Сайт душпастиря Павла

1. Чистилище - правда чи міф?
2. Молитви за мертвих
3. Молитовний зв'язок зі святими
4. Почитання святих мощей
5. Про зовнішні сторони молитви (тілесне богопоклоніння)
6. Іконопочитання
7. Чи є молитва ознакою церкви?
8. Досконала молитва

Ісус сказав: “Ви ж моліться отак: Отче наш …” (Матвія 6:9)
"Отче наш, що на небі " (Матвія 6:9)
"Нехай святиться Ім'я Твоє " (Матвія 6:9)
"Нехай прийде Царство Твоє " (Матвія 6:10)
"Нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі " (Матвія 6:10)
"Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні " (Матвія 6:11)
"І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватьцям нашим " (Матвія 6:12)
"І не введи нас у випробування " (Матвія 6:13)
"Але визволи нас від лукавого " (Матвія 6:13)
"Амінь " Матвія (6:13)


9. Бібліографія

МОЛИТВА.
Молитва як вираження внутрішнього життя Церкви,
духовний зв’язок членів Церкви у молитві

      Щоби розпочати розмову про молитву як вираження внутрішнього життя Церкви і про духовний зв’язок членів Церкви у молитві, нам необхідно дати визначення самої Церкви і що ми під цим розуміємо. Д. Т. Мюллер у “Християнській догматиці”¹ дає біблійне (лютеранське) визначення Церкви такими словами давши підсумок Біблійного вчення: “за допомогою дієвих засобів благодаті (Слово та Таїнство; Іс. 55:10; Рим. 10:17) Святий Дух постійно збирає в Царство Небесне тих, хто істинно вірує, що вони спасенні тільки вірою у замінницьке викуплення Христа, Боголюдини, Спасителя світу (Дії 2:44-47; 5:42; 11:21; 13:48).  Спільнота віруючих святих, яких Святий Дух таким чином збирає за допомогою Євангелія, - ми, за прикладом Писання (Еф.5:25-27), називаємо Церквою”.     
      Згідно зі Святим Письмом лише особиста віра робить людину членом Церкви Христової, і завдяки Божому дарунку віри, людина отримує користь від Христового викуплення цілого світу та всі благословення, які були обіцяні людству… Святе Письмо знає лише один шлях спасіння, а саме – по благодаті, вірою у викуплення Христове, бо грішник виправдовується  перед Богом лише своїм покладанням на об’єктивне викуплення, здійснене Христом (Рим. 3:22-25). І “як тільки людина починає вірувати у Христа, дійсно починається її освячення (оновлення), яке є неминучим наслідком і плодом виправдання (2Кор.5:17-18)” ² . Тож, вірно наслідуючи Євангельське вчення, можна і треба сказати, що ми виправдані sola fide і тільки завдяки sola fide ми є членами Правдивої церкви Христової. Тут особисто треба зазначити богословську думку Мартіна Лютера, який виразив глибоке розуміння Божого Слова, коли дав богословський підсумок своєї віри стосовно доктрини про виправдання: “один цей артикул породжує, годує, створює, підтримує і захищає Церкву Божу, і що без нього Церква Божа не може існувати жодної миті”³. На цьому Біблійному артикулі про виправдання лише вірою без діл закону, християнська Церква або міцно стоїть і зростає, або падає у бездонну прірву діл самоправедності та фальшивих навчань про великі досягнення цих “добрих діл” (наприклад: Мусульманство, Юдаїзм, тощо)…
     Тож, як ми бачимо з попереднього обговорення, між християнським життям і молитвою існує нерозривний зв’язок. Тому що, перебуваючи у своєму природному стані гріха та гніву, людина боїться, і в наслідок цього уникає Бога (Євр.2:15; Бут.3:8); але через Божий дарунок віри людина отримує нове духовне життя, яке було загублено під час гріхопадіння Адама та Єви в Едемському саду (в обличчі яких впало все людство [АВ, ст. ІІ]), тому лише відроджене Євангелієм серце (відразу) починає спілкуватися з Богом, ”бо не взяли ви духа неволі знов на страх, але взяли ви Духа синівства, що через Нього кличемо: Авва, Отче!” (Рим.8:15), тобто молитва визначається, як духовне спілкування християнського віруючого серця з Богом. Тому проявом життя Церкви та духовного зв’язку її членів з Богом у Святій Трійці і усіх між собою є молитва, бо віруюче в Христа серце молиться за Церкву, за ближніх, за себе... Молитва настільки нерозривна з вірою, що може бути названа повітрям Церкви чи диханням Церкви, бо молитва – це один із плодів віри, яку створив у нас Св. Дух, діючи через Засоби Благодаті (Слово і Таїнства) в Церкві Христовій, це наша відповідь на прощення гріхів та дію Слова...
      Православний священик Михайло Помазанський визначає “молитви – як нитки живої тканини тіла церковного, які йдуть у всіх напрямках; молитовний зв’язок пронизує усе тіло Церкви, вводячи кожну його частину у загальне життя тіла, оживляючи її і допомагаючи їй живленням, очищенням та іншими формами взаємодії (Еф.4:16)”⁴, тому молитва за о. Михайлом є: а) формою життя Церкви; б) інструментом чи способом її дії; в) її сила перемагаюча...
      Ця фраза представляє собою концепцію молитви класичного православ'я. Священик Михайло Помазанський дає богословські високе визначення молитви. Потрібно відразу ж відмітити - і про це говорить отець Михайло - що молитва в східному розумінні визначається як можливість СПІЛКУВАННЯ. З цього постає логічне питання: "а з ким спілкуватися?" І далі Помазанський ясно заявляє: "містичне спілкування з Богом і з Церквою". Щодо "спілкування з Богом" нам все зрозуміло і тут не виникає ніяких питань, бо молитися ми маємо лише до Бога нашого спасіння. Але східні отці також заявили, що в зв'язку з тим, що Тіло Христа є Церква, членами якої є віруючі земного існування і віруючі небесного існування, тоді і між ними в одному Тілі існує можливість спілкуватися. Тому Православ'я і говорить, що ми молимося ДО представників Небесної Церкви, тобто  ми з ними спілкуємося, шануючи їхню земну працю. Помазанський на мій погляд дуже чітко про це заявляє: “Церкви – не тільки земні, моляться один за одного, але по закону християнської любові, земні моляться за померлих, небесні – за земних, а також небесні – за померлих братів, які потребують молитовної допомоги. В кінці кінців, ми самі звертаємось ДО небесних з проханням молитися за нас і за наших братів. На цьому ж зв’язку небесних із земними основане і піклування ангелів за нас та молитви їм”.
      Далі він говорить про молитву, як про можливість духовно зростати, в зв’язку з цим не будемо також забувати про Православну концепцію обожествлення (рос. м. "обожение": "Бог соделался человеком, дабы человек  смог  стать  богом"), я думаю, що в саме в контексті цієї доктрини Помазанський говорить про очищення... Таку саму думку наводить і о. Іоанн Кронштадтський: “Молитва - доказ моєї розумної Особистості, моєї богоподібності, застава мого майбутнього обожествлення і блаженства. Я з нічого створений; я ніщо перед Богом, як нічого свого не маю; але я, по милості Його, є людиною, яка має розум, серце, волю вільну і при своєму розумі й волі можу серцевим звертанням до Нього поступово збільшувати в собі Його нескінченне царство, поступово усе більше й більше множити в собі Його дарування, черпати з Нього, як із вічно текучого невичерпного Джерела, усяке благо духовне й тілесне, особливо духовне. Молитва навіює (рос. м. “внушает”) мені, що я образ Божий, що при смиренному й вдячному розташуванні своєї душі перед Богом, при своїй вільній волі, я, нескінченно помножуючи духовні дарунки Божі, можу таким чином, у нескінченність удосконалюватися і до нескінченності збільшувати мою богоподібність, моє небесне блаженство, до якого я передпризначений. О! Молитва є знак моєї великої гідності, якою ушанував мене Творець. Але вона, в той же самий час, нагадує мені про мою незначущість (із нічого я й нічого свого не маю, тому і прошу Бога про все), як і про моє найвище достоїнство (я образ Божий, я обожествленний, я можу другом Божим називатися, як Авраам, батько віруючих, тільки б вірував я безсумнівно в буття, доброту й всемогутність Бога мого й уподібнювався Йому в цьому житті справами любові й милосердя)” ⁵…
     В лютеранському катехізисі пастор Кейлер так говорить про молитву: "...молитва - значить спілкуватися, говорити з Богом... молитва - це акт служіння, тому що за допомогою молитви ми визнаємо і шануємо Бога, як нашого Утішителя в нестатку будь якій потребі..." Якщо бути неупередженим і чесним, то без вагань ми скажемо, що молитва в лютеранському контексті є формою ВІРОСПОВІДАННЯ і ПОКЛОНІННЯ, а також і формою СПІЛКУВАННЯ з Богом.., але будь-який містицизм східного напрямку в нашому розумінні молитви не передбачається. Християнська віра – це сприймаючий засіб, засіб, яким сприймається Христос, а містицизм робить віру розпливчатою, затуманеною, і тому стає неможливим чітко визначити значення віри. Східний християнський містик – це людина, яка має історичну віру і бажає через містичне споглядання мати особливий зв’язок з Христом. На мою думку, такий “містичний зв’язок”  заміняє особисту віру (довіру і покладання) в Христа на споглядання і тому подібне. За містиками виправдання – це моральне оновлення, або, як зазначалося вище, “очищення” за допомогою містичних вправ та досвіду... 
     Єдиний містичний союз, про який ми (лютерани) можемо казати, то це - містичний союз Христа з Його Церквою, бо Христос в нас і ми в Христі через віру, а не через молитовні вправи містиків. Лише через особисту довіру Христу молитовні роздуми над обітницями Євангелія, приймання Таїнств, перебування у Слові... зберігають і укріпляють містичний союз з Христом, і через це дисципліна молитовних роздумів – це віддане і покірне зосередження на Христі, а не на собі (наприклад, споглядання свого пупця, або “розмови зі своєю душею” [так часто зображається каяття у Православних канонах часів аскетичного чернецтва])...
    В лютеранському катехізисі пастора Едварда Кейлера дається вірне визначення: “молитва (як прояв, плід віри) – це акт поклоніння і служіння, під час якого ми своїми вустами і серцем звертаємося до Бога з проханнями, і складаємо Йому хвалу та подяку”⁶. (Псалми 18:15) “Нехай будуть із волі Твоєї слова моїх уст, а думки мого серця перед лицем Твоїм, Господи, скеле моя й мій Спасителю!”. “Молитися – означає спілкуватися, розмовляти з Богом” ⁷ . Старозаповітні отці, такі, як Авраам, говорили з Богом (Бут.18:27), так само робив Ісус (Ів.17), так само робимо і ми. Хоч слова, вимовлені вустами, не є абсолютно необхідними для спілкування з Богом в молитві (Іс. 65:24; Рим.8:26-27),  але їх не треба вважати зайвими (Дії 7:59; 16:25), бо ми можемо промовляти слова, співати гімни та літургію і т.д., віддаючи тим самим подяку і шану за наше спасіння Богові. Це є наша євхаристична жертва, яка заради Христа є приємною та прийнятною для Бога Отця. Найголовніше в молитві -  це стан вашої душі (необхідною є  віра в Христа, бо Бог чує і відповідає тільки на молитви вірних Своїх), треба, щоб ми молилися від усього серця, - чесно і щиро, - “поправді” (Пс.144:18), бо Бог не дивиться на обличчя людини, а дивиться у найглибше і потаємне – в людське серце: ”³⁴А Петро відкрив уста свої та й промовив: Пізнаю я поправді, що не дивиться Бог на обличчя, ³⁵але в кожнім народі приємний Йому, хто боїться Його й чинить правду” (Дії 10:34-35). Слово Боже відроджує людей, перетворює їх з грішників на тих, хто веде нове, духовне та фізичне, одним словом - християнське життя в Ісусі Христі, як і сказав наш Господь у Євангелії від Св. Ап. Івана (17:19)  “А за них Я посвячую в жертву Самого Себе, щоб освячені правдою стали й вони”. Святий Дух входить в життя віруючих, щоби зробити з нього храм Божий, в якому здійснюється служіння (Рим.8:9; 1Кор.3:16; 6:19; 2Тим.1:14). Бог Святий Дух дає християнам можливість жити, покладаючись на те сподівання, яке ми маємо у Христі (Рим.15:13), породжує у віруючому повністю нове мислення (Фил.2:5) дії та життя (Еф.2:10), бо робить Христа його центром, і тому ми щомиті звертаємося до Нього у відданій молитві…
     Молитва – це акт служіння, тому що через молитву ми визнаємо і шануємо Бога, як нашого Творця та Утішителя у будь-якій потребі. Саме такого служіння вимагає від нас Бог у І ти ІІ заповіді. Через це “ми повинні молитися тільки правдивому Богові, - Отцю, Сину і Святому Духові, - тому що лише Йому одному така слава належить, і Він один може і бажає почути та задовольнити наші молитви” ⁸. На будь-які інші заохочення і бажання та думки треба відповідати словами нашого Господа Ісуса Христа з Євангелія вiд Матвiя (4:10) “Відійди, сатано! Бож написано: Господеві Богові своєму вклоняйся, і служи Одному Йому!”, а апостол Павло попереджає нас  (1 Петра 5:8)  “Будьте тверезі, пильнуйте! Ваш супротивник диявол ходить, ричучи, як лев, що шукає пожерти кого”… Нове життя послуху і служіння Господеві народжується Доброю Звісткою про спасіння в Ісусі Христі та вірою, яку вона створює (2Тим.3:15-17; Еф.2:10), і в свою чергу, віра, коли чує Слово Боже, не може не відповідати прославленням в думках, словах і ділах, коли ми присвячуємо себе на служіння Христу. Бог є Богом любові, котрий хоче, щоб його народ був щасливий на землі і благословенний на Небесах. Через Свою любов Він віддав в жертву Свого Сина, щоб Той став нашим Спасителем. Саме Його любов надихає нас жити в служінні Йому кожен день свого життя. Тому, що християнська віра приймає неосяжну доброту Божу і дякує Йому. Ця вдячність може виявлятися у різноманітних формах: починаючи з усного прославлення і подяки спільнотою народу Божого, і в приватній молитві, потім вдячність переходить в слова любові і добрі та безкорисні діла щодо наших ближніх (Еф. 2:10). Ми не сидимо в келіях у самоспоглядальних пошуках якогось містичного Христа, у наших ближніх ми бачимо Ісуса, і коли ми допомагаємо їм, ми служимо Христу, як Він казав в Євангелії від Святого Апостола Матвія (25:35-40): ”⁴⁰Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили”. Це є прояв тієї дієвої любові, якою обдарував нас Бог у вірі, тобто  це плоди живої та діяльної віри (Якова 2:17). Такі вчинки є безкорисними ділами любові віруючого серця, бо вони походять з Божого ВИПРАВДАННЯ грішників, а не через спроби додати (заслужити) щось до свого спасіння. Божа любов спонукає та надихає християнські серця виконувати Волю нашого Небесного Отця. Заради Христа Господа ми проголошені праведними і наділені можливістю молитися з упевненістю і радістю…  
      За словом Святого Апостола Павла: “Ніколи любов не перестає!” (1 Кор.13:8), а особливо Божа любов, бо Він і є Любов (аґапе), яка виявляється до нас в Христі, і якою Бог наповняє віруючі серця (2Сол.2:16-17), тому через усе Святе Письмо Нового Заповіту проходить заповідь безперервної молитви (1.Сол.5:17; Еф.6:18; Лк.18:1) за себе, за ближніх, за потреби Церкви, тощо… Бо коли ми розуміємо благодать, як Божу прихильність до нас і незаслужене ставлення любові до грішників заради Христа, а не через якусь власну гідність чи якусь якість, яку ми здобули через містичні вправи та самоспоглядання, тоді і лише тоді ми відповідаємо молитвою подяки та хвали, яка направлена до Христа – джерела нашого Спасіння! І “оскільки християнська молитва є плодом віри людини у милостиве прощення його гріхів заради Христа, вона є безперестанною (1.Сол.5:17), тому що відроджене серце, скеровується та спонукається Святим Духом постійно звертатися до Бога і перебувати з Ним в безперервному спілкуванні (Рим.8:14-15)” ⁹, бо ми щомиті потребуємо Божого прощення, яке здобув для нас Ісус на хресті Голгофи… Через це доктор Мартін Лютер вірно відмічає¹⁰ : “Де є християнин,  там також є і Святий Дух, Який не робить нічого іншого, окрім як молиться невпинно. Бо хоча він (християнин) не завжди відкриває свої уста або не завжди вимовляє слова, але серце його завжди рухається і б’ється, як (б’ється) його пульс та його тілесне серце, неустанно стогне: “(Лука 11:2) Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім'я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя” серед нас і усіх людей і т.д. Через це ви не знайдете жодного християнина, який не молиться постійно, як ви і не знайдете живої людини без пульсу, який ніколи не зупиняється, але б’ється постійно, хоча людина може спати, або займатися якимись своїми ділами, навіть не помічаючи цього”. Ісус каже в Євангелії від Святого Апостола Івана (15:5): “Я Виноградина, ви галуззя! Хто в Мені перебуває, а Я в ньому, той рясно зароджує, бо без Мене нічого чинити не можете ви”, навіть молитися, тому Святий “Дух допомагає нам у наших немочах; бо ми не знаємо, про що маємо молитись, як належить, але Сам Дух заступається за нас невимовними зітханнями” (Римлян 8:26).  Отже, як зазначає Д. Т. Мюллер, християнин молиться навіть тоді, коли він і сам про це не знає, - наприклад, займаючись своєю роботою або перебуваючи у тяжких випробуваннях і вважає, що неспроможний (в таких умовах) молитися¹¹ . Тож “поки природний пульс у людини існує до того часу, поки в його тілі є життя, так і пульс молитви б’ється постійно, поки людина має духовне життя” ¹². Щира молитва християнина завжди направлена до Бога Спасителя не тільки як прояв вдячності за спасіння та прощення, але найголовніше тому, що ми постійно, щомиті, потребуємо Божого прощення та прихильності, ми потребуємо Божої допомоги і милостивого ставлення до грішників заради Христа. Ми щомиті це пам’ятаємо і благаємо про це нашого милостивого Бога. Ми потребуємо приєднання до чистого Слова Божого і віри Йому всім своїм серцем. Це те Слово, Котре виявляє наші гріхи та нашу відчайдушну потребу у Спасителі. Ми усі є безпомічними грішниками, котрі кожен день не підкоряються Богові і заслуговують вічну смерть у пеклі. Але нам не треба впадати у відчай, бо Ісус Христос є нашим Спасителем.
      Жодна людина в світі не може молитися впевнено, покладаючись на власну праведність чи гідність. “Однак ваші очі, зосереджені на Христі Бозі, дозволять вам говорити до Нього у впевненості і гарантії, що ваші слова будуть почуті і на них дадуть відповідь. Через віру в Ісуса Христа Бог обіцяє посіяти у ваше серце велику впевненість, щоб говорити із Ним. Праведність, необхідна для впевненості у молитві, приходить лише через Христа. Ви і я не заслуговуємо цю праведність. Однак навіть коли ми грішники і недосвідчені, щоб підходити до Бога з молитвою, у Ісусі Христі ми ПРОГОЛОШЕНІ праведними. Бог покладає на Свого Сина наші гріхи і неправедність. Натомість, через Його милість Бог вдягає нас у плащ Христової досконалої праведності і ПРОГОЛОШУЄ нас ВИПРАВДАНИМИ у Своїх очах!”¹³. Щиро шануйте і величайте від усього серця і від всієї душі Його Ім’я! Бог “Того, Хто не відав гріха, … учинив за нас гріхом, щоб стали ми Божою праведністю в Нім” (2Кор.5:21).
        Православна Церква розрізняє молитву загальну та приватну; буває молитва: словесна, а саме – пісенна, і молитва “розумна” – внутрішня, чи розумосердечна. Для нас достатньо простого розділення всіх молитов на прохання і подяки, оскільки ходатайства (молитви заступництва), які повинні возноситися за правителів і за всіх людей (1Тим.2:1-3; Єрем.29:7), за віруючих (Еф.6:18) і за невіруючих та ворогів (Мат.5:44; Лук.23:34), також відносяться до прохань ¹⁴ . Змістом молитви служать: а) хвала чи слава; б) подяка; в) каяття; г) прохання про милість Божу, про прощення гріхів, про дарування благ душевних та тілесних, небесних та земних. Покаяння перед Богом, в практиці Православної Церкви, іноді має форму бесіди з власною душею (наприклад, часто у канонах), що для мене виглядає трохи дивно, бо як каже псалмоспівець Давид: «Тобі, одному Тобі я згрішив, і перед очима Твоїми лукаве вчинив, тому справедливий Ти будеш у мові Своїй, бездоганний у суді Своїм» (Пс. 50[51]:6). Тому ми маємо оглядати своє життя та вчинки на основі Закону Божого, визнавати свої гріхи та провини перед Богом і просити за них прощення заради Христа перед Богом Отцем, перед яким ми і згрішили, а не розмовляти з власною душею, яка може завести у пастку фарисейської самоправедності... Благодать, праведність та прощення гріхів завжди поза нами, вони приходять до нас ззовні, через Боже Слово Євангелія та Таїнства Христові…    
      Молитва буває за себе та за інших. Молитва один за одного виражає взаємну любов членів Церкви. Сила молитви за інших постійно підтримується Словом Божим. Спаситель говорив апостолу Петру: “Я ж молився за тебе, щоб не зменшилась віра твоя; ти ж колись, як навернешся, зміцни браттю свою!” (Лк.22:32). Святий апостол Павло часто просить християн молитися за нього: “А разом мені приготуй і помешкання, бо надіюся я, що за ваші молитви я буду дарований вам” (Фил.1:22); “Наостанку, моліться, браття, за нас, щоб ширилось Слово Господнє та славилось, як і в вас” (2 Сол.3:1). Бувши в віддаленні, апостол з’єднується зі своїми духовними братами у загальній молитві: “Благаю ж вас, браття, Господом нашим Ісусом Христом і любов'ю Духа, помагайте мені в молитвах за мене до Бога” (Рим.15:30). Апостол Яків настановляє: “Отже, признавайтесь один перед одним у своїх прогріхах, і моліться один за одного, щоб вам уздоровитись. Бо дуже могутня ревна молитва праведного!” (Як.5:16)…
    Стародавні грецькі отці церкви мали дуже чітке розуміння спокутного подвигу Христа,  наприклад,  у  св. Афанасія ми зустрічаємо¹⁵ : “Христос, віддавши смерті храм Свого тіла, приніс жертву за всіх людей, щоб зробити їх безневинними  і  вільними від первородного гріха, з одного боку, а з іншого -- щоби  показати  Себе  переможцем  смерті і нетління Свого власного тіла зробити початком загального   воскресіння.  Тут юридичний образ Спокути доповнюється іншим -- образом фізичним, чи,   вірніше,   біологічним:  образом  перемоги  життя  над  смертю, нетління, що тріумфує в природі, розтлінної гріхом”. І мені особисто дуже прикро, що це вчення зараз в Православній Церві чітко і зрозуміло не представлено. Наприклад, Православні навчають, що “після викупної жертви Христової кожна людина може викупити свої особисті гріхи впродовж земного життя добрими ділами та каяттям, але якою б вона доброчинною не була, усі гріхи вона викупити не може, тому і потрібна молитва за неї тоді, коли вона сама для свого спасіння вже нічого зробити не може”¹⁶ . Тобто віра спасає від минулих гріхів, а далі заробляйте собі спасіння, радше покладайтеся на молитву Церкви, за якою вас можуть “визволити з пекла”…     
     На противагу цьому в лютеранській Церкві “серед нас навчається, що люди не можуть заслужити прощення та виправдання перед Богом своїми власними заслугами, ділами чи обітницями, але що ми одержуємо прощення гріхів, і стаємо праведними перед Богом з благодаті, заради Христа, через віру, коли віримо, що Христос страждав за нас, і що заради Його, всі наші гріхи прощено, і нам дано праведність, і вічне життя. Тому що Бог вважатиме та зараховуватиме цю віру за праведність, як-то каже Павло в Посланні до римлян 3:21-26 і 4:5 (АВ. IV ст. “Про виправдання”). І завдяки цій, зарахованій нам праведності Христа нам не ставиться у провину гріх, тобто в Ісусі – ми і наші діла та молитви є прийнятними для Бога. Бо навіть погани моляться до своїх ідолів, але нічого окрім засудження не мають, бо молитва на спасає, не очищує і не освячує тих хто її промовляє, лише віра у Христа дає ПРОЩЕННЯ ТА ЖИТТЯ ВІЧНЕ…
     Висловлюючи вчення Православної Церви, отець Михайло Помазанський каже: “Церкви – не тільки земні, моляться один за одного, але по закону християнської любові, земні моляться за померлих, небесні – за земних, а також небесні – за померлих братів, які потребують молитовної допомоги. В кінці кінців, ми самі звертаємось до небесних з проханням молитися за нас і за наших братів. На цьому ж зв’язку небесних із земними основане і піклування ангелів за нас та молитви їм”¹⁷.
      Через невірне розуміння, точніше сказати, через затьмарене і нечітке вчення Православної Церкви стосовно Євангельської доктрини про виправдання вірою та доктрини прабатьківського гріха, виникають такі формулювання та деякі невірні вчення щодо молитви (молитви до (за) мертвих, святих, ангелів, мощів), тому трохи згодом мені б хотілося розглянути окремо кожен пункт цитати отця Михайла…

ЧИСТИЛИЩЕ – ПРАВДА ЧИ МІФ?  

      Оріґен не вірив в пекло, а лише в чистилище. Для нього пекло – це чистилище для людей, які туди потрапляють, і що навіть одного дня диявола очистять і повернуть йому його первинну праведність, тож в певний момент в майбутньому пекло буде порожнє, але  ми потребуємо його зараз, бо дуже сильно Божі створіння зіпсувались гріхом. Так що первинна ідея очищення, куди потрапляють неправедні після дочасної смерті була дуже ранньою ідеєю в творах Оріґена.
     Пізніше церква вкоренилась у біблійному віруванні в пекло, як місці страждання для тих, хто померли не в спільноті з Богом, але ідея чистилища збереглась, як замінник пекла, додаток до нього, базуючись на алегоричному методі біблійного тлумачення, люди змогли побачити чистилище в біблійних уривках…
     Лютеранська реформація показала, що ідея чистилища суперечить Біблії. Праведність, яка слугує основою для виправдання християнина – це праведність християнина, це досконала праведність Христова.
    В Католицькій Церкві ідея про чистилище – це догма, для Православної Церкви – це допустима побожна думка. Хоча в Православній Церкві деякі і не вірять в чистилище та все ж таки зберегли певні ідеї чистилища в своєму богослов’ї, включаючи і те, що мертві зростають у праведності і сприйнятливості перед Богом після смерті; і що молитви, які ми пропонуємо, допомагали померлим постійно зростати в їхньому очищенні після смерті… Ось такий підсумок Православного вчення дає архімандрит Амвросій (Юрасов) в книзі “Православіє і протестантизм” ¹⁸: “Як ми знаємо, жодна людина, помираючи, не може сказати, що вона повністю очистилася від гріхів, після смерті каяття немає, і полегшення своєї долі власними силами грішник отримати вже не може. Допомогти їм може тільки молитва живих, молитва Церкви, милостиня, а головне – безкровна Жертва, що приноситься на вівтарі. Ці молитви, згідно вчення Православної Церкви, «исхищают из ада души» усопших братів, які знаходяться там (правосл. віросповід, відповідь на питання 64) і «всепомоществуют им к достижению блаженного воскресения» (Простр. катехізис, ІІ чл.), тобто сприяють отриманню від Бога прощення гріхів і переходу у кращий стан існування”…
       Лютер пише: “Ви повинні постійно покладатися на те, що Христос помер за ваші гріхи. Така віра виправдовує вас”¹⁹. Але ті, що відкидають милостиво запропоноване Богом прощення заради Христа, загинуть у невірі, і ніщо вже не змінить їхнього вічного засудження…
       Грецький канон багато говорить про жертву, але в ньому зрозуміло показано, що мається на увазі не Тіло і Кров Господні, які приносяться у жертву, а все служіння, молитви і подяки, тобто як і казав ап. Павло про logika latria (розумне і безкровне служіння), а саме – про служіння розуму, страху, віри, молитви, подяки тощо…
       Також Апологія²⁰ зазначає: “Більш того, існує два різновиди жертви, і не більш. Перший різновид - це жертва умилостивлення, тобто  діяння, що викупає провину і покарання, то, що примиряє Бога [з нами], чи умиротворяє гнів Божий, чи ж спокутує  гріхи для інших. Інший різновид жертви - це жертва євхаристична, що не заслуговує прощення  чи гріхів примирення, але підноситься тими, хто вже був примирений, щоб віддати подяку, віддавши належне за вже отримане прощення  гріхів за інші прийняті нами благословення” і вона ніяким чином не впливає на долю засуджених… “Заяви, що якийсь обряд ex opere operato, без віри, є жертвою (або спонукає Бога), примирення с Богом і приносить викуплення за гріхи – означають зневажати Євангеліє” ²¹. В посланні до Римлян (5:1) ап. Павло навчає нас: “Отож, виправдавшись вірою, майте мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа”, і тому покарання пекла не може бути зняте шляхом прикладання до грішника діл або молитов іншої людини чи цілої Церкви… Прощення провини не може бути отримане інакше ніж особистою вірою, а не по вірі чи молитві Церкви!
       Тож ми дуже чітко побачили, до яких великих помилок в розумінні Святого Письма веде алегоричний метод тлумачення, а саме до замішання між виправданням і освяченням. Потім таку проблему потрібно вирішувати, вигадуючи інші, вже небіблійні і неєвангельські доктрини про чистилище, або про перебування віруючих у пеклі… Як наслідок, ідея чистилища постає або зникає з поясненням питання про виправдання. Якщо Бог проголосив нас праведними та вважає нас виправданими через Христову праведність, тоді немає чистилища. Якщо Бог проголосив нас праведними згідно з праведністю, яка знаходиться та перебуває в нас, тоді неможливо уникнути ідеї чистилища. Бо ніхто за короткий період свого земного життя не може стати настільки праведним, як Христос. Якщо це є передумовою прийнятності перед Богом, тоді процес освячення треба сприймати, як той, що триває поза смертю, і єдиною альтернативою щодо цього буде вірування, що люди будуть прокляті, хіба вони були б повністю освячені до смерті. Тож, якщо існує вірування, що виправдання в кінцевому результаті залежить від освячення, тоді чистилище є найменшим з двох бід, бо єдиною альтернативою для людей є пекло, якщо вони не повністю освятилися за цього життя до смерті.
        Сама ідея чистилища не є поганою, але контекст, який спричиняє появу цієї ідеї – небезпечний… Тож треба виправляти помилку про праведність перед Богом, і тоді потреба у чистилищі відпадає. Чистилище – це симптом замішання між виправданням і освяченням, який вирішується Євангельською доктриною судового виправдання грішника (Боже проголошення віруючих праведними, заради Христових заслуг)…
        Ідея чистилища прийняла думку, що люди страждали там і в певній мірі спокутували цим свої гріхи, тобто певна заслуга прикладається до людського страждання в чистилищі (пеклі), яка в меншій мірі викупляє їхні недосконалості…  
           Але Святе Письмо навчає нас, що людський статус християн вирішується викупленням Христовим, і в людських серцях все ще зберігається небезпечний аспект чистилища, який стосується заслуг людей. Так що вони здобули заслуги перед Богом в своєму недосконалому стані або через страждання в чистилищі, або через те, що заслуги святих можна перевести на їхній рахунок, що скоротить час перебування в чистилищі (в пеклі по молитвах церкви, які сприяють духовному зростанню померлих – П.Ц.)… “Ці теплі молитви (за померлих) сприяють тому, щоби насіння нового життя, з яким відійшли наші ближні, якщо це насіння недостатньо встигло розкритися тут на землі, потроху відкривалося та розвивалося під впливом молитов, і завдяки милості Божій, як розвивається добре насіння у землі під живлячими променями сонця та за допомогою повітря. Але ніщо не може відродити гниле насіння, яке загубило початок рослинного життя. В подібних випадках були б безсилими і молитви за померлих у нечестивості та нерозкаянні, які погасили у собі дух Христовий (1 Сол.5:19). Саме про таких грішників треба розуміти слова Спасителя у приказці про багача та Лазаря, що їм немає визволення з пекла, з його самих глибоких частин, і переходу до лона Аврамового (Лк.16:27); та й такі особи не залишають після себе тих, хто б щиро молився за них до Бога на землі; не придбали вони собі друзів також і на небі серед святих, котрі могли б прийняти їх у вічну оселю (Лк.16:9), а саме помолитися за них” ²².
       Православна Церква стверджує, що чистилище - не місце перебування за покарання, а воно є „антисептичним, терапевтичним” засобом. Кат. Церква зараз також відійшла від ідеї, що метою чистилища є покарання, і більший наголос стоїть на його терапевтичних якостях. Тож біль у чистилищі – це не запорука здобуття прихильності Божої, а це – частина процесу очищення …         “Душі, котрі потрапили у пекло, знаходяться на різних ступенях залежно від їхньої гріховності. Як на небі, відносно морального стану праведників "обителей” багато, так і у пеклі, відносно морального стану грішників, є різні замки і в'язниці. В одних  страждають ті, що згрішили "до смерті" проти Духа Святого (Мт. 12:31-32) - це хулителі Бога та Його Церкви, котрі відкинули догмат викуплення Христом людства, і, подібно до євангельського багача, не розкаялись у своїх гріхах, а також свідомо вкоротили собі віку, тобто повстали проти Творця. За таких померлих Церква не молиться (1 Ів.5:16,17). В інших місцях пекла знаходяться ті, хто помер з вірою, але по деяким обставинам, які від них не залежали, не змогли покаятися - були вбиті на війні, раптово померли, або не встигли принести плоди, гідні каяття. За них Православна Церква підносить молитви до Бога, твердо віруючи, що ці молитви приносять їм користь і можуть повністю звільнити їх із пекла ”²³ .  
           Наш Господь Ісус Христос обіцяє усім віруючим у Нього вічне життя (Ів. 5:24; 3:36). Окрім цього, Святе Письмо вчить, що від гріха очищує тільки Кров Христа (1 Ів. 1:7), а не людські діла чи страждання (Гал. 3:10). Навіть віра не очищує від гріха, якщо вона розглядається, як людська дія чи заслуга (Рим. 4:3-5), а не як дарунок, який прийшов до нас через встановлені Богом Засоби благодаті (Слово і Таїнства). Віра виправдовує нас лише тому, що вона є засобом прийняття того, що нам пропонує Бог, а саме хапається за праведність Христову, відроджуючи тим самим серце, і звільнюючи віруючого від прокляття і влади гріха (Рим. 6:2, 14). Бо “через Своє замінницьке викуплення (satisfactio vicaria) Христос здобув для винного та засудженого людства досконале примирення з Богом (reconciliatio, katallagh ), тому що Він замість людини сповнив вимоги Божого Закону і приніс умилостивлення за гріхи усього людства (obedientia activa, obedientia passiva). В Ісусі Христі, таким чином, Бог об’являє милість по відношенню до всіх грішників і звільняє їх від провини (об’єктивне виправдання, iustificatio obiectiva)…” ²⁴ .
       Наш милостивий та люблячий Господь, заради нашої користі і задля розповсюдження Євангелія, встановив служіння Слова і Таїнств, тож через Засоби благодаті Бог об’являє цю Добру Новину і вимагає від кожної людини без будь-яких виключень віри в Євангеліє (2 Кор. 5:19-21). Щоби кожен міг вірою прийняти (як би “прикласти до себе”) Божу благодать, що спасає заради з вічності встановленого Спасителя (Мк. 1:14-15). І кожен, хто відмовляється увірувати в Євангеліє, тим самим відкидаючи здобуте Христом примирення, є пропащим, незважаючи на те, що спасіння було здобуте і для нього. “ ¹⁵І казав Він (Господь) до них (апостолам): Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте! ¹⁶Хто увірує й охриститься, буде спасений, а хто не ввірує засуджений буде” (Мк. 16:15-16). Тож, хто ми такі, щоб наважитися змінювати настанови Господа? Чи Ісус каже нам сьогодні щось інше, ніж апостолам? Тож віруючий буде спасенний, а невіруючий буде навіки засуджений тим Словом, яке він відкинув ще за свого життя (Ів. 3:18). Це незаперечна правда і ми не можемо, або будь-хто інший не може навчати інакше! Лише Боже Слово є єдиним джерелом і стандартом віри, і Його вчення не повинно доповнюватися порожніми та небезпечними для спасіння людськими здогадками…  
          Коли Бог каже, що душі благочестивих знаходяться в Його руках (Дії 7:59-60; Лк.23:46), що вони перебувають разом з Христом в раю (Фил. 1:23; Лк. 23:43), то чи можемо ми сказати інакше та навчати, що “…в інших місцях пекла знаходяться ті, хто помер з вірою, але через певні обставини, які від них не залежали, не змогли покаятися…”²⁵?!?! Ні і ще раз ні! Святе Письмо знає лише один шлях спасіння, а саме - по благодаті, вірою в спокутування (викуплення) Христове (Рим. 3:22-25), але якщо ми ставимо спасіння в залежність від передсмертного каяття чи від можливості прийняти перед смертю Господню Вечерю тощо, тоді ми зрікаємося Євангельської доктрини sola fide і починаємо навчати релігії людських діл, тим самим применшуючи Заслуги та Кров Христові… Тож заяви на зразок тієї, що “правдива любов сприяє духовному зростанню померлих християн, очищенню і прощенню гріхів” є невірними, бо раз засуджений - назавжди засуджений. Ми жодним чином не можемо вплинути на Боже вирішення, до того ж, спасає нас наша особиста віра, тобто довіра і покладання на Господа, а не любов та віра іншої людини. Це вчення православної церкви практично ідентичне Католицькому вченню про прикладання заслуг святих до тих, хто перебуває в чистилищі… 
           «⁹⁵Але в такому випадку нам належить знати, що віра повинна бути впевнена у тому, що Бог даром пробачає нас заради Христа, заради власної обітниці, а не ради наших діл, не ради нашого жалю, сповідання гріхів або сатисфакцій (виповнення епітімій). Бо якщо віра покладається на ці діла, вона відразу стає невизначеною, так як налякане сумління бачить, що ці діла негідні.
         ⁹⁶Так само, Св. Амвросій з замилуванням говорить про каяття: “Ми повинні творити каяття і вірувати, що надається нам благодать; але так, щоб покладалися на благодать по вірі, оскільки саме віра очікує та отримує, немов за розпискою, благодать”. І знову: “Віра покриває наші гріхи”» ²⁶. Тому, кожен християнин радо звертається до Бога в молитві: подяки, прохання…
         Але, коли хтось помирає, його вічна доля вже вирішена навіть при тому, що кінцевий Суд не відбувається до дня Воскресіння, але всі докази вже встановлені, нічого не змінити, бо все вирішується на основі ставлення людського серця до Євангелія під час смерті, бо “людям призначено вмерти один раз, потім же суд” (Євр.9:27): віра і невіра визначають вічність на Небесах, або у пеклі... Але Православна Церква саме на основі алегоричного тлумачення Святого Письма навчає інакше. За їхнім вченням для померлих існують два суди: попередній - приватний (особистий) і кінцевий, або загальний. Особистий суд чиниться відразу  після смерті людини, а загальний, тобто Страшний Суд, буде після Загального Воскресіння, після кінця світу і другого приходу Христа. Цей час ще не настав, кінцевий суд ще попереду. Тож Православні роблять на цьому висновок: “Якщо б загробний стан людей визначався відразу після смерті, то Страшний Суд не був би потрібен. Але поки померлі знаходяться, якщо можна так сказати у "попередньому ув'язненні", важкість і довготривалість якого залежить від поведінки обвинувачуємого в його земному житті - від тих діл, котрі він здійснив, коли мешкав на землі, від прохань про нього інших людей, членів Церкви Христової, та від милості Владики. Тому зараз необхідно, поки ще не пізно, молити Бога за наших померлих братів та сестер, котрі чекають той великий День Страшного Суду”²⁷. Тут ми відразу бачимо, як від віри ми перейшли до діл людських і поставили усе в залежність від них… Замість доктрини про чистилище зробили попереднє ув’язнення, з якого можна вимолити душу…
      Думка, що “покірна і тепла” молитва може вплинути на Боже вічне засудження, або змінити Божий план спасіння – є дуже зухвалою. Молитва і милостиня, говорить Святе Письмо, не можуть спасти померлого грішника від вічної кари: "(Марка 8:37) бо що назамін дасть людина за душу свою?". Живі та заснулі в Христі Господі, "не тлінним сріблом або золотом відкуплені ви були від марного вашого життя, що передане вам від батьків, але дорогоцінною кров'ю Христа”, тому не ставайте рабами сумнівів та людей, які забирають у вас певність Євангельської обітниці спасіння та навчають покладатися радше на діла чи на молитву Церкви, ніж на віру у викупну жертву нашого Господа і Спасителя. Сумніви завжди від диявола, а впевненість в обітниці  та мир завжди походять від Божого Слова… Лише Писання є єдиним джерелом і стандартом (мірилом) віри, і Його вчення не повинні доповнюватися порожніми людськими вигадками… Покладайтеся всім своїм серцем і всією душею на Христа та на Його слово примирення, тоді “все, чого ви в молитві попросите з вірою, то одержите” (Матвій 21:22).

МОЛИТВИ ЗА МЕРТВИХ.              

        “Отже, признавайтесь один перед одним у своїх прогріхах, і моліться один за одного, щоб вам уздоровитись. Бо дуже могутня ревна молитва праведного!” (Як.5:16).       
     “Бо коли живемо для Господа живемо, і коли вмираємо для Господа вмираємо. І чи живемо, чи вмираємо ми Господні!” (Рим.14:8).

        Смерть Христова є викупленням не лише провини (гріха), але також і вічної смерті, згідно пророка Осії: “З рук шеолу Я викуплю їх, від смерти їх вибавлю. Де, смерте, жало твоє? Де, шеоле, твоя перемога? Жаль сховається перед очима Моїми!” (Ос.13:14). Хоча жаль та скорботи і приходять в життя християн, хоч вони  і є покаранням за гріх (наслідки гріхопадіння), все ж таки для благочестивих вони мають інше значення, а саме – повчають та виховують їх, щоби кожен християнин в своєму житті кожної миті навчався в радощах чи незгодах шукати допомоги, підтримки та благословення Божого, осягнули ненадійність власних сердець та емоцій, які є швидкоплинними, нетривкими, ще й часто вводять нас в оману… Як ап. Павло каже про себе: “Та самі ми в собі мали присуд на смерть, щоб нам не покладати надії на себе, а на Бога, що воскрешує мертвих” (2 Кор. 1:9). Також пророк Ісая говорить: “Господи, в горі шукали Тебе, шепіт прохання лили, коли Ти їх картав” (Іс. 26:16), тобто скорботи є виховуючим засобом, який Бог використовує задля повчання і укріплення святих (див. Ап. VI [54]), щоб в кожній потребі вони навчилися звертатися до Господа в щирій молитві подяки чи прохання…
          Підчас страждання у випробуванні нам не здається, що це добра і втішаюча річ, але вони несуть віруючим неоціненну користь. Вони наділяють нас покорою перед Богом (2 Кор. 12:7), навчають покладатися на Божу благодать (2 Кор. 12:8-9), покріпляють віру (1 Петра 4:1), спонукають до невпинної молитви (Пс. 17:7; Іс.26:16) і т.д. За Божим планом - сама смерть слугує благій цілі, а саме – знищенню гріховного тіла, щоби ми могли воскреснути у досконалому оновленні душі і тіла, тому що у віруючому не існує смерті, оскільки вірою він здолав жах смерті. А без нього смерть вже не є такою лякаючою річчю і не є покаранням, а переходом в Царство Небесне, де постанемо ми перед обличчям нашого Господа…    
            В лютеранських віросповіданнях²⁸ Меланхтон зазначає, що Отці Церкви “говорять про молитву за мертвих, яку ми не забороняємо. Але ми не схвалюємо відправи ex opero operato Причастя за мертвих…”    
           Як вже раніше було зазначено, “грецький канон також не зв’язує приношення з викупленням померлих, тому що він прикладає його в рівній мірі до всіх блаженних патріархів, пророків, Апостолів. Таким чином, схоже, що греки здійснюють приношення і подяки, не зв’язуючи це з викупленням покарання. [Бо вони не мають наміру визволити пророків і Апостолів від чистилища (пекла), а лише бажають вознести подяку за великі і вічні благословення, які були данні нам та їм]. Більш того, вони говорять не тільки про приношення Тіла і Крові Господа, але також і про інші частини Господньої Вечері (Євхаристії), а саме – про молитви і подяки. Оскільки після освячення (дарів) здійснюється молитва про те, щоб вони пішли на користь тим, хто приймає їх, і не говориться про інших людей (які не приймають Причастя). Потому вони додають: ” Eti prosferomen soi thn logikhn tauthn latreian uper twn en pistei anapausamenwn propatorwn, paterwn, patriarcwn, prwfhtwn, apostolwn...” і т.д. [Все ж ми возносимо Тобі це розумне служіння за тих, що відійшли (тих хто відходить) у вірі, праотців, отців, патріархів, пророків, Апостолів…” і т.д.] Розумне служіння, одначе, означає не жертву [приношення], але молитви і все, що до них відноситься” ²⁹.
        І особисто мені дуже прикро, що деякі Православні богослови навчають інакше, ніж Слово Боже та Отці Церкви… Вони спочатку відправляють віруючих у пекло (“праведники чекали свого звільнення із пекла”³⁰), а потім заявляють, що після смерті “полегшення своєї долі власними силами грішник отримати вже не може (до цього міг!!!). Допомогти їм може тільки молитва живих, молитва Церкви, милостиня, а головне – безкровна Жертва, що приноситься на вівтарі”³¹ – це звичайне прикладання заслуг інших до тих, хто помер, і вони зовсім забувають, що навчає Св. Письмо і Отці Церкви про віру праотців, отців, патріархів, пророків, Апостолів та всіх інших християн... Віра спасає від влади гріха та смерті, а все інше є євхаристичною жертвою подяки – це відповідь на те, що зробив для нас Бог і “ми лише бажаємо вознести подяку за великі і вічні благословення, які були дані нам та їм…”. Бо, як Авраам був спасенний вірою по благодаті Божій, так само і ми. З єдиною різницею, що той вірив в майбутній прихід Месії, а ми в Христа, що вже прийшов…      
           Лютерани вірять, що за біблійних умов, молитва за мертвих корисна ³². Вона недостатня для того, щоб зректися достатності Христової жертви та  основної статті  віри - виправдання вірою лише через благодать…   
          Те, за що ми молимось, так і буде навіть окремо від нашої молитви, але ми промовляємо цю молитву, щоб так було корисно для нас також. Так що Бог дає кожному хліб насущний, навіть поганам, але ми молимось, щоб нам отримати наш насущний хліб з подякою. Боже Ім’я святе саме по собі окремо від нашої молитви, але ми молимось, щоб Він благословив тих, хто помер у вірі, щоб і ми покріпились у нашій впевненості, що воно так і є.  
           Аєрій³³ навчав, що немає користі молитися за мертвих, бо їхня доля вже вирішена. Таке твердження було відповіддю на зловживання, які стали проблемою в церкві, коли люди благали в Бога про всякі благословення для своїх померлих родичів, що суперечило об’явленому Євангелію. Тоді це стосується і будь-якої іншої молитви, бо Бог Всемогутній і Всезнаючий, Він зробить найкраще незалежно від того, що ми просимо чи думаємо. Якщо молитва є засобом, щоб просити Бога зробити щось, що за інших умов Він би не зробив, тоді ми не маємо належний погляд на Бога, як Всемогутнього, тоді молитва не потрібна. Св. Епіфаній говорив, що молитва за мертвих – це віросповідання  того, що мертві все ще живі, це сповідання віри в те, що ті, хто померли в Христі, оживуть і це громадське сповідання про продовження життя тих, хто померли в Христі. Також він засуджував Аєрія, якій навчав про марність молитов за мертвих. І ми, лютерани, не захищаємо Аєрія, а згідні з доводами Св. Епіфанія, бо вони базуються на вченні Св. Письма. Православний Св. Єфрем Сірін  звертається до Бога з молитвою: "По благости Твоей, Господи, упокой отошедших от нас верных, почивших в уповании на Тебя, и когда приидешь, сподоби их стать одесную Тебя, и со святыми Твоими введи их в чертог Твой" ³⁴.
            Лютеранська Церква не вірить, що молитва за мертвих спонукає Бога дати їм благословення навіть, якщо вони помирають без віри, але молитва за мертвих покріпляє і втішає нас, коли ми нагадуємо за померлих, сумуємо за ними. Це покріпляє наше знання того, що Бог дає Свої благословення тим, хто помер у вірі, також це громадське твердження, що мертві все ще живі, вони не припинили існування і вони не відділені від Бога, але вони в позиції того, щоб їх благословив Бог. Деякі лютерани вірять, що молитва за мертвих не корисна, бо вона ”допомагає” людям вибратися з чистилища (про яке навчає Католицька церква) швидше, ніж за будь-яких інших умов, тому не повинно бути взагалі молитов за мертвих…
            Лютер казав: “якщо молитесь за мертвих, то не більше одного чи двох разів, і просіть Бога прийняти Його дитя на небеса, і не тримати її чи його гріха проти них, але заради Христа прийняти цю людину в рай і т.д.” Подібно молився Апостол Павло, коли просив Господа виявити милість Онісіфору після його смерті: “хай Господь йому дасть знайти милість від Господа в день той” (2 Тимофія 1:18), тобто в День Суду, коли той постане перед Богом…
            Молитва, як така, не є Символом Віри, але зміст її є Символом Віри, так само вона не є засобом благодаті, але належний зміст правильної молитви є засобом благодаті і те враження, яке вона справляє на людей, які чують цю молитву. Молитва функціонує, як проповідування доктрини для людей, які чують цю молитву, і ті, хто її промовляють. Тож, якщо помер наш родич улюблений, це велика втрата, і ми не впевнені, що він помер у вірі, тоді ми молимось, промовляючи: “Боже, коли я помру і потраплю на небеса, щоб я зустрівся з ним там, і я молюся, щоб за часу його життя, Ти таки торкнувся його серця і дав йому віру навіть якщо вона і слабка”. Одначе наша молитва не змінює чиюсь долю, якщо він помер не християнином. Ми довіряємо таких людей в руки Божі на милосердя Боже, не знаючи того, що хотілося знати, і ми повинні бути просто вдоволеними, що Бог благодатний до нас, і що Він втішить нас, турбуючись про долю наших улюблених.
            Невіруючий у цьому житті приховує свою ненависть і ворожість до Бога, він це прикриває ввічливою байдужістю, що не здається таким поганим, однак під цією пеленою криється ненависть до Бога і непослух Йому, до всього, що від Бога. Але перед сидінням Божого суду усю ненависть буде видно, і віруюча людина її побачить і зрозуміє, що цей невіруючий був іншим насправді, а також  те, що він показував, маскуючись зовнішньою дружелюбністю і добрістю.
            Нам Євангеліє обіцяє (Об. 7:17; 21:4; Іс.25:8), що Христос витре кожну сльозу з наших очей, це не є буквальним описом сліз і нічого інакшого, але це значить, що у наступному житті Він усуне весь наш сумнів і причину суму, і якщо пам’ять сумна про те, що  знайомий, друг чи чоловік, чи жінка померли невіруючими, то Бог забере цей сум, Він не буде нас обтяжувати постійним джерелом суму, бо Він забере весь наш сум, як і обіцяв. В наступному житті ми навіть і не знатимемо, що товаришували з невіруючим, чи були одружені на невіруючій, Бог забере сум від цього. В наступному житті не буде ані шлюбу, ані одруження, там будуть стосунки лише братів і сестер, а стосунків, які були в земному житті, не буде…

МОЛИТОВНИЙ ЗВ’ЯЗОК ЗІ СВЯТИМИ  

       Православна Церква припускає, що молитви за мертвих корисні мертвим, і що певним чином ці молитви допомагають мертвим стати більш праведними і очиститись від гріхів в більшій мірі, і, таким чином, бути здатними насолоджуватися небесами у більш повній мірі. Тож молитви за мертвих в обмеженому розумінні і в чіткій відповідності стосовно того, що об’являлось стосовно стану мертвих, в Слові Божому не заборонені нам. Але треба відрізняти молитви ДО і ЗА мертвих.
           В Святому Письмі немає ані прикладу, ані наказу молитись ДО мертвих. Зміст молитви ДО мертвих надає певні божественні сили та здатності померлим. Ми не маємо права думати, що мертві це мають. Те, що люди просять в мертвих, лише Бог може зробити. Молитва до мертвих не слугує ніякій корисній цілі, тож немає причин це робити. Це неможливо робити у вірі, бо в жодному уривку зі Св. Письма немає запрошення молитися до мертвих, але є запрошення молитись до Бога в ім’я Ісуса Христа – це найкращий вибір до кого молитись, бо знаємо, що Він здатний відповісти на прохання нашої молитви. Однак ми у цьому не впевнені щодо святих... Богослови Тюбінгенського факультету казали, що померлі не знають про земні справи, тож мертві нас не чують. Бо “Св. Письмо вчить нас, що душі благочестивих знаходяться у руках Божих (Дії 7:59-60; Лк. 23:46), що вони перебувають з Христом в Раю (Фил. 1:23; Лк. 23:43) і безмежно щасливі (Об. 14:13) в своєму небесному житті (Пс. 15:11; Ів. 17:24; Рим. 8:18). Фактично вони у повній мірі віддалені від усіх земних проблем і скорбот, що зовсім нічого не знають про тих, хто живе на землі (Іс. 63:16), і земні потреби більше не турбують їх (Іс. 57:1-2)”³⁵ . Молитва до мертвих - ідолопоклонство, бо просимо в мертвих те, що повинні просити у Бога. Ми не повинні молитися ідолам чи вигаданим божкам (Перша Заповідь), також святим або ангелам (Іс.63:16, Об.22:8-9), але Триєдиному Богові (Мт. 4:10; Пс. 64:3)...
         Православна і Католицька церкви переконують, що молитва до мертвих допустима, і вони говорять, що якщо в вас проблеми, ви просите друга, щоб він помолився за вас, тоді б ви захотіли, щоб ціла церква підіймала вашу ситуацію перед Богом. Молитви до мертвих, як стверджують Православна і Католицька та Греко-католицька Церкви, є тим самим. Це наше прохання до мертвих, щоб вони від нашого імені помолилися до Бога…
          Один лютеранський пастор відповів на це так: Молитва є не для того, щоб змусити Бога змінити Свій погляд, ми не віримо, що велика кількість молитов змусить Бога ставитись до нас краще, аніж за інших умов. Тобто Богові не можна лестити великою кількістю звертань, Бога не можна налякати великою кількістю людей, які моляться. Коли ми просимо друга помолитися за нас, ми заохочуємо його помолитися до Бога, тобто щоб він визнав Бога за джерело усього, визнав той факт, що Бог тримає усі людські справи в Своїх руках. Це не прохання до когось допомогти нам змінити Божі погляди і залякати Бога, щоб Він дав нам те, що ми хочемо. Ми, як ті, що живуть у цьому світі, потребуємо таких спонукань, щоб поклонитись Богу зі сторони наших друзів, нам час від часу потрібне заохочення повернути свої серця до Бога, щоб визнати Його, як Бога, бо в цьому житті ми маємо багато відволікань, ми часто слабкі, і нехтуємо нашим молитовним відданням. Тож проблеми нашого друга допомагають нам вклонитися Богу і звернутися до Нього у молитві, показати Йому ситуацію, а взагалі до Його трону у молитві, тобто це нагода отримати належний стимул поклонитися Богові. Коли наш друг привертає увагу до певної проблеми, це стимул вклонитися Богові і згадати це. Тож, чи святі на небесах потребують такий стимул вклонитися Богові? Ні, святі вже моляться за нас, і за церкву взагалом, вони моляться за те, щоб усе добре, чисте і те, що відповідає волі Божій вершилося. Тож загальне звернення стосується конкретних турбот, які ми маємо на цій землі, і це стимул іншим людям, до яких ті, що мають турботи, звертаються…
        “У Бога всі живі. Церква молиться за всіх померлих у вірі і просить прощення їм гріхів. Бо немає людини без гріха. Бо якою праведною не була б людина, яка йде з цього світу, Церква супроводжує його відхід молитвою за нього до Господа: “Спогадуйте наставників ваших, що вам говорили Слово Боже; і, дивлячись на кінець їхнього життя, переймайте їхню віру” (Євр.13:7)” ³⁶.
         Церковне життя пронизує жива свідомість та євангельська впевненість у тому, що наші померлі продовжують жити після смерті, тільки в іншій формі, ніж на землі, і не втрачають духовної близькості до тих, хто лишився на землі, бо ми всі належимо до Єдиної Вселенської Церкви Христової. Але святі на Небесах моляться за Вселенську Церкву в загальному розумінні, а не за якихось окремих членів… У Св. Письмі ніяких прямих свідчень про молитву померлих не міститься, але Православні наголошують на неканонічну книгу ІІ Маккавея (15:14). Але краще звернути увагу на Об'явлення (5:8) Ап. Івана:  «А коли Він узяв книгу, то чотири тварині й двадцять чотири старці попадали перед Агнцем, а кожен мав гусла й золоті чаші, повні пахощів, а вони молитви святих», ми можемо допустити, що святі моляться за Церкву, але це не означає, що ми нам потрібно звертати до них молитви. Хоча таке звертання не несе ніякої загрози (шкоди для спасіння), наше “Віросповідання стверджують лише, що Слово Боже не навчає нас закликати до святих, або те, що ми маємо просити святих про допомогу. Отож, оскільки в Писаннях неможливо знайти ані заповіді, ані обітниці, ані прикладу про молитовні заклики до святих – отже, сумління не може точно знати про це. І, оскільки молитва повинна здійснюватися з вірою (повинна походити з віри) – звідки ми можемо знати, що Бог схвалює заклики до святих? Звідки ми можемо знати, не маючи свідчень Письма, що святі чують молитви кожної людини?”³⁷.
      Ієронім говорить про шанування святих, а не про молитовне звертання до них. Таке саме ставлення мали і грецькі отці, наприклад: “Ми шануємо Святих, але не виявляємо їм Божого служіння. І хоч ми називаємо їх нашими вождями в Божому Законі, але їм не віддаємо Божої честі”³⁸.
      Лютеранські віросповідання схвалюють шанування святих. Християни вчаться добрим прикладом їхнього християнського життя та твердої віри, і ставлять їх за взірець собі для наслідування. Сказано: “А ту славу, що дав Ти Мені, Я їм передав, щоб єдине були, як єдине і Ми” (Ів.17:22) – і ми цю славу по заповіді Спасителя віддаємо святим, що живуть на Небесах і друзями Господа називаються... “Бо хто волю Мого Отця, що на небі, чинитиме, той Мені брат, і сестра, і мати!” (Мт.12:50). Тому й нам належить приймати праведника, як праведника. Якщо він брат для Господа, то повинен бути таким і для нас; святі є нашими духовними братами, сестрами, матерями, отцями, і наша любов до них виражається у шануванні їхньої віри, якою вони жили все життя…
        Лютеранське віросповідання схвалює таке шанування святих, яке має три різновиди:

1.       “Подяка – Богу, за те, що Він показав нам приклади милосердя і об’явив своє бажання спасти все людство, що Він дав вчителів та інші дари Церкві. Ці великі дари мають збільшуватися і посилюватися, окрім того, повинні прославлятися самі святі, які вірно використовували ці плоди, як і Христос славить вірних управителів (Мт.25:21,23)
2.       Друге служіння – це укріплення нашої віри. Коли ми бачимо Петра, що зрікся, але був прощений – це також підтримує і укріплює нашу віру в те, що “зарясніла благодать (над гріхом)” (Рим.5:20).
3.        Третій різновид шанування – це наслідування – перш за все у вірі, а потім і в інших чеснотах, які кожен має наслідувати згідно за власним покликом”³⁹.

       Таке шанування святих підтримують і брати з Православної Церкви. Але іноді є наголос про молитовне спілкування зі святими, як про втілення зв’язку на землі з Церквою небесною. Також Православні навчають, що “праведники, які ще жили на землі, могли бачити і чути більшість того, що недоступне звичайному сприйняттю: тим більш ці дари їм притаманні, коли вони покинули тіло та знаходяться на небі”⁴⁰, тож святим приписують божественність (знають наші таємничі думки т.д.) не для того, щоби гідно вшанувати святих, але для того, щоби захистити і зберігати прибуткові служіння (продаж ікон, свічок т.д.)…
       Православна Церква завжди підтримувала вчення про закликання святих з цілковитою упевненістю в тому, що вони просять за нас Бога на небесах. Але ми заради чистого сумління не змушуємо християн звертатися у молитві до святих, а радше в усьому і завжди звертатися з щирими молитвами до Бога нашого спасіння: “…А коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, Ісуса Христа, Праведного…” (1 Івана 2:1). Звертання в молитві до Бога у кожній потребі є богоугодне поклоніння і таких богомольців шукає Господь, “а тим хто шукає Його, Він дає нагороду” (Євр. 11:6)…
      Таке вчення Лютеранської Церкви не суперечить Св. Письму і тому нас не можна у будь-чому звинувачувати, бо навіть церковні Канони на настільки суворі щодо дотримань різних традицій…

  ПОЧИТАННЯ СВЯТИХ МОЩЕЙ    

           За вченням Православної Церкви, вони шануючи угодників Божих, які відійшли душею на небо, свята Церква разом з тим вшановує також і тіла угодників Божих, хоча за свідоцтвами Св. Письма, у Старому Заповіті не було почитання тіл праведників, бо самі праведники тільки чекали на звільнення з пекла, або з лімбо отців...  
           Але “у Новому Заповіті, після втілення Христа, було піднесено не тільки поняття про людину у Христі, а й також поняття про тіла, як оселі Святого Духа. Сам Господь, Слово Боже, втілився і прийняв на Себе людське тіло. Християни закликаються до того, щоб не тільки їхні душі, але й тіла, освячені Святим Хрищенням, прийняттям Тіла та Крові Христової, ставали істинними храмами Святого Духа. “Хіба ви не знаєте, що ваше тіло то храм Духа Святого, що живе Він у вас, якого від Бога ви маєте, і ви не свої?” (1 Кор.6:19). І тому тіла християн, які жили праведним життям і стали святими шляхом прийняття мученицької смерті, достойні особливого вшанування”⁴¹.
        Православна Церква в усі часи християнської історії, слідуючи святим переказам, вшановувала святі останки, що виражалося:
а) у благоговійному збиранні та зберіганні останків угодників Божих, як відомо ще з переказів другого століття, а потім із свідоцтв наступного часу;
б) у святкових відкриттях та перенесеннях святих останків;
в) у будівництві над ними храмів та вівтарів;
г) у встановленні свят в пам’ять їхнього відкриття та перенесення;
д) у подорожах до святих гробниць та в прикрашуванні їх;
є) у постійному правилі Церкви – вкладати в основу вівтаря останки тіл святих мучеників чи вкладати останки у святі антимінси, на котрих правиться Божественна Літургія.
           За вченням Православної Церкви, останки святих вшановуються незалежно від їхньої нетлінності, а з міркувань преклоніння перед святим життям та мученицьким кінцем святого, і тим більш, коли очевидні та підтверджені знамення зцілень при молитвах святим про заступництво їх перед Богом… Але Апостол Іван пише нам (1Ів. 2:1): “Діточки мої, це пишу я до вас, щоб ви не грішили! А коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, Ісуса Христа, Праведного”.   
    Також отець Михайло Помазанський зазначає, що слов’янське слово “мощі” відноситься не тільки до тіл святих: церковнослов’янською мовою це слово означає взагалі тіла померлих. Також Православні пояснюють, що шануючи святі “мощі”, вони вірять не в міць, не в могутність, чи силу останків святих, а в молитовне заступництво святих, святі останки котрих знаходяться перед їхніми очима і викликають у їхніх серцях відчуття близькості до них самих угодників Божих, носивши колись ці тіла. На мою думку краще згадувати життя, страждання, смерть і воскресіння нашого Господа і Спасителя, бо Його Кров’ю омито наші гріхи, а нас проголошено прощеними і ми є дітьми Божими через віру по благодаті, а не через оманні відчуття близькості угодників Божих…
     Ми вже говорили, що Православна Церква завжди підтримувала вчення про закликання святих з цілковитою упевненістю в тому, що вони просять за нас Бога на небесах. Але ми заради чистого сумління не змушуємо християн звертатися у молитві до святих чи їхніх залишків, а радше в усьому і завжди звертатися з щирими молитвами до Бога нашого спасіння. Як можна покладати свою надію і звертатися у молитві до залишків святого без Божої обітниці та наказу так чинити? Неприпустимо створювати артикули віри із слів, дій або кісток святих отців! Боже Слово так не навчає, як можемо ми так навчати? Дуже прикро, коли люди не звертаються в молитві до Господа (!), але щиро покладають надію та віру на реліквії… Сказано нам Апостолом Павлом, що лише Слово Боже має встановлювати артикули віри – і більше ніхто, навіть ангел (Гал. 1:6-8)...
      Навіщо затьмарювати Христове Євангеліє?! Наприклад, так звані “ ²²святі мощі і поклоніння мощам,  які так багато породили неприхованої брехні і блюзнірства відносно кісток собак і коней (D. Andreae Menseri, mea manu subscribo), що навіть диявол насміхався над цим шахрайством, потрібно було давним-давно засудити, навіть якщо б у них і було щось добре. А тим більше (їх належить засудити) тому, що вони не ґрунтуються на Слові Божому. Вони не заповідані і тому є повністю зайвими і марними”⁴². Тож, коли людина не звертається у щирій молитві до Бога, а радше до кісток та реліквій, шануючи і поклоняючись їм… – це краще назвати ідолопоклонством, яка б блага ціль у цього не була, але вона досягає своє мети, відволікаючи людей від поклоніння Господу до шанування чогось іншого… “Людські сини, доки слава моя буде ганьбитись? Доки будете марне любити, шукати неправди?” Псалми 4:2  (4-3).                                    
        “⁹¹Слово Бога є святинею, яка вища від усіх святинь, більше того, єдиною, яку ми християни, знаємо і маємо. Бо, хоча б у нас були кістки усіх святих або усі священні і освячені одежі в одній купі, нічим це не допомогло; оскільки все це є мертвими речами, які нікого освятити не можуть. Але Слово Боже є тим скарбом, який всі речі робить святими і через яке самі вони, святі, всі і стали святими”⁴³.
       «У Бозі спасіння моє й моя слава, скеля сили моєї, моє пристановище в Бозі!» (Пс. 62:7 [62:8]).

ПРО ЗОВНІШНІ СТОРОНИ МОЛИТВИ ТІЛЕСНЕ БОГОПОКЛОНІННЯ  

    “Молитва є піднесення розуму та серця до Бога. Однак, доки ми живемо у тілі, на землі, молитва наша виражається у різноманітних зовнішніх формах. Сюди відносяться: колінопреклоніння, хресне знамення, піднесення рук, вживання різних богослужбових речей та усі зовнішні дії громадського християнського богослужіння”⁴⁴. В християнській молитві є і різноманітні зовнішні дії. Сам Господь Ісус Христос використовував зовнішні молитовні прояви: Він ставав на коліна, падав на обличчя Своє і молився; піднімав руки Свої та благословляв, дмухнув на руки Свої та сказав учням Своїм: “Мир вам!”; застосовував зовнішні дії при зціленнях; відвідував храм Єрусалимський і називав його “дім Отця Мого”; “храм Мій храмом молитви назветься”. Так само робили і апостоли, так само робимо і ми. Але всі ці зовнішні церемонії, які використовують християни у молитві, не повинні стати каменем спотикання і причиною суперечок у Церкві, бо все це є адіафорою. Лютер на основі Слова Божого дає нам таке повчання: “Не має значення, чи стоїмо ми під час молитви, чи стаємо ми на коліна, чи падаємо долілиць. Бо все це відноситься до зовнішніх проявів, не є необхідним, оскільки це ніяк не заповідано, так само як і не заборонено, - деякі, наприклад, підіймають руку вгору, підіймають голову і звертають очі до неба, інші складають руки і б’ють себе в груди. Так, цього не слід зневажати, оскільки Сам Христос схвалює це (Еф.3:14; 1 Тим.2:8; Ів. 17:1). Але також не буде нічого поганого, якщо, наприклад, той, хто в’яже снопи у полі або лежить у постелі, буде молитися лише серцем” ⁴⁵.  
     Християнська молитва вірно визначена, як “спілкування християнського серця з Богом” (Пс.26:8). Хоча слова, які вимовляються вустами, не є абсолютно необхідними для спілкування з Богом у молитві (Іс. 65:24; Рим. 8:26,27), все ж таки їх не треба вважати зайвими (Дії 7:59; 16:25). Мартін Лютер повністю правий, коли каже, що жодна людина не може возносити молитов без імені Ісуса (мусульмани, юдеї, погани…), але коли молитва возноситься в Ім’я нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа, тоді кожен її звук має велику цінність в очах Божих і є угодній Йому⁴⁶.
       Християнин покликаний до того, щоби прославляти Бога не тільки своєю душею та тілом, а щоб усе, що його оточує, він направляв до прославлення Господа. “Тож, коли ви їсте, чи коли ви п'єте, або коли інше що робите, усе на Божу славу робіть!” (1Кор.10:31). Молитвою треба освячувати не тільки себе, а і те, чим ми користуємось: “Кожне бо Боже твориво добре, і ніщо не негідне, що приймаємо з подякою, воно бо освячується Божим Словом і молитвою” (1 Тим.4:4-5). Кожен християнин прагне на місці свого покликання свідомо сприяти тому, щоби навкруги нього, і в його руках, в його свідомості здійснювався заклик псалма: “усяке дихання та усяке твориво прославить Його”. І здійснення цього у повному його об’ємі дає християнське (літургійне) богослужіння Православної та Лютеранської Церков…

ІКОНОПОЧИТАННЯ

    “Однією із зовнішніх форм богопоклоніння та почитання святих є використання священних зображень і поклоніння перед ними”⁴⁷. Як каже Василь Великий: “шана, яка віддається предмету, переходить на первообраз”⁴⁸ .  Серед різних дарів людини, відрізняючих її від інших творінь, є дар мистецтва чи зображень у лініях та фарбах. Дар цей є благородним, високим, і він достойний того, щоби їм прославляти Бога. Всіма доступними для нас чистими та високими способами належить славити Бога по заклику псалма: “Благослови, душе моя, Господа, і все нутро моє святе Ймення Його!” (Пс.102:1). Під словами “все нутро моє” маються на увазі усі здібності та сама сутність людської душі. І дійсно, здібність до мистецтва є даром від Бога. Колись, у часи Мойсея, “Господь назвав на ім'я Бецал'їла, сина Урієвого, сина Хура, Юдиного роду. І наповнив його Духом Божим, мудрістю, розумуванням, і знанням, і здібністю до всякої роботи на обмислення мистецьке, на роботу в золоті, і в сріблі, і в міді, і в обробленні каменя, щоб всаджувати, і в обробленні дерева, щоб робити в усякій мистецькій роботі. І вклав в його серце, щоб навчав, він і Оголіяв, син Ахісамаха, Данового племени. Він наповнив їх мудрістю серця, щоб робили вони всяку роботу обрібника, і мистця, і гаптівника в блакиті, і в пурпурі, і в червені, і в віссоні, і ткача, що роблять усяку роботу й задумують мистецькі речі” (Вих.35:30-35).  Різні речі були зроблені митцями для скінії Мойсеєвої, як і пізніше і для храму Соломонового, усі були священними. Але, тоді, як одні служили більш священними прикрасами, інші були більш вшановані і представляли собою виключні місця слави Божої. Таким був “Ковчег Заповіту” (Вих.25:18:22) – це був “видимий образ невидимого Бога” (по висловленню митрополита Макарія, Православне догматичне богословіє). “¹⁵⁴ Ви дивитеся на ікону Спасителя і бачите, що Він дивиться на вас пресвятішими очима, це споглядання і є образ того, що Він дійсно дивиться на вас яснішими від сонця очима Своїми, чує усі ваші серцеві бажання і подихи. Образ - образ і є, у рисах і знаках він представляє те, що неможливо начертати і неможливо визначити, а збагненно тільки вірою. Вірте ж, що Спаситель завжди на вас дивиться і бачить вас усіх із усіма вашими думами, скорботами, зітханнями, із усіма вашими обставинами, як на долоні. “Отож на долонях Своїх тебе вирізьбив Я, твої мури позавсіди передо Мною” (Іс. 49:16). Як багато розради, життя в цих словах всетримаючого Промислителя! Отже, моліться перед іконою Спасителя, як би перед Ним Самим. Людинолюбець присутній на ній благодаттю Своєю й очима, на ній написаними, точно дивиться на вас: “очі Господні на кожному місці, позирають” (Притч. 15, 3), виходить, і на іконі, і слухом, на ній зображеним, слухає вас. Але пам’ятайте, що очі Його - очі Божі, і вуха Його - вуха Бога всюдисущого”⁴⁹.
            “Якщо у Святому Письмі були дані категоричні заборони спрямовані проти спорудження кумирів-ідолів та почитання їх, то ніяк не можна переносити ці заборони на християнські ікони. Ідоли є зображеннями фальшивих богів, і поклоніння їм було поклонінням демонам, або неіснуючим, уявним творінням, і, таким чином, самим бездушним речам, дереву, золоту чи каменю. Але Святе Письмо строго повчає нас “розрізняти між святістю й між несвятістю, і між нечистим та між чистим” (Лев.10:10). Хто не вміє відрізняти священні зображення від ідолів, хто хулить та оскверняє ікони, той святотатствує та підлягає осудженню Святого Письма, Яке попереджує: “Гидуючи ідолами, чиниш святокрадство!” (Рим.2:22)” ⁵⁰.  
           Археологічні розкопки та стародавні історичні записи показують, що у стародавній християнській церкві існували святі зображення у катакомбах і інших місцях молитовних зборів, а пізніше у християнських храмах. Якщо в деяких випадках християнські письменники висловлюються супротив встановлення статуй та подібних їм зображень, то вони мають на увазі поганське поклоніння (Ельвірський собор у Іспанії, 305 р.); іноді ж подібні висловлювання та заборони спричинялися особливими обставинами того часу, наприклад, необхідністю притаювати свої святині від гонителів – поган та від вороже налаштованого нехристиянського населення.  
           “Навіть більше того, хто може зробити собі подобу невидимого і безтілесного, і того що не можна описати, і не маючого форми Бога? Тому зображувати Божество – діло надзвичайного божевілля і безчестя. Тому у Старому Заповіті не практикувалося використання ікон. А так як Бог, внаслідок милосердного Свого серця, істинно став людиною заради нашого спасіння, не так, як явився Аврааму у вигляді людини і не – як пророкам, але по суті істинно став людиною і жив на землі, і вступив в єднання з людьми, робив чуда, постраждав, був розп’ятий, воскрес, вознісся, і все це сталося істинно і було бачене людьми, було записане для нагадування нам і настанови тих, яких тоді не було, щоби ми не побачивши, а почувши і повіривши, досягнули блаженства Господа; але так, як не всі “вміють читати” (знають грамоту) і не всі мають вільний час для того, щоби читати; то Отці доглянули (усмотрели), щоби це, подібно тому, як деякі героїчні вчинки, було зображене на іконах для короткого нагадування. Без жодного сумніву, часто не маючи в розумі страждання Господа, побачивши зображення розп’яття Христа, прийшовши до спогаду рятівного страждання, впавши – поклоняємося, не речовині, але Тому, Хто зображений, подібно тому, як не речовині Євангелія, і не речовині хреста поклоняємося, але тому, що через це зображено”⁵¹. 
             VII Вселенський Собор таким чином висловив догмат про почитання святих ікон: “зі всякою старанністю та обачністю визначаємо, щоби святі та чесні ікони пропонувались (для поклоніння) так само, як і зображення чесного та животворящого Хреста... Чим частіше за допомогою ікон вони (зображені на іконах Господь Ісус Христос, Богородиця, Анголи та святі) стають предметом нашого споглядання, тим більш ті, хто дивиться на ці ікони, спонукаються до споминів про самих первообразів та отримують все більше любові до них; вшановувати їх (ікони) цілуванням та поклонінням, не тим істинним, по вірі нашій, Богопочитанням, котре належить Єдиній Божій Сутності, але почитанням..., пахощами та запаленням свічок... Бо честь, яка віддається образу, переходить до первообразу”.
            Тож з наведених доказів ми бачимо, що жоден Православний не скаже, що він поклоняється самим іконам, як витвору рук людських. Бо практично всі протестанти, не розуміючи вчення Православної церкви, звинувачують її в тому, що вона не робить. Лютерани світу, а особисто Українські лютерани, не схвалюють такого ставлення, і щиро та по-євангельські використовують у своїх домівках і на богослужіннях ікони та інші вироби християнського мистецтва. “Справжньою прикрасою церков є Боже, практичне і чисте вчення, благочестиве використання таїнств, палка молитва і т.п. Підходять свічки, золотий посуд і подібні прикраси…”⁵². Також, як було вже раніше сказано, ікони прикрашають Церкву та є допоміжними засобами у навчанні людей правди Євангелія. Святий Дух спонукає нас згадувати та роздумувати над Правдою Божого Слова, коли ми дивимося на ікони і бачимо зображення Євангельських подій – це звертає нас до самого змісту Євангельського послання, а саме – прощення наших гріхів у Христі Ісусі нашому Господі. І все, що звертає нашу увагу до і на Христа Спасителя є корисним і допоміжним. Сама ікона, як така, не є засобом благодаті, але належний зміст ікони є засобом благодаті (“втілене” євангельське послання) і те враження, яке вона справляє на людей, які бачать цю ікону. Пояснення пастора щодо ікони може функціонувати, як проповідування доктрини для людей, які чують це пояснення і потім, побачивши знову ікону, згадають Євангельські доктрини і Того, Хто їх нам проголошує. Таке християнське ставлення до ікони буде спонукати нас до більш відданого молитовного поклоніння нашому Спасителю, бо в центрі життя і молитви кожного християнина є Сам Ісус…

ЧИ Є МОЛИТВА ОЗНАКОЮ ЦЕРКВИ?  

             Молитва, як така, не є ознакою церкви. Церковна спільнота – це об’єднане прийняття вчення в ознаках церкви. Одначе молитва завжди припускає ознаки церкви і є відображенням ознак церкви, інакше це не молитва, можливо не подяка, а прощення гріхів, і воно випливає з ознак церкви, які викликали цю молитву. Зміст цієї молитви відображає те, за що ви дякуєте Богу. Молитва, як така, не є засобом благодаті, але вона є відображенням засобів благодаті, які її викликали і створили всередині людини. Молитва є відповіддю на ознаки церкви…
            Молитися перед іншими людьми – не є церковною спільнотою, але молитися разом з іншими людьми – є церковною спільнотою. Збиратися в ім’я Христа і молитися на основі злагоди Євангелія Христа – це все не можна розділяти. Найчіткіший приклад – це громадські богослужіння, які ми проводимо.  На богослужінні громади – це сповідання її віри. Люди, які навчають і надають Господню Вечерю, є визнаними і покликаними належним чином служителями цієї церкви, які навчатимуть і роздаватимуть цю Господню Вечерю на основі церковного віросповідання. Ми будемо влаштовувати богослужіння з громадою і священством, як вираження об’єднання у вірі – це є вираз церковної спільноти…
            Об’єднана молитва – це завжди дія релігійної спільноти. Основа, на якій ми практикуємо церковну спільноту з іншими людьми, це злагода їхнього віросповідання з ознаками церкви. Люди виражають своє віросповідання через членство в певній церкві, тоді ми припускаємо, що людина вірить вченню цієї церкви, хоча деколи віросповідання певної громади може відрізнятися від віросповідання церковної організації. Віросповідання такої громади може бути (є) більш консервативним і, якщо вони прийдуть до нас, ми не повинні брати до уваги їхнє формальне віросповідання, яке вони роблять чеснотою членства у своїй церковній організації (тобто через те, до якої церкви вони належать). Ми повинні брати це до уваги, бо це віросповідання людей, але ми також повинні брати до уваги їхнє неформальне віросповідання, те, що вони в дійсності кажуть, в що вірять… Коли ж ми не в спільноті з кимось, ми їх не відкидаємо, і не відкидаємо елементів Євангелія, які ми можемо розпізнати у віросповіданні цієї людини, одначе ми відкидаємо ті елементи, які церква сповідає як ті, що не є в гармонії з вченням Слова Божого і чинитимуть вплив на всю решту елементів Слова Божого, які залишатимуться там…
              Люди ображаються на наш погляд церковної спільноти. Бо вони визначили своє місце в церкві на основі своєї віри, а не на основі того, з чим пов’язана їхня віра, на основі  їхнього вірування, а не на основі того, в що вони вірять. Доктрина нашої церковної спільноти виникає з доктрини нашої церкви, ознак церкви. Говорячи про спільноту, ми не говоримо про особисті стосунки, які ми можемо мати, обговорюючи з людиною інше віросповідання, певні проблеми, питання, заохочуючи інших людей вірити в Євангеліє в тій мірі, в якій вони його розуміють і вірять – це не церковна спільнота, бо церковна спільнота – це об’єднане визнання ознак церкви… Тому ми, як лютерани, маємо бути обережними у бажанні спільної молитви з будь-ким, щоби в спільній молитві з людьми іншого віросповідання не поставити своє сумління в таке положення, ніби то ми зреклися власного віросповідання і приймаємо вчення тієї церковної організації, бо для всіх інших це буде так і виглядати, та до того ж,  ми можемо показати цим байдужість до власних віросповідань… Бо молитва разом з іншими людьми є проявом церковної спільноти. Наша молитва має бути щирою і промовлятися у Дусі та Правді в ім’я Христа. Спільна молитися завжди ґрунтується на злагоді вчення Євангелія Христова… Бо молитва завжди є відповіддю віруючого серця на те, що зроблено для нас Господом. Молитва сформована Посланням Євангелія і без Нього неможлива жодна праведна молитва, тож заради Господа нашого Ісуса Христа не зрікайтеся власної віри і завжди підносьте молитви подяки, прохання і благословення…

ДОСКОНАЛА МОЛИТВА

     Досконалий приклад особистої молитви дав Сам Господь Ісус Христос. Він залишив, як приклад, молитву “Отче наш…” – молитву Господню. Але Ісус не тільки дав Своїм учням слова, щоб молитися Господньою Молитвою, але й також показав яскравий приклад Свого молитовного життя:

Марк 1:35 “А над ранком, як дуже ще темно було, уставши, Він вийшов і пішов у місце самітне, і там молився”.
Лука 5:16 “Він же відходив на місце самотнє й молився”.
 Лука 6:12 “І сталось, що часу того Він вийшов на гору молитися, і перебув цілу ніч на молитві до Бога”.
Лука 9:18  “І сталось, як насамоті Він (Ісус) молився…”
Лука 22:39,41  “І Він вийшов, і пішов за звичаєм на гору Оливну. А за Ним пішли учні Його…  А Він Сам, відійшовши від них, як докинути каменем, на коліна припав та й молився”.  

      “І станеться, поки покличуть, то Я відповім, вони будуть іще говорити, а Я вже почую!” (Ісая 65:24). Це така запевняюча та надихаюча обітниця нашого Бога, що Він чує  молитви віруючих. І немає жодного навчання та обітниці щодо звертання до святих або їхніх залишків, до ангелів, або до Богоматері Діви Марії…
       Зверніть увагу на Св. Письмо, коли Іван Богослов бажав вклонитися Ангелу та віддати йому шану, йому було заборонено – це огидно ангелам, бо вся шана та слава належить Богу: “І я впав до його ніг, щоб вклонитись йому. І він каже мені: Таж ні! Я співслуга твій та братів твоїх, хто має засвідчення Ісусове, Богові вклонися!” (Об. 19:10).
       Всі святі в Старому і Новому заповіті сповідали свою віру перед Богом і молилися лише Йому: “Господь моя скеля й твердиня моя, і Він мій Спаситель! Мій Бог моя скеля, сховаюсь я в ній, Він щит мій, і ріг Він спасіння мого, Він башта моя!” (Пс. 18:3). Діва Марія робила таким же самим чином: “ ⁴⁶А Марія промовила: Величає душа моя Господа, ⁴⁷і радіє мій дух у Бозі, Спасі моїм…” (Лука 1:46-55). Якщо всі святі зверталися у молитві лише до Господа, тоді чому ми повинні робити інакше ніж навчає нас Слово Боже?
      В Лютеранському Віросповіданні коротко підсумоване вчення Св. Письма, яке нас навчає, що ми разом зі всіма святими і ангелами звертаємося у молитві до Бога, а нашій літургії ми співаємо: “За прикладом Діви Марії і всіх праведних себе самих та життя наше Христу Богу доручімо!”⁵³. Але «“Один бо є Бог, і один Посередник між Богом та людьми, - людина Ісус Христос” (1Тим. 2:5), Котрий є єдиним Спасителем, єдиним Первосвящеником, єдиним Джерелом благодаті і Посередник перед Богом (Рим. 8:34). Він Один обіцяв вислухати наші молитви. Навіть більше, відповідно до Святого Письма найвищою формою Богослужіння є цього ж самого Ісуса Христа щиро шукати та закликати Його Ймення в усіх потребах та проханнях. "А коли хто згрішить, то маємо заступника перед Отцем, - Ісуса Христа, Праведного" (1 Ів.2:1)»⁵⁴ . Тому і маємо ми молитися так, як навчає нас Слово Його: у дусі та правді, до Триєдиного Бога нашого спасіння…
      Наслідуймо життєвий та молитовний приклад нашого Господа – в усьому шукаймо та в молитвами і християнським життям прославляймо нашого Спасителя! Я хотів би представити до вашої уваги статтю, Діна Гемпелмена і Алекса Бітте, з щоквартального лютеранського журналу “ДОБРА ЗВІСТКА” №8⁽⁵⁵⁾.
      Картина художника Мурільйо про блудного сина (Луки 15:20) виявляє найважливіше вчення Христа: не дивлячись на нашу гріховність, наш небесний Отець завжди готовий пробачити нас і прийняти нас знову. Ісус ще раз наголосив на цьому, коли навчав Своїх учнів, як молитися. Бог є нашим люблячим Отцем, тому ми завжди можемо з впевненістю підійти до Нього. “Ви ж моліться отак,” – сказав Ісус, - “Отче наш…” (Матвія 6:9).  Починаючись зосередженням Христа на пробачаючому Отці, Господня молитва розвертається у окремі прохання. Господня молитва не є мантрою чи містичним ритуалом, який діє через просто проголошувані слова. Просте проголошення слів приводить нас до застереження Ісуса у Матвія 6:7. Щоб промовляти Господню молитву так, як приємно Богові, ми повинні розуміти, про що молимося. Тому належна молитва кожного прохання передбачає процес “словесної асоціації”, який часто використовується у телевікторінах. Коли ведучий програми говорить слова, наприклад, “сніг”, аудиторія відразу думає “зима”. Коли ведучий оголошує “мокро”, аудиторія думає “вода”. Так само, кожен раз, коли ми виголошуємо одне з прохань Господньої молитви, Господь хоче, щоб наш розум відразу згадував пояснення прохання, приємне для Нього. Нехай Дух Божий дасть вас згадати наступні пояснення, коли ви підходите до Його престолу з молитвою, і дасть вам розуміння Його слів і благословінь, які Він обіцяє.  
               Ніхто не може сказати краще, ніж Мартін Лютер у коментарі до цього першого прохання: “Цими словами Бог ласкаво запрошує нас вірити, що ми є Його справжніми людьми, тому ми можемо твердо і впевнено просити Його, як дорогі діти просять їхнього дорогого Отця”. Більше того, св. Павло пише до галатійських християн: “А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, що викликує: “Авва, Отче!”. Тому ти вже не раб, але син. А як син, то й спадкоємець Божий” (Галатів 4:6-7).
        Здається, нерозумно молитися “нехай святиться Ім’я Твоє”. Саме по собі Ім’я Боже є святим. Наші молитви не можуть зробити Ім’я Боже святішим, ніж воно вже є. Однак, наш Господь просить, щоб ми молилися, щоб Його Ім’я святилося серед нас.            Але як це відбувається? По-перше, християнам потрібно пам’ятати, що диявол рекламує анти-Божі вчення по всьому світі. Неймовірно, але 53 відсотки населення США зараз втягнуті у різного виду нехристиянські релігії. Уряди в Європі борються з наукологією, рухом, що намагається применшити значення церкви і держави. Після розпаду Радянського Союзу багато антихристиянських рухів завзято працюють у цих визволених знову країнах, щоб завоювати думки громадян і втягнути їх назад у пута.  
          Таким чином, ми святимо Господнє Ім’я, молячись Господньою молитвою щоденно, приватно і разом з іншими у богослужінні. Це сильне привселюдне свідчення, що віруючі в Христі намагаються протистояти розповсюдженню всіх фальшивих вчень, навіть коли вони живуть у чужих землях.
         Ми також “святимо” Боже ім’я між нами, коли ведемо приємне Йому життя. Ми надто часто говоримо “нехай святиться Ім’я Твоє”, але потім дозволяємо дияволу “знесвятити” наші слова безбожними діями.
          Земні отці соромляться, коли їхні сини і дочки знеславлюють їх через легковажні розмови, непристойні історії і малу незначну брехню. Так само наш небесний Отець зневажається і знеславлюється, коли ми проклинаємо, легковажно говоримо про Божі речі, чи діємо неприхильно до тих, хто навколо нас.
         Моліться щоденно словами, які навчив Ісус. З любов’ю до Господа у наших серцях ми можемо піднятися за Боже Ім’я і навчання. Тоді, з великою радістю за Його пробачення, ми будемо вести життя, приємне для нашого милостивого і пробачаючого Отця.  
           “Коли молитеся, говоріть:…Нехай прийде Царство Твоє” (Луки 11:2).
          Слово “царство” негайно викликає в уяві географічні області, де панують царі чи інші світові лідери. Боже царство, однак, не обмежене земними межами чи кордонами. Там, де Боже Слово і Дух контролюють думки і життя людини, там є Царство Боже. Християнин, що живе у далекій країні світу, навіть під правлінням тирана, може зрадіти, як член Божого милостивого Царства, бо Христос керує його серцем і життям.
             Молитва словами Ісуса “нехай прийде Царство Твоє” дає щоденне заохочення і надію життю. Навіть, коли віруючі в Ісуса знають, що “весь світ лежить у злі” (1 Івана 5:19), вони можуть починати кожен день із впевненістю. Христос надає силу християнам Своєю смертю у Великодню П’ятницю і перемогою воскресіння на Великдень. Ця впевненість у перемозі є частиною Божого милостивого дару всім, в кому Він живе і хто, таким чином, живе в Божому Царстві.  
           Але є щось більше. Набагато більше! Наш Отець просить (так, навіть вимагає!) від нас молитися за все, чим Він Сам володіє. Як Св. Павло нагадує нам, наш Отець може “зробити значно більше над усе, чого просимо або думаємо” (Ефесян 3:20). Він гнівається, коли ми не просимо у Нього ці речі довірливо.  
           Уявіть наймогутнішого світового лідера, що підходить до найбіднішого з бідних у глухому закутку в Індії і каже: “Проси в мене всього, чого бажаєш. Я хочу віддати тобі найкраще і найдорожче з того, що маю”. Якщо бідак попросить лише скибку хліба, могутній правитель буде розгніваним і розчарованим.  
           Так само, наш небесний Отець бажає, щоб ми молилися і чекали “чогось великого”, коли Його Царство настає між нами. Творець гімнів добре це виявив: “Коли приходиш до Царя, принось великі прохання; бо Його милість і сила такі, що занадто багато для Нього не буває”.
          “Здивовані!” “Шоковані!” Часто така реакція студентів-медиків, які вперше спостерігають невимиту руку під мікроскопом. Кожного дня тисячі мікробів кишать на нашій шкірі, шукаючи отворів, через які можуть проникнути в наше тіло. Лише коли ми розуміємо руйнуючі наміри ворогів нашого здоров’я, ми вдаємося до боротьби, використовуючи мило і воду.  
          Св. Павло дає нам такий самий погляд на духовну боротьбу, у якій ми стикаємося з невидимими смертельними силами. “Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби” (Ефесян 6:12).  
           Ми, як послідовники Христа, стикаємося зі злими силами, призначеними, щоб знищити нас. Без Бога ми безпорадні проти диявола. Бог керує всім Своїм Словом. Коли Його Слово проголошується на землі, виконується Його воля, навіть коли диявол  робитиме все, щоб перешкодити цьому.   
         Ісус не залишив нас самих для боротьби з дияволом. Незабаром, після проголошення чудових обітниць стосовно молитви (Івана 16:23-24), Ісус обіцяє нам захист від диявола та всіх проблем, які він спричиняє. “Це Я вам розповів, - каже Ісус, - щоб мали ви мир в Мені. Страждання зазнаєте в світі, - але будьте відважні: Я світ переміг” (Івана 16:33). Хоча Ісус ніколи не обіцяє взяти нас з цього світу, Він обіцяє захистити нас від “злого” (Івана 17:15).
            З радістю ми можемо щоденно молитися: “Нехай буде воля Твоя…” Тоді, з впевненістю у Божому Слові, ми рухаємося вперед з мужністю, знаючи, що наш люблячий Отець захистить нас від злого.  
            Шість з семи прохань у Господній молитві стосуються духовних питань. Відповідно, ми можемо сказати: “Бог справді не зацікавлений у нашому щоденному житті з цього боку неба”. Це не так! Бог піклується про кожну волосину на нашій голові (Матвія 10:30).
            Коли ми бачимо фруктовий сад чи пшеничне поле, ми знаємо, що через ці дари Бог “дає нам щоденний хліб”. Але коли уряди і економіка підірвані, це постачання може бути раптово припинене.
            Незабаром після війни в Іраці у 1991р. телевізійні камери показували світові жахи, які часто є наслідками війн: голодуючі діти і хвороби, викликані забрудненою водою. Всі народи вражаються такими жахливими трагедіями, які є результатом війни, депресії, революції, засухи та інших катастроф. Тому, коли ми молимося словами, яких навчив Ісус, “хліба щоденного дай нам сьогодні”, ми просимо більшого, ніж просто їжа на нашому столі. Ми просимо про всі структури людського життя, які Бог використовує, щоб дати нам ці благословення, в тому числі стабільні уряди.
             Звичайно, ми можемо визнати в загальному, що Бог дає нам все, що нам потрібне для тіла і душі. Однак, коли ми кожного дня молимося “хліба щоденного дай нам сьогодні”, Бог дозволяє нам визнати Його і подякувати Йому, джерелу наших щоденних благословінь.
              Коли ми стаємо християнами, це приносить нам зовсім нове існування. “Стародавнє минуло, ото сталось нове” (2 Коринтян 5:17). Але наше життя продовжує сповнюватися конфліктами з членами сім’ї, друзями і людьми, яких ми зустрічаємо кожен день. Ми визнаємо разом з Св. Павлом, “Бо не роблю я доброго, що хочу” (Римлян 7:19).   
         Наш стан такий розпачливий, що нам потрібно щоденно, кожної години, нагадувати про Боже пробачення! Кожен раз, коли ми молимося “пробач нам наші провини”, ми запевнені, що “коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої” (1 Івана 1:9).   
         Ісус вчив нас молитися “прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”. Якщо неправильно зрозуміти другу частину цього виразу, може здатися, що людське пробачення передує божественному пробаченню. Однак, наголос робиться не на черговості. Натомість, так як Отець відновлює відносини через пробачення, так Його діти не тільки повинні так робити між собою, але і можуть так робити, бо самі відчули пробачаючу доброту Отця. Це є не теоретичний принцип, а факт, що коли ми визволені від гріха через пробачення, то вивільнені, щоб любити інших. Лише через пробачення від нашого небесного Отця ми можемо пробачати інших.   
         Молитва і пробачення йдуть пліч-о-пліч. Серце, в якому немає впевненості у Божому милостивому пробаченні, ніколи не наважиться молитися. Пробачайте інших, як Бог пробачив вас. Тоді моліться з впевненістю у радості пробачення!  
               Чому Ісус казав нам молитися “Отче наш…”, а тоді також сказав: “Не введи нас у випробування…”? Якщо наш небесний Отець любить нас, чи буде Він нас випробовувати?    
        “Випробуваний, - каже Яків, - хай не каже ніхто: “Я від Бога спокушуваний”. Бо Бог злом не спокушується, і нікого Він Сам не спокушує” (Якова 1:13).   
         Коли ми молимося “не введи нас у випробування”, ми просимо нашого Отця не дозволити нам спокуситися. Правильне розуміння цього прохання заспокоює наші серця і утримує наше правильне зосередження на духовній реальності щоденного життя: диявол невтомний у своїх нападах. В момент, коли ми почуваємося безпечно, ми відчуваємо напад, ще витонченіший і загрозливіший, ніж будь-що, що ми відчували раніше.  
          Подивіться на декого зі своїх друзів. Коли вони були дітьми, вони можливо, ходили до церкви, молилися і величали Господа Ісуса. Тепер вони не цікавляться Богом, їхні життя віддзеркалюють дороги світу, а їхні душі явно перебувають в небезпеці, сповзаючи у безодню пекла. Інші друзі можуть заявляти, що вірять в Бога, але їхні життя зосереджені навколо грошей і матеріалізму. Поза Христом ніхто не має захисту від шалених нападів диявола. Якщо ми не захищені Богом і Його живим Словом, те, що сталося з нашими друзями, може статися з нами.
             Моліться Господньою молитвою щодня. Коли ми приходимо до слів “не введи нас у випробування”, ми можемо сказати їх з переконанням віри і радості полегшення, що дає нам Бог: коли ми у Христовій опіці, диявол може спокушати нас, але не може знищити нас!  
              Ісус наказує нам закінчувати нашу молитву проханням Богу “визволити нас від лукавого”. Наш Спаситель помістив ці слова в кінець Господньої молитви з наміром. Якщо ми молимося, щоб бути захищеними і визволеними від усього зла, то інші прохання повинні йти першими: Боже Ім’я повинне святитися між нами, Його царство повинне прийти, Його воля повинна виконуватися між нами. Через це Бог збереже нас від гріха і сорому, та від усього, що нам загрожує чи ушкоджує нас.
            У всіх наших молитвах Богу ми ніколи не повинні забувати, що диявол стоїть за кожного боротьбою, за кожною сльозою і кожним розчаруванням, з яким ми стикаємося. Наше розуміння цієї боротьби життя та смерті стає набагато яснішим, коли ми бачимо в оригіналі цього прохання грецькою мовою, що Ісус говорить “визволи нас від того злого, чи того грішного”. Св. Петро пише, що диявол “ходить, ричучи, як лев, що шукає пожерти кого”(1 Петра 5:8). З цієї причини ми повинні молитися Господньою молитвою кожного дня, не тільки по неділях чи в особливих випадках.  
          “Немає гіднішої молитви на землі, - наголошує Лютер, - ніж Господня молитва. Вона має славну обітницю, яку Бог радісно вислуховує, і ми не повинні проміняти всі благословення на цій землі на неї”.  
           Кожного разу, коли ми молимося, як Ісус навчив, ми можемо закінчити сильним, впевненим і сповненим радістю “Амінь”. Це наше свідчення віри нашому милостивому небесному Отцю, Який через роботу Христа, приймає наші молитви, не дивлячись на наші гріхи. Через Свою смерть і воскресіння Ісус зробив можливим для нас повернутися до нашого небесного Отця в молитві, так як блудний син повернувся до свого батька. У Христі наш небесний Отець обіцяє не тільки почути наші молитви, але і відповісти на них. “Скільки бо Божих обітниць, то в Ньому “Так”, і в Ньому “амінь”, - Богові на славу через нас” (2 Коринтян 1:20)».

   


         Бог, вірою в Христа Ісуса, наділив нас новим духовним життям і можливістю дітьми Божими називатися, ми маємо бажання, можливість і здатність щиро та із вдячністю молитися до Бога нашого Спасіння. Господь наділив нас можливістю спілкуватися зі своїм Творцем без страху, а радо та впевнено…
        “Молитва – це розмова з Богом. Чи дістаємо те, про що просимо, - чи ні, будемо ревно молитися, і дякувати не тільки тоді, коли отримуємо, але й тоді, коли не отримуємо, тому що й неотримання, якщо з волі Божої, не менш корисне, як і отримання”56.  Бог відповідає на всі побожні молитви (ті, що походять з віри), але у той час і у той спосіб, який, на Його думку, найкращій для нас – це не завжди так, як ми просимо чи очікуємо. “Тому нам ніколи не треба впадати у відчай, коли ми не отримуємо відразу відповіді на свої молитви, - будьмо терпеливі, просімо Господа, “перебуваймо в молитві” постійно (Рим. 12:12), і коли прийде година, Бог помилує нас”⁵⁷ .
        Немає нічого сильнішого від ревної і щирої молитви, бо молитва – це могутня зброя і велика охорона, але не через дію молитви як такої, а через зміст і об’єкт молитви. Бо ми звертаємося до Господа Ісуса Христа  за Його Словом і Обітницею, і Він нам допомагає, бо любить нас. І як каже Мартін Лютер диявол нічого не боїться і ви нічим його не відженете від себе, але єдина річ, яку той боїться - це могутнє та життєдайне Слово нашого Спасителя, тож використовуймо Його на Божу Славу та задля охорони та покріплення нашої віри, для підтримки духовного життя... Бо “як сильний вітер розганяє порох, так і нашого ворога – диявола, проганяємо голосом славослов’я Богові, молитвою і сльозами”⁵⁸, оскільки ми слабі та немічні і нічого не можемо без допомоги і підтримки нашого Господа, тож і звертаємося до Нього у кожній нашій потребі, ми молимося за пробачення наших гріхів, за стійкість у вірі, за силу, щоб вести богоугодне життя, а також за всі можливі світські благословення для себе і наших ближніх. Так само благав Господа і батько одного хлопчика: “з слізьми закричав і сказав: Вірую, Господи, поможи недовірству моєму!” (Марк 9:24). Не бійтеся звертатися до Господа в молитві з вашими проблемами та проханнями, бо лише “люди, коли їм постійно докучати своїми справами, стають лихі, втікають і гніваються на нас. А Бог – навпаки, не тоді гнівається, коли ми постійно молимося до Нього за свої справи, але тоді Він найбільше невдоволений, коли ми цього не робимо”⁵⁹.
         Іван Золотоустий писав: “Коли я бачу, що хтось не любить молитви і не має до неї гарячої і ревної любові, то мені вже ясно, що він не володіє у своїй душі нічим благородним. Коли ж бачу, що хтось ревно дбає про службу Богові й вважає за велике нещастя, якщо не може безнастанно молитися, то про такого скажу, що він надійний подвижник всякої чесноти і храм Божий” ⁶⁰. Бог наказує нам молитися (Мт.7:7-8; Пс.49:15), а не молитися – гріх (ІІ Заповідь). Тож будьмо величним храмом, в якому щомиті прославляється наш Господь в щирій та відданій молитві та в щоденному християнському житті…
         Слава Ісусу Христу! Амінь.

"Благодать вам та мир нехай примножиться в пізнанні Бога й Ісуса, Господа нашого!" (2 Петра 1:2).

Українська Лютеранська Церква.