це станеться після його служіння тривалістю в життя.

     Але обставини можуть вимагати уходу або звільнення від служіння ще до звичайного відходу. Однак це завжди включає особливе покликання. Як зазначав Шутце та Хавбек, «В дійсності, відмова від служіння завжди містить відмову від конкретного покликання. Пасторське служіння не існує як якесь абстрактне буття окремо від посади. І оскільки покликання до особливої посади ставить пастора в особливе служіння, відмова від покликання забирає його від служіння»⁸.

     Поруч з відмовою стоїть той підтекст, що особа більше не є доступною для служіння: «Тому найчастіше відмова від служіння стосується відмови від конкретного служіння з розумінням того, що він більше не є придатним для іншого покликання»⁹.

     Серед можливих звичайних причин для відмови є наступні фактори:

• Хвороба
• Послаблення дієздатності спричинене похилим віком
• Втрата довіри з боку церкви
• Зміна доктринальної позиції¹⁰.

     Першою причиною із зазначених виступає хвороба. Хвороба може зробити служителя нездатним до здійснення його служительських функцій належним чином. Громада з піклуванням і любов'ю намагається працювати з пастором, допомагаючи йому в його проблемах оскільки той прагне продовжувати своє служіння. Але сам пастор також мусить визнати, що таке ставлення може вплинути на служіння в громаді. Пастор може перебувати в зручнішій позиції ніж його громада для прийняття такого рішення і за власним бажанням заявити про відмову. В таких випадках дуже цінними будуть консультації з братами у служінні.

     Неминуче, але похилий вік тягне за собою зниження рівня фізичних та розумових сил. Іноді це не визнається самим пастором. Цим він зобов'язаний тим, кому служить випробовуючи себе та запитуючись чи послаблення його сил не шкодить Господній церкві. Це може служити доказом від самого Господа, що відмова є тут нормальною річчю. Пасторові слід уникати ситуацій, що змушують громаду просити пастора про відставку.

     Втрата довіри з боку церкви є третьою причиною для відставки. Пастор може визнавати, що втратив упевненість багатьох із громади де він служить. Це може означати, що він не має особистих характеристик для служіння і, що він повинен працювати з багатьма іншими категоріями людей. Він може посилатися на інших у безтактний чи законницький спосіб, що є підривом ефективності його служіння. Він добре вчинить, проконсультувавшись з колегами щодо того, чи це є причиною для його уходу. З іншого боку, може бути, що противне ставлення спрямоване не в бік пасторського служіння, але радше як протест проти правди, яку пастор вірно навчав і застосовував. Звільнення не означає піддатися тим, хто «здорової науки не будуть триматись» (2 Тимофія 4:2-5).

     Приймаючи покликання служитель обіцяє виконувати своє служіння дотримуючись цілої правди Святого Письма та у злагоді із віросповідною позицією спільноті християн, якій він служить. Оскільки служитель більше не розділяє віросповідної позиції, то доречним буде звільнення, яке слугуватиме визнанням того, що служитель не розділяє із тими кому він служить правди, яку він колись сповідував.

     Трапляється, що звільнення від служіння має місце коли ухід не є пропонованим служителю і коли він не може більше нести служіння як обіцяв. Тут є бажаним звільнення, але і воно не є швидким. Звільнення від служіння вимагає вибору з боку установи покликання. Серед причин для такого звільнення можна зазначити:

• Фальшиву доктрину
• Непобожне життя
• Невірність
• Некомпетентність

     Деякі з них відносяться до причин для звільнення наведених вище. Стосовно ж фальшивої доктрини, Писання наказує Христовим послідовникам:«не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони» (1 Івана 4:1). Церква мусить відділитися від тих, хто «хто чинить розділення й згіршення проти науки, якої ви навчилися» (Римлян 16:17).

     Ті, хто винен у непобожнім житті є предметом виключення з групи конфесійних християн. Це також стосується нерозкаяного пастора і включає усунення від служіння. Якщо пастор розкаюється він буде впевненим у прощенні і вважатиметься братом у Христі. Але вчинений гріх, хоч і прощений, може спричинити образу як серед християн, так і спільноти, в якій особа більше не залишається для служінні.

     Невірність включає брак уваги до обов'язків, до яких покликано служителя. Спільнота, що дає покликання має право очікувати, що служитель вірно використовуватиме дари, які Господь дає йому. Служитель, котрий постійно і навмисне не виконує цих обов'язків дає достатньо підстав для усунення його від служіння. Як для пастора громади такі обов'язки можуть включати відсутність підготовки до проповіді, нехтування важливими пасторськими обов'язками, невідвідування хворих і таке інше, включаючи високий ступінь панування над громадою. Така невірність перешкоджає Євангелію і чинить шкоду Божим людям.

     Може виявитися, що служителеві не вистачає необхідних дарів для здійснення служіння, до якого його покликано. Спільнота, що дає покликання мусить бути уважною до покликаного нею служителя. Але така уважність не повинна ставати тягарем для церковного добробуту. Некомпетентність може бути результатом хвороби або через вік. В таких випадках служитель не втягнений у конфлікт, вартий докору. Але разом із тим громада сердечно і впевнено вестиме служителя до прийняття ним рішення про звільнення в інтересах євангелії.

     Дехто наводить коментарі стосовно процедури, яку слід зазначити. Коли скоєно гріх, служитель повинен діяти відповідно до Матвія 18. Коли усунення від служіння є необхідним, спільнота, що дає поклик повинна далі тривати у любові та терпеливості. А поки йде звернення у справі, неправий служитель ймовірно не повинен більше виконувати обов'язки свого покликання. Але спільнота, що дає поклик повинна далі підтримувати служителя доки не буде вирішено справу.

     Коли спільнотою, що кличе є громада, усунення від служіння є справою громади. Офіційні представники церковної спільноти можуть мати обов'язок до докору чи поради. Але жодна офіційна особа церковної спільноти не має права усувати пастора покликаного громадою. Хоча громада має право останнього голосу, їй слід надавати перевагу порадам чоловіків зрілості та досвіду в церковній спільноті. У всіх цих питаннях кожен повинен тривати у добрім порядку, відкритості та чесності.

     Попередній розділ даного есе представив жорстоку картину того, що стається коли справи йдуть невірно, і в даному випадку, коли справи йдуть погано із тим хто несе публічне служіння, яке закінчується тим, що людина більше не є бездоганною. Результатом цього можуть бути корективні заходи різного характеру, як позитивні, так і негативні, як корективні, так і дисциплінарні.

     Перший вибір серед нас розколених віруючих за тим, щоби дії були позитивними і корективними. Служителі Євангелії повинні зростати у своєму служінні, і це включає подолання проблем у виконанні цього служіння. Сам пастор повинен мати бажання зростати як у своїй вірі, так і виконанні ним тих обов'язків свого служіння. Він шукатиме шляхів виправлення самого себе. Він повернеться до Писань, як до зростання у вірі, так і зростання у служінні. Друзі у його служінні - як з громади, так і церковної спільноти -шукатимуть шляхів допомогти йому.

     Але також гучним християнським осудом може завершитися і те, що через власну образу, служитель більше не є бездоганним,» так що учинені погані речі настільки скомпрометували його служіння, що усунення є найкращим заходом у справі. І в результаті цього, його ім'я у кліровому списку більше не є прийнятним, оскільки він більше не має характеристик для привселюдного служіння.

     Але турбота має бути проявленою, як у позитивних, так і негативних діях коли характеристики служителя які мають бути «бездоганними» компрометуються. Нам слід зауважити, що серед християн любов є найголовнішою характеристикою в нашому ставленні одне до одного. Ця любов має бути первинною характеристикою у відношеннях, як наприклад, між пастором і громадою, а також між церковною спільнотою, її офіційними особами, громадою та її пастором.

     Любов'ю керуються громади та її пастор, церковні спільноти та її члени, діючи і переживаючи хвилювання одне за одного заради правди Євангелії, яку Бог припоручив його Церкві. Основна суть влади та високомірності йде поруч із тим, що є чужим для любові, яка має бути правилом у відносинах між християнами, як індивідуально, так і корпоративно. Говорячи словами Джона П. Мейера: «Думка про владу у будь-якій церковній організації, будь-то синод чи громада, має бути, чужою нашому розумові. Ісус сказав: «І не звіться наставниками, бо один вам Наставник, Христос.» [Матвія 23:10]. Те, що проф. Мейер додав в смислі покірності у відносинах між громадами та церковними спільнотами також стосується і окремих служителів євангелія, бо вони виконують обов'язок ділитись Євангелієм: «Що більш вони це усвідомлюють [потребу в покірності], то більше остерігаються зверхності, і будуть у благоговійнім страху, так, боячись і тремтячи, класти свої руки на священне завдання, до якого покликано їх»¹¹.

1. Dr. Martin Luther, The Small Catechism, II, the Creed, Article 3, included in The Concordia Triglotta (1917).
2. John Theodore Mueller, Christian Dogmatics: A Handbook of Doctrinal Theology (St. Louis: Concordia Publishing House, 1955), 564-65.
3. The Augsburg Confession, Article XIV, in The Concordia Triglotta.
4. Francis Pieper, Christian Dogmatics, Vol 3 (St. Louis, Concordia Publishing House, 1963), p. 451.
5. Armin W. Schuetze, The Synodical Conference: Ecumenical Endeavor (Milwaukee, Northwestern Publishing House, 2000), p. 230.
6. Ibid,
7. The listing and the discussion of the qualities and skills for those in the public ministry follows that of Armin W. Schuetze in his Church—Mission—Ministry: The Family of God (Milwaukee: Northwestern Publishing House, 1995), pp. 111-15.
8. Armin W. Schuetze and Irwin J. Habeck, The Shepherd under Christ (Milwaukee, Northwestern Publishing House, 1974), p. 41.
9. Ibid.
10. This ordering of reasons for resignation and the following reasons for removal follows the presentation provided by Schuetze and Habeck in The Shepherd under Christ, pp. 42-45.
11. John P. Meyer, conclusion of essay "Synod and Congregation," published in The Wisconsin Lutheran Quarterly, 1963.

Essay submitted by
Wayne M. Borgwardt
Pastoral mentor,
Ukrainian Lutheran Church and Thoughts of Faith

Українська Лютеранська Церква.

Copyright Rev. Pavlo
При використанні матеріалів цього сайту робіть ланки на нього.