Сайт душпастиря Павла

ВВЕДЕННЯ

У запропонованій роботі я намагаюся представити історичне, богословське і практичне тлумачення Служби Божої, тобто Літургії. Православні та католики мають багато таких дослідів та тлумачень, які вони постійно удосконалюють. Тож потреба тлумачення та пояснення Літургії постала і у мене, бо це цікава, повчальна і глибока тема для вивчення...

Давайте cпочатку поговоримо про слово літургія.

«⁸⁰Це слово означає не жертву, але скоріше суспільне богослужіння, що цілком погодиться з нашою думкою, а саме - що один служитель, що робить освячення [дарунків], роздає Тіло і Кров Господа іншим людям точно так само, як один служитель, що проповідує, несе [роздає] Євангеліє іншим людям, як Павло говорить у 1 Коринтян (4:1): "Нехай кожен нас так уважає, якби служителів Христових і доморядників Божих таємниць", тобто служителів Євангелія і Таїнств. І в 2 Коринтян (5:20): "Оце ми як посли замість Христа, ніби Бог благає через нас, благаємо замість Христа: примиріться з Богом!".

⁸¹ Таким чином, термін leitourgia цілком погодиться зі служінням. Тому що це древнє слово звичайне використовувалося при відправленні суспільного цивільного служіння й у греків асоціювалося з відправленням суспільних обов'язків - таких, як подати, витрати на оснащення флоту, тощо. Про це свідчить мова Демосфена "Лептину", цілком і цілком присвячена обговоренню суспільних обов'язків і звільненню від них [недоторканності]: "Fhsei de anaxiouV tinaV anyrwpouV euromenouV ateleian ekdedukenai taV leitourgiaV", тобто: "Він скаже, що деякі неварті люди, прагнучи до недоторканності, видалилися від суспільних обов'язків". І так говорили в часи римлян, що видно з рескрипту Пертинакса "De Iure Immunitatis, l. Semper": "Fhsei de anaxiou tina anyrwpou euromenou ateleian ekdedukenai tav leitourgia", тобто: "Навіть багатодітних батьків не звільняти від усіх суспільних обов'язків". У коментарях до Демосфену констатується, що leitourgia - це різновид данини, витрати на ігри, витрати на зміст флоту, на відвідування гимнасия і тому подібні суспільні служіння.

⁸² И Павло в 2 Кор.(9:12) використовує цей термін для опису пожертвувань [на нестатки святих]. Збір пожертвувань не тільки дозволяє забезпечити святих тим, у чому вони бідують, але робить у них рясні віддяки Богу, і т.д. І у Фил.(2:25) він називає Епафродита терміном leitourgo, "служителtv в потребі моїй" - виразно, він не говорить тут про того, хто жертвував.

⁸³ Однак досить свідчень, оскільки навколо існує безліч прикладів, очевидних для тих, хто читає грецьких письменників, що використовують термін leitourgia для позначення суспільних цивільних обов'язків чи служінь. І мовознавці, на підставі аналізу дифтонгів, думають, що він походить не від lith, що означає "молитви", але від "суспільних благ", називаних leita, так що термін leitourgew означає: "я маю відношення до [беру участь у]", "я даю [підношу] суспільні блага"»¹.

Тож як ми можемо побачити, під словом літургія стародавні греки розуміли всяке діло людини, яке робиться для на користь цілого народу (податок, десятина, приношення жертви [Євр. 8:6; 9:21])... Приблизно, почавши від VI століття слово літургія стає технічним терміном для означення євхаристичного жертвоприношення, тобто для Богослужіння².

Богослужіння за своєю природою є богослужебне діло цілої громади, коли Богові віддається найвища честь і пошана, поклоніння через молитви, пісні, гімни... - все це є євхаристичною жертвою Церкви. Також, це є Служіння Самого Бога своїм людям, де сам Господь служить народу Божому Словом і Таїнствами, які Він встановив в Своїй Церкві...

Християнське поклоніння має відбуватися у дусі та правді, бо кожне слово, думка, дія є або активним поклонінням, або ідолопоклонством (прославляє або принижує Бога)...Богослужіння почалося на землі з часу створення перших людей і полягало у вільному прославлені Бога. Але після гріхопадіння в Богослужінні були встановлені Господом також жертвоприношення, що в поєднанні з молитвою нагадувало людям про те, що Бог приймає їхні молитви заради тієї жертви, яку приніс згодом Ісус Христос Єдинородний Син Божий і наш Спаситель...

ІСТОРИЧНЕ ВВЕДЕННЯ

      Маленьке історичне введення у розвиток літургії, дуже корисне для кращого розуміння обрядів богослужіння, бо вид який має сьогоднішня літургія - це плід довгого розвитку, в якому було поєднано Старозавітне богослужіння і Служіння таїнств встановлених Христом. Бог заклав основу Служіння - це служіння Слова і Таїнств, і це є Божим запровадженням. Але зовнішнє оформлення літургії є діло Церкви, бо в Ісусі Христі ми маємо християнську свободу, щодо способів і традицій виявлення нашої віри. Єдине, що є незмінне - це обов'язкове проголошення Євангелія та незмінність запроваджених таїнств, Господньої Вечері та Хрищення.
      Також для нас буде дуже цінним розглянути деякі літургійні коментарі, щоби побачити як стародавня Церква зрозуміла і пояснювала різні обрядові дії, бо самі Служебники (рукописні та друковані) подають нам лише тексти, а літургійні коментарі показують нам, як виглядало обрядове оформлення складових частин літургії, а особливо яке значення вкладалося в ці обряди Отцями Церкви...

      «Євхаристичне богослужіння перших часів християнства визначалося самими різними іменами, як наприклад: kuriakon deipnon (Господня Вечеря), klasiV tou artou (ламання хліба), prosfora (приношення), epiklhsiv (призивання), Coena (Вечеря), Coena Dominica (Вечеря Господня), Mensa Domini (Трапеза Господня), oblatio (приношення), fractio (ламання), lityrgia (літургія, гр. "спільне діло"), anaphora (анафора, гр. "возношення"), agape (агапе, гр. "любов"), synaxis (сінаксіс, гр. "зібрання"), etc. Але найбільш часто зустрічається назва "Євхаристія"»³.
      Божественна літургія має своє обґрунтування в Св. Письмі, як і кожне церковне таїнство (Причастя і Хрищення), бо Таїнство Тіла і Крові встановлено Самим Господом на Його прощальній Вечері з учнями: "²⁶Як вони ж споживали, Ісус узяв хліб, і поблагословив, поламав, і давав Своїм учням, і сказав: Прийміть, споживайте, це тіло Моє. ²⁷А взявши чашу, і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: Пийте з неї всі, ²⁸бо це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!"... Христос заклав основу на якій було збудовано величний богослужебний літургійний храм в якому все обертається навколо Служіння Слова і Таїнств.

Християнські богослужіння за часи апостолів були дуже простенькі: "вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах" (Дії 2:42-46; 20:7-11). Св. Павло, в листі до коринтян, дає нам цінну інформацію про звичай перших християн робити в зв'язку з євхаристичною жертвою і гостини любові (агапи). Ці гостини виявляли ту братерську любов і спільноту яку перші християни мали в Христі (Дії 4:32...). Але з часом така практика виявилася дуже не практичною і призвела до деяких зловживань (1 Кор. 11:18-23). Деякі історики, пишуть, що такі зловживання стали причиною того, що в І сторіччі агапи відділено (проводили окремо) від проведення Господньої Вечері, а згодом вони зовсім не практикувалися⁴.

Тайна Вечеря була прототипом апостольського "ломання хліба", але слід зазначити вплив єврейського синагогального богослужіння на оформлення Служби Божої.

Звичайне єврейське богослужіння на яке вони збиралися щосуботи починалося спільною молитвою, потім було читання Св. Письма: Закону Мойсея і Пророків. Поміж читання були вплетені співи псалмів. По читанні рабин або начальник синагоги брав слово і пояснював щойно прочитане з закону і пророків. Потім синагогальне богослужіння закінчувалося спільною молитвою...

Старозаповітне поклоніння було тінню Месії і воно припинилося сповнившись в Христі, але апостоли та перші християни були євреями за походженням і вони ходили до синагог на богослужіння де брали слово і пояснювали про Господа нашого Ісуса Христа, що призвело до повного відокремлювання і навіть переслідування юдеями християн, але перші християни продовжували ходити у храм, бо ніщо не може зашкодити християнам слухати Слово Боже та проповідувати "Христа розп'ятого". Також апостоли зберігали синагогальний зразок богослужіння до якого звикли люди і яке в деталях наказав чинити сам Бог (книги Вихід та Левіт т.д.), але все богослужіння мало кульмінацію в Господній Вечері. В книзі Діянь Апостолів (2:38...) ми бачимо зразок богослужінь в яких перебували перші християни: "Дії 2:42 І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах. Acts 2:42 hsan de proskarterountev th didach twn apostolwn kai th koinwnia kai th klasei tou artou kai taiv proseucaiv".

Наприклад у вірші 42-ому, на грецькій мові, можемо побачити визначний артикль, який вказує не на спонтанні молитви, а на впорядковані і визначені так би мовити цілеспрямовані і тут ми бачимо знову зразок синагогального богослужіння. Дисциплінована молитва обрамлює літургійну практику, об'єднуючи проповідь і таїнство... Як було вже зазначено раніше, у Старому Заповіті Бог дуже детально визначив, як має відбуватися богослужіння. Тож ми можемо у цьому побачити божий наказ бути літургійними. Бог дуже серйозно ставиться до поклоніння і Йому не подобається, коли ми легковажні і не побожні у своєму поклонінні. Такий приклад ми бачимо в Третій книзі Мойсея (Левіт 10:1-2), або в Діях Апостолів 5 розділ т.д.

Вже за апостольських часів встановлюється окремий тим християнського богослужіння під впливом і на зразок синагогального - це так зване гомілетично-дидактичне богослужіння, яке охоплює спільні молитви, спільні співи, а головне читання і пояснення Св. Письма. Вже в часи апостолів такий вид богослужіння відбувається разом із Євхаристією. В пізніших століттях, приблизно ІІ-ІV ст., ці два типи богослужіння зливаються в одну літургійну форму, бо раніше гомілетично-дидактичне богослужіння правилося в синагозі, а Господня Вечеря по приватних домівках християн.

Також на розвиток літургії мав вплив так званий гелленізм, бо через поширення християнства по Римській імперії, апостоли та інші християни стикалися з поганами і мали пристосуватися до їхнього способу мислення та понять, щоби плідніше проповідувати "Христа розп'ятого". По-перше, це використання грецької мови... По-друге, грецького способу мислення у оформленні деяких молитов та обрядів літургії.

Особливо слід зазначити, що на розвиток літургії в перших сторіччях дуже вплинули єресі, особливо христологічні єресі IV-V століть (аріанство, несторіанство, монофізитизм). Через постання єретичних вчень, перші християни мусили локанічно сформулювати правовірну християнську догматику, тому не одноразово до літургії додавалися нові молитви з виразною протиєретичною тенденцією. Наприклад, введення "Символу Віри" і "Єдинородний Сине..." тощо.

Про розвиток літургії в ІІ-ІІІ сторіччі ми маємо дуже мало інформації, бо це були важки часи переслідувань християнства. Трохи можемо взнати із твору "Дідахе" (Вчення 12-х Апостолів, приблизно ІІ століття). Але найстарший опис літургії зустрічаємо в "Апології" св. Юстина (155р.): "Євхаристія - це не звичайна собі пожива, але Тіло і Кров Христова. Служба Божа, за описом св. Юстина, починається читанням св. Письма Старого і Нового Заповіту. По скінченні читання св. письма слідувала промова настоятеля євхаристичного зібрання. Він заохочував приявних переводити в життя почуті науки. По науці вставали всі вірні і спільно відмовляли моління та здоровили себе поцілунком миру"⁵. Опісля цього диякони приносили хліб і вино з водою і починали Господню Вечерю словами запровадження (освячення), громада відповідала "Амінь". Потім йшло розділювання освячених Дарів між приявними...

Важливим документом про літургію ІІІ ст. є так зване "Апостольське Передання" св. Іполита Римського (235), у ньому маємо не тільки опис, але і текст Літургії своїх часів, який в основному дає зміст євхаристичної частини Служби Божої. В якій, ще немає: "Свят, свят, свят", "Отче наш" та інших гімнів та молитов. Але у порівнянні зі службою св. Юстина маємо поширення і збагачення літургії. Також варто зазначити, що в св. Іполита після слів запровадження Господньої Вечері йде молитва про зіслання Св. Духа (епіклеза). Тож ми можемо зробити висновок, що цю молитву було додано лише у поапостольських часах в ІІІ сторіччі...

В ІV столітті Римський імператор Константин Великий сприяв християнству і у 313 році дає релігійну свободу християнам. Незабаром християнство стає релігією імперії, під впливом чого дуже починає розвиватися і поширюватися зовнішнє оформлення літургії...Багато поган прийшло до Церкви і це вимагало розширених форм і навчань християнської догматики. Наприклад, "Містагогічні катехізиси" в яких св. Кирил Єрусалимський (315- 386) пояснює неофітам (новоохрищеним) св. Тайни, літургію і т.д. Тут ми докладно дізнаємося, як тоді причащалися і довідуємося про "Отче наш", як про складову частину літургії.

Пояснення св. Кирила обмежується лише до літургії вірних єрусалимської церкви, скоріше це літургія св. Якова. Воно коротке, але змістовне і ясне, входить у безпосереднє значення і глузд літургійних дій. У ньому ще немає жодних символічних тлумачень, які опісля стали панівні майже в цілій літургійній літературі як Сходу, так і Заходу.

У тому самому часі про Службу Божу пишуть також і інші отці Церкви. Наприклад, з творів Івана Золотоустого (407) можна багато довідатися про літургію антіохійську (був священиком) і константинопольську (був єпископом). Літургія Івана Золотоустого є посестрою літургії св. Якова і тому пояснення св. Кирила є допоміжне у пізнанні візантійської літургії.

Великий вплив на розвиток і пояснення літургії мали коментарі до літургії Псевдо-Діонісія (приблизно V ст.), вони були повні глибоких думок, філософської спекуляції, містичного забарвлення і подиву гідної послідовності, які створили богословсько-містичну школу, що вплинули як на Західну так і Східну богословську думку. Практично все пізніше візантійське богословіє ґрунтується на засадах Псевдо-Діонісія. "У творах Псевдо-Діонисія спливаються первні платонічної і неоплатонічної філософії з християнським світосприйманням. У цьому й треба шукати причини великого успіху творів Псевдо-Діонисія на візантійському ґрунті.

Літургійне пояснення є частиною "Церковної Гієрархії". Воно являється послідовним приміненням цілої богословської системи Псевдо-Діонисія до обрядів літургії. Звідси то дух і характер цього толкування можна зрозуміти лиш у стислому органічному зв'язку з цілого богословського світосприймання Псевдо-Діонисія. Воно ж характеристичне тим, що ввесь видимий і невидимий світ розуміє як еманацію Найвищого Буття. Світ це еманація і наслідування Бога. Ціллю його є поворот до того самого Бога. Цей поворот відбувається етапами. Нижчі і більш недосконалі істоти йдуть до Бога через вищі і досконаліші. Цілий світ є поділений на єрархії: єрархію небесну і земну, а обі є відблеском Божої краси й досконалости. Земне існування має отже переминально-символичний характер. Дійсним і вповні реальним буттям є лише Бог. Така неоплатонічно забарвлена концепція світу Псевдо-Діонисія послідовно доводить до символічного розуміння речей, особливо ж тих, що мають зв'язок із культом божества. Коли матеріяльний світ є лише відблеском і символом вищого, Божого буття, то тим більше символістичного характеру є святі тайни з усіма їх обрядами. Вони є символами Божої надприродної дійсности. Людський розум має якраз відкривати, що криють у собі ці символи і як вони ведуть нас до правдивої дійсности - до Бога. Псевдо-Діонисій є отже основоположником символістичного толкування літургії"⁶. Псевдо-Діонисій "перший провів систематичний погляд на християнське богослужіння, як на велику систему символів і священнодійств, що слугують таємничим (таинственним - рос. м) вираженням прихованих і піднесених ідей. Наступна література лише розвинула цю тему в тому же напрямку"⁷. Такі пояснення літургії визначається богословськи-спекулятивним характером, вони тяжкі, темні і мало зрозумілі, бо роблять з таїнств набір символічних дійств. "Євхаристія є короною тайн і символів, а її обряди мають доводити людей до божого первовзору. Обряди літургії є отже етапами на дорозі до Бога. Через них християнин довершує свій круговорот буття. За поміччю символів душа з'єднується зі самим Божеством, стає учасницею Божого світла й Божого життя. Символістичне пояснення літургії у Псевдо-Діонисія має отже аскетично- містичне забарвлення"⁸.

Св. Максим Ісповідник (662) у творі "Містагогія" розбудував і розвинув символізм Псевдо-Діонісія та застосував її до обрядів візантійської літургії, бо той сам писав про літургію сирійсько-єрусалимську типу...

Хотілося би зазначити, що з IX-XIX століття дуже розвинулася символістичне тлумачення обрядів, яке було відмінне від символіки Псевдо- Діонісія. Це був новий рід літургійної символіки, відмінний від символічних тлумачень патричної доби, бо у візантійському літургійному символізмі запанував алегоричний метод тлумачення Св. Письма, що вийшов з олександрійської богословської школи...

Буде цікавим зазначити "Містичну теорію", що приписується св. Германові, патріарху Константинополя (740). Пояснення літургії базується на концепції Служби Божої як символічної хронології Христового життя на землі, Його смерті та воскресіння т.д. Тобто, літургія в своїх обрядах -це символічне зображення всіх важливих подій з історії викуплення...Пізніші тлумачі літургії з захватом прийняли пояснення "Містичної теорії", вона захопила Східну та Західну церкви...Наприклад пояснення літургії «Теодора єпископа Андиди (1270), яке має такий титул: "Коротке пояснення символів і тайн божественної літургії"»⁹ та повністю йде за Псевдо-Германом.

Особливо треба зазначити "Толкування божественної літургії" Миколая Ковасили (1363), яке йде у слід за "Містичною теорією" Германа, але з розрізненням символічного і практичного боку обрядів літургії. "Кавасила вперше видвигнув у своєму поясненню ріжниці між "греками" і "латинцями" щодо погляду на освячувальну форму Евхаристії. Він боронить думку, що не лише самі слова Христові ("Прийміте, ядіте...", "пийте от нея..."), але також і слова призивання св. Духа (епіклеза) є освячувальною формою. Думка Кавасили здобула опісля громадянство у візатійсько-грецькій і російській богословії"¹⁰.

У порівнянні деяких формулярів літургій, що дійшли до нас з IV століття, з формуляром "Апостольського Передання" св. Іполита, побачимо багато нововведень, додатків, яких не було в попередніх сторіччях. Наприклад: вставка Господньої молитви, опісля гімну "Свят, свят, свят...", поминання Святих, мертвих і живих на каноні, введення єктенійних молінь тощо.

У восьмій книзі "Апостольської Конституції"¹¹, що приписується св. Клименту Римському, поміщено формуляр літургії яку називають "Климентійською Службою Божою".

"У першій, гомілетично-дидактичній частині міститься літургія оглашенних (катехуменів). Тут є довгі молитви над оглашенними, над покутниками й каянниками, які за приписом тодішньої церковної практики не були гідні брати участи в жертвоприношенні Тіла і Крові Христової. По закінченні гомілетично-дидактичного богослуження мусіли всі вище наведені кляси людей вийти з церкви; на відхідному діставали вони від священослужителя благословення, а народ заносив за них до Бога моління. Не буде нас ані трохи дивувати, що якраз це відпущення займає в анафорі "Апост. Конституцій" таке важне місце. Треба пам'ятати, що 4-те сторіччя - це час, в якому найбільше процвітає установа катехуменату. Масовий наплив поган до Церкви приневолював до того, щоб обучуванню катехуменів присвятити окрему увагу. Це відбивається послідовно і на структурі Служби Божої.

Климентійська Служба Божа важна для нас ще й під тим оглядом, що вона своєю структурою найбільше підходить до Золотоустової літургії. Цю велику подібність підчеркують літургісти і на основі цього вважають Золотоустову літургію посестрою "Климентійської літургії". Ця подібність кидається головно в очі в євхаристійній частині Служби Божої"¹².

ОБРАДОВІ ФОРМИ ЛІТУРГІЇ

Першооснова християнської літургії була дуже проста і концентрувалася на тій частині яку зараз називають каноном євхаристії. Обряди були в зародковому стані, і частини, оточуючі anaforan не мали встановленого місця та постійної форми. На цій основі місцеві церкви розробляли літургійні форми з різним обрядовим змістом. Вони дійшли до нас в основному в таких формах, як Західна: ґалійська, миланська, амвросіянська, кельтійська, мозарабська, римська тощо, але запанував обряд Римський, від богослужбової мови - латинський обряд. На Сході літургіно-обрядове життя було більш різнорідне, там сформувалися такі важливі обряди: візантійський, вірменський, сирійсько- антіохський, халкедонський, алексаднрійсько-коптійський, ефіопський... Але більш простіше розподілення на два напрямки: єгипетсько-александрійська й сирійсько-палестинська.

ЛІТУРГІЯ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ОБРЯДУ

Після того, як ім. Константин Великий вибрав місто Візантію під нову столицю східно-римської імперії і назвав його "Новим Римом" (Константинополь), надавши сильну підтримку держави, візантійські єпископи набирають силу і починають з часом займати провідне місце в церковно- адміністративній ділянці.

Літургія Константинопольської церкви, молодша від усіх нами раніше зазначених, створилася на їхній основі і в своїй основі була еклектичною. Вона собою представляє переробку сирійсько-палестинського типу, і таким чином наближується до літургії ап. Якова. Візантійський обряд не створений у Візантії, лише перейняли обряд з Антіохії розвинули й удосконалили. І через головний осередок свого розвитку й поширення цей обряд справедливо називається Візантійський.

"Обряд - це зовнішня форма богопочитання, це суцільний збір літургійних текстів, практик, звичаїв, рубрик, приписів, і як такий він не зв'язується з віровизнанням - католицьким, православним, лютеранським тощо"¹³. Єдність Церкви і єдність Євхаристії зовсім не вимагає однаковості в богослужебному ритуалі... Церква Божа, в своїй християнській свободі, вільна в будь-який час і у будь-якому місці використовувати той обряд чи традицію - згідно обставинам, яка буде більш корисною для Церкви в несінні служіння Слова і Таїнства. «Тоді [згідно цієї доктрини] церкви не будуть засуджувати одна одну з причини розбіжностей в обрядах — якщо, в своїй християнській свободі, одна церква має їх меньше або більше — за умови, що вони погоджуються одна з одною в доктрині та у всіх її артикулах, а також у вірній відправі Святого Причастя — згідно добре відомому висловлюванню: Dissonantia ieiunii non dissolvit consonantiam fidei, то есть: “Непогодження в пості не руйнує злагоди у вірі”»¹⁴.

Візантійський обряд у відправі Служби Божої вживає двох літургійних формулярів: Літургії св. Івана Золотоустого і Літургії св. Василя Великого.

АВТОРСТВО І ПОХОДЖЕННЯ ЛІТУРГІЇ ЗОЛОТОУСТА

Питання про авторство і походження літургії яка приписується Івану Золотоустому дуже складне, через брак певних доказів про складення літургії саме ним. До того ж, "сьогоднішня Золотоустова літургія має багато додатків, змін і модифікацій, як у текстуальній, так також і обрядовій сторінці, які ввійшли до неї багато сторіч по смерті св. Ів. Золотоустого. Такими вставками пізніших сторіч є наприклад, антифони, Єдинородний Сине, Трисвятоє, Іже херувими, Символ віри і деякі інші гимни й молитви сьогоднішньої Золотоустової літургії"¹⁵. Тому жоден не буде сперечатися, що вище наведені літургійні частини не можуть бути приписані авторству Івана Золотоустого, бо вони походять із пізнішого часу. Отже, коли йде мова про авторство літургії Золотоуста, то всі розуміють під цим лише авторство самої євхаристичної анафори, тобто мається на увазі стислий формуляр Євхаристичної частини літургії. "В такому глузді анафора обіймає всі священичі молитви, почавши від відпущення оглашенних аж до відпущення вірних, це значить євхаристійний канон зі своєю приготівною частиною і з обрядом св. Причастя. Поняття анафори покривається отже меньш- більш із поняттям так званої літургії вірних"¹⁶.

Припісування літургії візантійського обряду св. Іванові Золотоустому має за собою лише одне свідотство Псевдо-Прокла в "Трактаті про передання божественної літургії", який раніше приписували св. Проклові (446), що був на владичому престолі в Констанинополі після св. Івана Золотоустого. "Автор згаданого трактату розповідає про те, що багато св. мужів (як нпр. св. Климент, св. Яків) списали чин св. літургії. Однак з часом почала остигати первісна ревність у Церкві, то й ці Служби Божі стали для вірних надто довгі і вони нудилися на них. Це спонукало св. Василія дещо скоротити чин св. літургії. Однак тому, що християни щораз більш остигали в ревності і не приходили на Службу Божу, св. Іван Золотоуст з огляду на отяжілість і людське лінивство і щоб диявол під покришкою довготи літургії не відтягав християн від св. Тайн, скоротив іще більше чин св. літургії"¹⁷.

"Церковне передання, записане Проклом, Константинопольським патриархом (V ст.), у творі "про передання (paradosiV) божественної літургії", першим, після Климента Римського, засновником літургії вважає ап. Якова, брата Господня, а за ним Василя Великого і ставить його діяльність в близький зв'язок з працями відносно літургії Золотоуста"¹⁸. Але свідоцтво Псевдо-Прокла приписує Івану Золотоустому не авторство, а реформу (скорочення) візантійської літургії, але якої (св. Якова, св. Климента, чи св. Василя) саме автор трактату не вказує. Хоча, в трактаті говориться про реформи Василя Великого відразу після вказівок на літургію св. Якова, то дуже ймовірно, що скорочення торкнулися саме її, також це можемо побачити у подібності літургій Василя і Якова, і із того, що остання використовувалася там де діяв Василь Великий. До речі, він запроваджував антифонний спів, хоча і писав, що ця традиція не нова і не його особистим нововведенням. В VI столітті літургія Василя була дуже поширена на Сході.

В Барберинському кодексі від VIII століття (788-789 р.), вперше виступає ім'я Золотоуста - це найстарший рукопис трьох літургій. В цьому кодексі "імення Золотоуста стоїть не перед цілою анафорою (літургією), але лише перед деякими літургійними молитвами, себто перед молитвою оглашенних, перед молитвою предложення (перед каноном) і перед заамвонною молитвою. Цілість літургії не носить іще наймення св. Золотоустого"¹⁹. Лише з XI століття ім'я св. Івана Золотоустого вміщено на початку літургії. Золотоустова літургія займає в кодексі друге місце по Василевій. В тексті літургії Золотоуста є лише молитви священика без дияконськіх (немає єктеній, гімнів, антифонів). Богослужіння починається молитвою проскомідії, але в тут немає жодних молитов сьогоднішньої літургії яку використовує Православна Церква. Можливо Барберинський кодекс, через свою простоту більше підходить до первісної редакції Золотоустової літургії, який був вихований в правилах антіохського ритуалу, і під його впливом мала бути зроблена реформа літургії.

"Літургія св. Василія Великого за своїм змістом і порядком однакова з Літургією св. Іоана Золотоустого. Відмінність її від останньої полягає ось у чому:

1. Молитви, які священик читає таємно (про себе) у вівтарі (особливо євхаристичні), значно довші, а тому і співання на цій Літургії бувають протяжнішими.
2. Слова Спасителя, якими Він встановив таїнство св. Євахаристії, виголошуються так: дав святим Своїм Ученикам і Апостолам і сказав: прийміть, споживайте, це є Тіло Моє... і затим: дав святим Своїм Ученикам і Апостолам і сказав: пийте з неї всі, це є Кров Моя...
3. Замість піснеспіву: Достойно є, і це є істина... співається особлива пісня на честь Божої Матері: Тобою радується, Благодатная, всякая твар, ангельський Собор, і чоловічеський рід...

Крім того, на Літургії св. Василія Великого, яка проводиться у Великий Четвер, замість - "Іже херувими" співається: "Вечері Твоєї Тайної, Сину Божий...", а у Великодну Суботу - Нехай змовкнуть усякі уста людські...

Літургія св. Василія Великого проводиться тільки десять разів на рік: в навечір'я (напередодні) свят Різдва Христового і Хрещення Господнього (або у дні цих свят, якщо вони припадають на неділю чи понеділок), 1 січня - день пам'яті св. Василія Великого, у п'ять недільних днів Великого посту (без Вербної неділі), у Великий (Великодний. Ред.) Четвер і у Велику (Великодну. Ред.) Суботу Страсного тижня"²⁰.

Однак із різних літургійних документів можна зробити висновок, що перед IX століттям літургія св. Василя Великого була вживана частіше, і навіть мала б бути першим формуляром Служби Божої візантійського обряду. Лише наприкінці XI століття і на початку XII Золотоустова літургія займає перше місце перед Василевою.

На мою думку мотивом, що спонукав не лише Василя Великого, але також Івана Золотоустого до нового викладення літургії - це надмірне збільшення її складу і охолодження християн до служби, вони прагнули надати богослужінню більш строгий і стійкий вигляд повернувши до першопочаткових форм.

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ЛІТУРГІЇ ЗОЛОТОУСТА

Історичний розвиток літургії св. Івана Золотоустого можна поділити на три періоди: первісна редакція V-VIII ст., період рукописних списків VIII-XVI ст., період друкованих служебників XVI-XX століття.

Про період "первісної редакції V-VIII ст." ми практично нічого не знаємо, окрім згадок деяких церковних письменників та істориків про нововведення та зміни в літургії. У V ст. введено гімн "Святий Боже"; в VI ст. гімн "Єдинородний Сине", "Іже Херувими", а також введено до літургії Символ Віри, а в VI-VIII ст. вводяться до літургії антифони, а проскомідія з літургії вірних переходить на початок Служби Божої.

З періоду рукописних списків VIII-XVI ст. зберіглося багато цінних служебників які вказують, що літургія Золотоуста була в багатьох редакціях, і що не було літургійно-обрядової однообразности. В XIV ст. вийшов "Устав константинопольського патріарха Филотея"²¹, який бажав ввести літургійно-обрядову однообразність і впорядкованість у різних богослужіннях візантійського обряду. Филотей остаточно ввів Єрусалимський церковний устав і виключив Студійськи, які до цього рівночасно існували у візантійському обряді.

Филотей у подробицях встановив чин проскомідії, яка до цього була різнообразна і хаотична. Він устійнив текст літургії Золотоуста, який з невеликими змінами вживає візантійський обряд. Було усталення рубрик Служби Божої. Цей "Устав" на землях України і Московії вводив київський митрополит Кипріян Цамвлак (1381-1382; 1390-1406), також устав став зразком для друкованих служебників²².

В період друкованих служебників XVI-XX століття розвиток торкається більш обрядово-рубрикальну сторінку літургії. Першу редакцію творять грецькі служебники основані на "Устві" Филотея і його додержується, бо завжди були ворогами нововведень та змін у служебники. Вана слугувала основою для літургійних реформ Петра Могили та патріарха Никона. Бо майже всі служебники були видані приватними друкарнями і мали помилки, недоліки, перекручення слів і різні граматично-логічні вади.

Тож у до "літургійно-обрядової реформи взялися в XVII ст. два визначні церковні мужі: київський митрополит Петро Могила (1647) і московський патріарх Никон (1652-1667). Обох цих єрархів можна вважати творцями й основоположниками двох слов'янських редакцій богослужбових книг, зокрема ж служебника. Могила є творцем русько-української (1629, 1638), а Никон московсько-російської редакції"²³.

В 1629 році Петро Могила видав у славнозвісний "Літургіяріон сиєсть Служебник" в основі якого були грецький оригінал і старі слов'янські списки. Служебник було перевірено і схвалено українською православною єрархією. Треба завважити, що було усунено не лише орфографічні помилки, але за бажанням священства в служебник було поміщено багато рубрик, які точно визначають богослужебні дії. Єромоанах Києво-Печерської Лаври, Тарас Земка, написав до служебника передмову, в якій було зібрано догматично-історичні данні про літургію. Ця могилянська редакція служебника стала панівною в XVII-XVIII століттях.

«Творцем московської редакції служебника є московьский патріарх Никон. Він і його літургійно-обрядова реформа більше знана як реформа могилянська, бо викликала внутрішній розлам у московській Церкві і дала почин до так званого "Розколу"»²⁴.

Після падіння Константинополя (1453) московська митрополія щораз стала більше звільнятися від його панування. Тож із часом до московських рукописних служебників вкралося багато помилок, перекручень, недоглядів і додатків, бо в XV-XVI ст. вони не базувалися на грецьких зразках.

Ще перед реформою Никона на Московському Стоглавому Соборі (1551) , було заборонено в будь-чому зміняти обряди московської Церкви, бо ігноруючи практики грецької церкви вони визнавали виключно притаманні місцеві практики. Спроби провести реформу були за часів патріарха Йони (1618), патріарха Филарета (1619-33) і патріарха Йосифа (1642-52), але без великих успіхів, бо вони вважали, що реформу треба проводити на основі грецьких зразків, а не виключно на московських рукописах...

За підтримки царя Алексія (1645-76), Московський Синод 1654 року уповноважив Никона до обрядової реформи, яка була затверджена Собором 1666-1667, після якого всі служебники тримаються Никоновської редакції. Реформа ввела обрядову однообразність, зблизила практики московської Церкви до грецьких зразків. Її ввели не тільки на землях московського патріархату, але також нав'язали українській православній церкві, бо київська митрополія у 1686 році була підпорядкована московському патріарху. Як наслідок, втративши свою незалежність також втратили і свій український обряд, бо примушені були замінити його на московський²⁵.

Таке положення речей в Українській Православній Церкві почалося в XVII столітті, але повністю закріпилося у XIX ст., коли обрядову реформу Петра Могили примусово замінили на літургійну реформу патріарха Никона. В цей час, після Берестейської унії в 1596 р., Українська Католицька Церква частинно зберігає обрядовість київської митрополії, а частинно підпадає під впливи латинського обряду, так звана "латинізація Східної Церкви і східного обряду". Хоча "в основі ж церковного з'єднання зовсім не лежала яка-небудь латинізація обряду, але тільки признання з боку української церковної єрархії судовластя Римського архієрея над Українською Церквою. Призначаючи примат Римського Папи над Українською Церквою, українські єпископи вийшли з дотеперішньої юрисдикції нез'єдинених царгородських патріярхів і прийняли католицтво в догматичному, а не обрядовому значенню. Вони стали членами Католицької Церви, а не прийняли жодного латинського обряду"²⁶, що було підтверджено булою Папи Климента VIII. Але у другій половині XVII ст. під час польсько-козацьких та польсько-московських війн обряд та ієрархія греко-католиків була між двох вогнів: не з'єднаних Православних та польських Католиків... На уніатів польське римо-католицьке духовенство, світські та державні кола дивилися з презирством і погордою. Східний обряд уніатів став предметом нападу польсько-латинського духовенства, бо в ньому бачили перешкоду до перетягання українців на латинський обряд, а вслід за тим і на польщину.

Поляки бажали бачити в церковній унії лише "місток" до латинського обряду і до спольщення українських земель, тому при кожній нагоді польське духовенство намагалося принизити і висміяти східний український обряд.

Найвищим ступенем ворожого ставлення й ненависті до українського обряду був проект повного скасування східного обряду, що постав на переломі XVII-XVIII ст. і в 13-ти пунктах подав докладні спроби "до винищення забобонних або яких-небудь грецьких обрядів, а впровадження на їх місце латинського обряду"²⁷. Проект накладав кожному полякові обов'язок нищити в ім'я польських і державних інтересів грецький обряд, чи то погордою, чи то переслідуванням і гнобленням членів цього обряду, або якимось іншими способами аби це приносило користь. Тож логічно вказати, що уніатський клір поділився на прихильників латинізації обряду на теренах України і на палких захисників східного обряду. До служебників і інших богослужебних книг почали входити щораз нові практики і рубрики, не раз просто запозичені з римського міссалу. Також великий латинізуючий вплив був від нових священиків-уніятів, які через брак семінарій вчилися у латинських семінаріях переймаючи латинський дух і обрядові практики. Ще треба зазначити вплив шляхетний родів які спольщилися під впливом єзуїтів та їхнього навчання, ставши державними урядовцями чи духовенством вони були ревнителями латинізуючих нововведень до українського обряду... Хоча у XVIII ст. і були спроби обрядової реформи, але без великих успіхів...

Після розборів Польщі при кінці XVIII ст. настали часи "воссоєдинений" з московським православ'ям (із 1839 року Йосиф Семашко, Антоній Зубко, Василь Лужинський впроваджували з'єднання з Москвою), бо унія розглядалася як зрада "русского православія", народу, держави та "русского" обряду. Російська імперія і російська Православна Церква ще могла знести латинський обряд, але існування українського обряду і Української Церкви було нестерпне, тому обрядове питання стало тією зачіпкою з якої почалося планована "чистка" 1839-1876 років щоби знищити унію на теренах Литви, Білорусі, Волині, Холщини й Підляшшя. Це також внесло великий "вплив на обрядові відносини в єпархіях галицької митрополії, що від 1772 року політично належала до австро-угорської імперії, осягнула 1808 р. відновлення галицької митрополії, а австрійський уряд аж ніяк не переслідував її за віру чи свій обряд. Однак події в уніятсько-католицьких єпархіях під володінням Росії відбивалися голосним відгомоном і в єпархіях Галичини. Тут також обрядова справа стала актуальною й пекучою"²⁸, бо під впливом слов'янофільських ідей з Росії у Галичині в XIX столітті повстав сильний москвофільний рух, який мав ясну політично-культурну програму та церковно- обрядову ідеологію, яка впроваджувалася на Україні.

Було навіть заплановано провінціальний синод галицької церковної провінції задля покращення становища і устійнення богослужбової практики в уніатських церквах, який відбувся 1891 року. Він великого успіху не приніс, але було вироблено титул про відправу літургії, який офіційно не прийняли. Але на основі його у Львові 1905 року вийшло нове видання Служебника, в якому можна було прослідкувати тенденцію повороту до старих обрядових традицій на основі грецьких зразків. Це "був великий крок уперед, у напрямі до первісної чистити українського обряду, бо в ньому немає навіть сліду з багатьох латинізуючих рубрик і практик, що їх нпр. подавали різні Служебники з 18-го сторіччя"²⁹.

Але на початку XX століття знову розпалилися суперечки та дискусії щодо обрядової реформи між прихильниками первісних українських обрядових традицій ("візантійці") та тими хто бажав не тільки зберігати, але й додавати латинізуючі нововведення до богослужіння ("латиняни або західники"), бо намагалися різними способами перетягти членів Східної Церкви на латинський обряд, або бодай сприяти латинізації східних обрядів...

Саме в цей складний для Українських християн час жив і працював лютеранський пастор Теодор Ярчук, який "народився 25 травня 1896 року у селі Іванків (тепер Борщівського району Тернопільської області) у сім'ї сільського війта. Він був наймолодшою дитиною у сім'ї і з малих літ виявляв схильність до гуманітарних наук. Свою першу освіту він здобув у гімназії Франца-Йосифа у Тернополі, а згодом виявивши бажання стати душпастирем Греко-Католицької Церкви, поїхав до Риму в Collegium Ruthenicum студіювати богослів'я.

На 1925 рік, коли Теодор Ярчук мав завершувати навчання в Римі та висвячуватися на греко-католицького священика, він ознайомився із українським лютеранським рухом. Чисте Біблійне вчення про спасіння тільки вірою, без діл Закону, вся лютеранська доктрина, виведена виключно зі Святого Письма, високий євангельський характер лютеранства, а також глибоко народний характер лютеранства, а також глибоко народний характер Лютеранської церкви так полонили серце кандидата до греко-католицького священства, що до Риму він уже не повернувся, а продовжив своє навчання у Тюбінгені...

Саме він переклав та видав 1929 року українською мовою "Малий катехізис доктора Мартіна Лютера." 1930 року він таки видає брошури "Апостол Петро" та "Вогонь для єретиків", а 1933 р. українською мовою з'являється у перекладі Теодора Ярчука "Аугсбурзьке віросповідання", видане під назвою "Євангелицьке визнання віри" та "Український Євангельський Співанник", чимало пісень з якого співаються і нині в Українській Лютеранській Церкві. Чимало друзів "Стягу" перечитували книжку Теодора Ярчука "Хто такий Мартін Лютер", в якій він ознайомлює своїх любих співвітчизників із життям Лютера, його працями та впливом на долю німецького народу та всієї Європи.

Сьогодні ми можемо стверджувати, що найвпливовішою працею Теодора Ярчука для українського лютеранства є його "Український Євангельський Служебник" виданий теж 1933 року. У цьому "Служебнику" викладено реформовану Теодором Ярчуком відповідно до Біблійних принципів літургію Івана Золотоустого. "Український Євангельський Служебник" також вміщує інші необхідні види богослужінь, читання, які є необхідними для богослужебного життя церкви тощо. Сам Теодор Ярчук, посилаючись на Святе Письмо та Віросповідні книги лютеранства, писав про свою працю: «Наведені місця зі Святого Письма і Євангелицького визнання віри та загальна пошана до літургічної форми богослужінь, засвоєної з давніх давен в українському народові, були провідними ідеями при укладанні цього українського євангельського Служебника. Нехай же служить він на славу Святій, Одноістотній, Животворящій і Неподільній Трійці, на користь Українському народові і на добро всім братам у вірі - українським євангеликам»"³⁰.

Ознаки Церкви (Боже Слово у чистоті і Таїнства - засоби благодаті) та сотеріологія (наука про спасіння) - це основа літургії. Це літургійна реальність; вісь, навколо якої обертається Церква та все літургійне життя. Тобто еклезіологія, сотериологія, богословіє, але у центрі Голгофський хрест, тобто питання християнського поклоніння...

"Lex orandi lex cridenti" - закон молитви є закон віри. Це латинська приказка, яку ми перефразували в лютеранському контексті: "закон віри є закон молитви", бо молитва завжди сформована вірою - це її плід, який сформував Св. Дух за допомогою Засобів Благодаті...

Аугсбурзьке віросповідання ХХІ³¹: "Найвищою формою богослужіння є щиро шукати та закликати ім'я Ісуса Христа в усіх потребах і проханнях". Бог служить людині і найвищий елемент християнського поклоніння - це служіння у дусі та правді... "Він Сам пообіцяв чути наші молитви" (АВ. ХХІ), також Слово Боже нам каже: "Якщо хто-небудь грішить, ми маємо заступника перед Богом праведника Ісуса Христа" (1 Ів.2:1).

(Апології IV:227) Филип Мелангтон каже про оправдуючу віру, яка тримається за Христа, тому що вона передає Його заслуги нам, і через це Його благодать... Тому віра - це не просто знання, але скоріше бажання прийняти і схопити те, що дає Бог, бажання утримати обітницю Євангелія.

Вірне поклоніння - це вірити в Бога і приймати благословення Євангелія.

Віра - це вплив на нас Євангелія і любов є природна відповідь. "Ми любимо Його, бо Він перше нас полюбив" (1 Івана 4:19). Любов Христа проникає в нас та змінює наші серця. І вже наша нова (відроджена Св. Духом) природа бажає і прагне служити Богу: подякою, хвалою, прославленням, тощо...

В Апології IV:310 Филип Мелангтон знову зазначає: "Служба поклоніння Євангелія - це отримання добрих речей від Бога. Поклоніння Закону - це пропонування наших добрих речей Богу (ми не можемо принести доброго Богу, поки ми не примирені з Ним і не відроджені через Євангеліє)". Поклоніння Євангелія - прощення гріхів, благодать і праведність (Ів.6:41; Мт.17:5). Поклоніння - це слухати Слово Христа, молитва, проповідь, подяка...

Закон та Євангеліє витікає від Бога, Закон вимагає від нас досконалості, а Євангеліє дає нам її. Кожен хто каже, що Закон надихає їх на поклоніння, помиляється, бо християни приносять себе, як євхаристичну жертву Богу - це не поклоніння Закону, а поклоніння Євангелія...

Тому спів псалмів - це прояв віри і є поклонінням Богу, а не порожній церковний ритуал. В Лютеранській Церкві спів псалмів, гімнів... використовується для навчання і поклоніння.

Форми поклоніння:

1. Зовнішні форми, як такі.
2. Живе послання у формах і у вірі, які отримують ці живі форми.

Головні форми поклоніння:

1. Молитва до Христа
2. Віра в Бога і бажання отримати благодать.
3. Проповідування Євангелія.

Справжнє поклоніння - утримувати, те що дає Бог --- це замкнуте коло подяки і поклоніння (1,2,3), яке завжди Христоцентричне...

Аспекти поклоніння:

1. Сакраментальний аспект поклоніння
2. Жертовний аспект поклоніння розповсюджується на наше життя, як відповідь на Євангеліє

А) умилостивляюча жертва (смерть Христа)
Б) євхаристична жертва... (проповідь, віра, молитва, подяка, сповідь, страждання святих, добрі діла...- все, що витікає з віри) ------, але це не заслуговує прощення гріхів!!!

"⁶⁷ Але як ми вже говорили раніше, що евхаристична жертва не заслуговує примирення, а здійснюється тими, хто вже був примирений - точно так же, як скорботи не дозволяють заслужити примирення, але є евхаристичною жертвою [евхаристичним жертвоприношенням], коли ті, хто вже був примирений, переносить їх" (Апологія XXIV(XII):67). Филип Мелангтон зазначає: "Літургія і всі її компоненти є євхаристичною жертвою". Приклад: Читання проповіді, як плід віри - є жертвою... Послання яке проповідується і сама проповідь (зміст) дар Божий, але дія проповідування - є активне поклоніння (2/Б)...

У церкви є віра і вона хоче служити Богу, тому лютерани навчають, що, як акт віри - служіння є відповіддю на присутність Бога, це плід віри і як духовна євхаристична жертва Богу. Без віри літургія не є поклоніння - це зовнішній ритуал, але як плід віри це євхаристична жертва.

Мартін Лютер у "Великому катехізисі" (Декалог, р.84) каже: "ми тримаємо святі дні, щоб люди мали можливість брати участь у громадських поклоніннях..." можуть збиратися і слухати, розмірковувати над Словом Божим, потім прославляти Бога хвалами подяки...

Поклоніння: проповідь Євангелія, віра, закликати в ім'я Христа-це головне поклоніння!!! Це прийняття нами (у вірі), того, що Бог служить нам і віра - це результат. Вона веде серця які вдячні богу. Віра - це пасивна реальність, результат Божого примирення (віра не є жертвою примирення!)

Бог використовує християн як інструменти для носіння і проголошення Його Слова... Використовує людей які змінені (відроджені) і їхня нова природа бажає проголошувати Боже Слово (пастори і всі християни...) і це їхнє бажання як відповідь на віри (на жертву Бога) - це і є євхаристична жертва Церкви...

Це відповідь віри на те, що зробив для нашого спасіння Єдинородний Син Божий, наш Господь Ісус Христос. Він дав нам прощення наших гріхів та мир із Богом Отцем тощо. "І подібне наше реальне благо гарантоване самим Богом, тому що досягнуто Сином по бажанню Його в категоричному рішенні (to Qelhma), що задовольняє істинно батьківське відношення до нас (Фил. 4:20; 1 Сол. 1:3), а це природно повинно (eih) викидати [исторгать - рос. м] (Гал. 1:5) вічне славословіє наше вічному Богу. Але слава лицю краще усього виражається в служінні йому, яке в нашому випадку очікується пропорційним впливу і невичерпності викуплення Христова"³².

Бог через Слово Своє проголошене на богослужінні чи прочитане вдома вчить нас молитися, а потім вже навчені ми молимося, тому дисциплінована молитва обрамлює літургійну практику, об'єднуючи проповідь і таїнство... Це колективна молитва за всіх і за все не пов'язуючи особливих бажань, бо вся Церква молиться, немов би відображуючи у дзеркалі те, що написано у Слові Божому...

Літургія прикладає Слово Боже до нашого життя, коли ми поклоняємося на богослужінні (пастор піднімає освячені елементи... - це Агнець Божий і всі співають "Агнус дей"). Літургія з'єднує нас з тим, що вже є правдою, бо Небеса вже тут, Господь посеред нас і ми співаємо хвалу. Зараз ми дивимося очами віри в Боже Слово і Таїнство, а потім будемо бачити лице в лице...

Літургія - це представлення божественної розмови між Богом та людьми, вона подібна диханню, коли ми вдихаємо Слово і видихаємо слова віри - це повітря життя, яке ми потребуємо щомиті...

Тож вихований в лютеранському дусі пастор Теодор Ярчук мав зробити літургійну реформу, щоби повернути її у першопочатковий стан, так само робили Василь Великий та Іван Золотоуст. Бо було впроваджено багато вчень та додатків які не відповідали первинному духу літургії, і це затьмарило Євангеліє Христове...

Ми вже багато говорили про жертву, тож у IV столітті Кирил запропонував літургію як умилостивлення, що поступово захопило Західну церкву. Тож Ярчук в своїй редакції літургії відкинув слово "жертва", змінивши текст на: "Розкаяння, любов і мир нехай буде змістом нашого богопочитання", бо в посланні до євреїв у 10 розділі зображено єдину умилостивляючу жертву - це Христос, "бо жертвоприношенням одним вдосконалив Він тих, хто освячується" (Євр. 10:14), а всі інші жертви були лише типи Христа...

Наприклад, говорячи про закликання і прославляння святих у тій формі, як вона визначилася з IV-V століть, ми би підкреслили надмірність цього прославляння в сучасному богослужбовому укладі Православної Церкви і бачимо у цьому показник "затьмареної нині соборного экклезіологичної свідомості Церкви". Бо лише Євхаристія є той єдиний суттєвий зв'язок наш з померлими, коли ми у Таїнстві поєднуємося з Христом, і лише в Христі і через Христа ми маємо зв'язок з Небесною Церквою. Він є та точка, яка поєднує Земну і Небесну Церкву і закликання та прославляння померлих у тій формі, які розвинулися з часом в Православній Церкві, на мою думку, принижує нашого Господа (не можна робити те, що не тільки не наказано але й заборонено [1Сам.28; 1Хронік 10:13-14]), бо закликати (шанувати, поклонятися...) треба лише до Нього.

Православний протоприсвітер Олександр Шмеман стверджує, що відбувся крутий поворот у константинівську епоху в тім відношенні, що з'явився новий шар у богослужінні у виді "надзвичайного росту і розквіту шанування святих"³³. У кінцевому результаті - у нас "місячна мінея панує в богослужінні... Hа це буквальне "затоплення" богослужіння месяцесловом уже давно звернена увага істориків літургії"³⁴.

Продовжуючи дану в книзі характеристику прославляння святих, Шмеман пише: "У самому загальному змісті зміну цю можна визначити так: із сакраментально-эсхатологного "наголос" перейшов в цьому культі на освячувальний і ходатайственний зміст шанування святих. Останки святого, а потім і предмети, що належать йому чи були в зіткненні з його тілом, сталі сприйматися як священні предмети, що мають здатність передавати свою силу тим, хто до них доторкається... Рання Церква оточує останки мучеників великою пошаною, - але нізвідки не видно, пише O. Delahaye, що цим останкам приписувалася в цю епоху особлива чи сила що від дотику до них очікується особливий надприродний результат! До кінця ж четвертого століття численні свідчення показують, що в очах віруючих деяка особлива сила минає із самих останків (посилання на книгу O. Delahaye). Цією вірою значною мірою порозуміваються характерні для нової епохи факти знаходження мощів, а також і дроблення, перенесення і весь розвиток шанування "вторинних святинь" - тобто різних предметів, завдяки своєму дотику до мощів, що стають у свою чергу джерелом освячувальної сили. З іншого боку, - продовжує автор, - розвивається і ходатайственний характер культу святих.

З IV століття, - продовжуємо витримку з книги Шмемана, - у Церкві виникає спочатку побутове, практичне, а потім вже і теоретичне, богословське, сприйняття святих, як особливих заступників перед Богом, як посередників між людьми і Богом. У цьому ходатайственному сприйнятті міняється первісний христоцентричний зміст шанування святих. У ранньому переказі чи мученик святий є, вище усього і насамперед, свідок нового життя і тому образ Христа"... Читання мученицьких актів у першохристиянській Церкви мало на меті "показати присутність і дію Христа в мученику, тобто присутність у ньому "нового життя", а не в тім, щоб прославити святого... Але в новому ходатайственному сприйнятті святий центр ваги переміщається. Святий є заступник і помічник... ушановування святих включається в категорію свята", з метою "прилучити віруючих священній силі даного святого, його особою благодаті... Святий є присутнім і як би є у своїх чи мощах іконі, і зміст його святкування в тім, щоб через вихваляння його і дотик до нього одержати освячення, що і складає, як ми знаємо, головний зміст містеріального літургійного благочестя". Тож і це невірне розуміння було виправлене пастором Теодором Ярчуком, коли він у лютеранському, євангельському дусі зазначив, що ми разом зі святими молимося як єдина церква: "за прикладом Діви Марії і всіх праведних себе самих в все життя наше Христу Богу доручимо".

Про пізніше здійснення Євхаристії о. А. Шмеман пише: "характерно поступовий розвиток тлумачення обрядів Літургії в її таємничому ("мистериальном") зображенні життя Христа... Це - заміна экклезиологичного сприйняття Євхаристії зображувально-символічним, і вона усього очевидніше виражає містеріальне переродження літургійного благочестя. З цим переродженням зв'язане виникнення цілої нової частини Євхаристії - проскомідії, цілком і винятково символічної і в цьому змісті "дублюючої" Євхаристію (символічна жертва при розрізуванні хліба й уливання вина в чашу і т.д.)"³⁵.

Жертвування євристійного Агнця на дискосі так, як приписує його сьогоднішній чин Проскомідії в Православній Церкві, походить лише від Х століття, а проскомідійні поминання живих і померлих розвинулися лише від XI-XIV століттях. Спершу священик клав на дискосі цілий хліб і вливав до чаші вино (іноді з водою) без жодних супровідних молитов, так це описують списки літургії від VIII-IX століть. Годі вже і казати про символічні тлумачення "звізди" і "покровців", які на мою думку мають чисто практичне завдання, а кадіння їх було приписане також лише в XI ст., хоча це дуже гарний символ духа жертви й молитви з боку людини - це завжди вважалося символом почитання і шанування Бога з боку людини. В Лютеранській Церкві такі традиції є справою адіафори і не викликають суперечок.

Але нашарування людських думок і зловживань алегоричними методами тлумачення не лише Св. Письма, але також і самої літургії приводить до її збільшення, ускладнення і відволікає від дійсного її призначення - проголошування Євангелія, що і виправив душпастир Теодор Ярчук. Бо реформація спрямувала поклоніння на:

1. Господа нашого Ісуса Христа і Бога разом зі святими, а не до святих...
2. Піднесли проповідування Слова Божого, бо через алегоричні методи тлумачення та вчення Псевдо-Діонісія та Кавасили т.д. наповнили містицизмом Службу Божу, що практично зменшило проповідування Слова до мінімуму в Православній Церкві (про ці тенденції було вже зазначено раніше). Проти цього виступали Мартін Лютер та Іван Золотоуст т.д.
3. Перехід богослужінь на рідну мову (геть латинізацію т.д.). Лютер бажав, щоби кожен мав Біблію рідною мовою...
4. Було повернуто людям (громаді) спів псалмів, пісень, гімнів - раніше через складність співу люди не мали можливості приймати участі в богослужінні - це повернуло екклезіологічний зміст до літургії, коли ціла Церква приймає участь у поклонінні - громада стає активною в сповіданні віри, яка є дар Св. Духа. Бо Слово Боже - це те, що в нас і те, що постійно приходить зовні (Засоби Благодаті), але в обох випадках дає життя...

Християнське Богослужіння - є церемоніальним (церемонія - зовнішня дія яка супроводжує літургію) і тому треба розрізняти Божественно запроваджені церемонії (у хрищенні, у причасті, у проповідуванні) та запроваджені Церквою. Деякі слова в літургії цитуються прямо з Біблії, тому запроваджені, а деякі це природне застосування св. Письма за християнською історією і відображають послання і перебувають у гармонії з божественно запровадженими церемоніями і вченням Біблії. Тож жодна людська церемонія неповинна суперечити божественно запровадженим церемоніям. Тож принцип "Sola scriptura" був застосований і при реформуванні літургії пастором Ярчуком. І я би не став казати, що він був змушений змінити літургію Золотоуста під тиском і на зразок західної літургії, він як вірний лютеранин який жив принципами реформації вложив в свою працю по реформуванні літургії саме те в що щиро вірив і чим жив, без будь-якого тиску. Інакше було просто запроваджено в "Євангелицькій церкві аугсбурзького віросповідання" західного типу традиції та літургія. На мою думку, це було впровадження чистого Євангельського вчення, так звана "маленька реформація" на Україні, в тих традиціях до яких звикли наші прабатьки, а саме у візантійському обряді. Тож керуючись лютеранським принципом "Sola scriptura", церемонії які не несуть собою якогось послання у нашу культуру і не вказує на Христа, її можна відкинути, бо ця церемонія втрачає значення і порожнім ритуалом...

Тертуліан писав, що благословення християн знаком хреста (І-ІІ ст.) - є вселенська традиція, бо віруючі не поділяли своє життя на християнську активність і побутову, все і в усьому Христос... Тож церемонія ілюструє слова які промовляються і окремо від Слова Божого немає значення і сили. [Тож нам не треба бути категоричними і відкидати добрі традиції (зловживання не відмінять вживання), але треба пояснювати їх значення громаді]. Знак хресного знамення - це піднесення Слова Божого символічним чином, який зосереджує нашу увагу на Слові і Волі Божій. Але треба бути обережним, щоби не затьмарити Слова і послання Євангелія багатьма церемоніями, коли церемонія концентрує увагу на церемонії (освячувальна дія), а не на Слові Божому...

Тож подібно до Івана Золотоустого на цих біблійних принципах грунтував свою реформу літургії і пастор Теодор Ярчук, але єдине з чим би я не погодився, так це зі словом "спокута". В контексті першої молитви ми бачимо, що мається на у вазі не наша спокута, а Христова: "...Тому, хто просить, Ти даєш мудрість і розум, і не погорджуєш грішником, а настановляєш спокуту на спасіння...". Але, щоби уникнути не порозумінь і не біблійного розуміння про спасіння власними ділами, краще сказати: "...Тому, хто просить, Ти даєш мудрість і розум, і не погорджуєш грішником, а настановляєш спокуту Христову нам на спасіння.., або "...настановляєш каяття на спасіння..."³⁶.

У другому випадку: "Всемилостивий Боже й Отче Небесний! Дякуємо Тобі з цілого серця, що Ти не відкинув нас у наших гріхах, а зіслав нам Свого Сина Єдинородного задля нашого спасіння, щоб ми спокутою і живою вірою в Нього стали поєднані з Тобою...", слово спокута краще замінити на: "каяттям і живою вірою в Нього стали поєднані з Тобою"...³⁷

Також, стосовно тексту Символу Віри, було б дуже добре при майбутньому перевиданні Служебника, дві фрази, які є у Латинській версії Символу Віри, але яких немає у Грецькій версії, були взяті у дужки. Ці фрази – „Бога від Бога” та „і Сина”³⁸. І як каже ректор нашої семінарії: „Таким чином, громади зможуть вибирати: яку версію Символу Віри (латинську чи грецьку) вони б хотіли використовувати у їхній службі”.

Також було б дуже корисно і теологічно обґрунтовано у обряді Святого Причастя потрібно поставити у дужках фразу „на відпущення гріхів”³⁹, де ця фраза з’являється у поєднанні з благословенням Христом хліба бути Його тілом. „В той час, коли ця фраза виражає богословську правду стосовно тіла Христа, Ісус насправді не промовляв цієї фрази на той момент у Словах Запровадження. Радше, Він промовив цю фразу лише тоді коли Він благословляв вино бути Його кров’ю. Оскільки фраза з’являється у службі Ярчука у поєднанні з благословенням хліба, і оскільки це вживання має дуже довгу історію у Візантійській літургійній практиці, я не пропоную повністю забрати цю фразу з Літургії, але пропоную поставити її у дужках так, щоб пастирі мали можливість упустити її у той момент у Словах Запровадження...” (Давид Джей Веббер, ректор УЛБССС).

Можливо деякі можуть "звинуватити" пастора Теодора Ярчука в дуже великому скороченню літургії і в тому, що він забрав багато корисних церемоній і традицій, але на мою думку це безпідставно і до того, такі речі є адіафора і кожна громада може додати якусь місцеву традицію, якщо вона не суперечить вченню св. Письма... Лише б мені хотілося, щоби в нашій Церкві існувала літургійна однообразність, щодо основи яка є літургія Івана Золотоустого в редакції Теодора Ярчука, але зі збереженням свободи до невеликих змін, бо в Христі Ісусі ми вільні проявляти своє поклоніння в тих формах, які найбільш Христоцентричні...

В Станіславові, року Божого 1933-го в місяці серпні україн. єванг. душпастир Теодор Ярчук керувався ось такими принципами, коли писав передмову до Служебника і я щиро приєднуюсь до його слів:

«"Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в Дусі та в правді вклонятись" (Ів.4:24). Так навчає Спаситель наш, Ісус Христос. Він є єдиним посередником між Богом і людьми (1 Тим.2:5) і священиком завжди (Євр.7:3), віддавши Себе Самого за нас на жертву і на посвяту Богові (Ефес.5:2) і одним жертвоприношенням вдосконалив на віки Він тих, хто освячується (Євр.10:14). Через Нього всі ми маємо в одному Дусі доступ до Вітця. - Через Христа, ставшись і самі Божими священиками, усі віруючі в Нього лучаться заради приношення перед Божий престіл спільних жертв хваління, подяки і благання, в там самим віддавання Богу слави духом і правдою. Це становить суть євангельського богослужіння.

Як бачимо зі сказаного, євангельського богослужіння не відправляє сам священик в імені зібраних вірних, а радше вірні спільно з душпастирем приносять Богу жертву хваління і подяки. Отже без особливої участі вірних не може відбуватися ніяке євангельське богослужіння.

Христос навчає: "А як молитесь, не проказуйте зайвого, як ті погани, - бо думають, ніби вони будуть вислухані за своє велемовство. Отож, не вподобляйтесь їм" (Матвія 6:7-8). "І коли що просити ви будете в Імення Моє, те вчиню, щоб у Сині прославивсь Отець" (Івана 14:13). Апостол-же Павло пише до тих, які ввірували у Христа: "Ну то що ж? Буду молитися духом, і буду молитися й розумом, співатиму духом, і співатиму й розумом... Але в Церкві волію п'ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!" (1 Кор.14:15,19). "Буква вбиває, а Дух оживляє" (2 Кор.3:6). В кінці Аугсбурзьке Віросповідання навчає про церковні обряди: "того слід дотримуватися, що можна дотримуватися без гріха і, що служитиме мирові та доброму порядкові в церкві (Аугсбургзьке Віросповідання: Стаття ХV; порівняй також Стаття XXIV).

Наведені місця зі Святого Письма і Євангельського визнання віри та загальна пошана до літургічної форми богослужінь, засвоєної з давних давен в українському народові, були провідними ідеями при укладанні цього українського євангельського Служебника. Нехай же служить він на славу Святій, Одноістотній, Животворящій і Неподільній Трійці, на користь Українському народові і на добро всім браттям у вірі - українським євангелікам»⁴⁰..

Сподіваюся, що після прочитання цього невеличкого дослідження розвитку і тлумачення Богослужіння, ви справді оціните ту велику християнську спадщину що дійшла до нас з часів апостолів, або просто взнали трохи більше про розвиток літургійного богослужіння, яке з часом було більш розширене для навчання людей Божих істин та для захисту нашої віри від єретиків. Щоб ми несли Слово Боже про прощення наших гріхів у цьому світі у всій його величі та красі! В Христі Господі ми маємо мир із Богом і тому прагнемо прославляти нашого Спаса: "Господеві співайте, вся земле, з дня-на-день сповіщайте спасіння Його!" (1 Хроніки 16:23). Віруючі не можуть сидіти вдома і не ходити на Богослужіння, бо Дух Святий завжди спонукає нас перебувати там де проголошується Євангеліє та відправляються Таїнства!

Бібліографія

1. Апологія XXIV(XII):70-83
2. Див. Philippus Oppenheim, Insttitutiones systeatico-historicae in sacram liturgiam, t. VI: Notiones lityrgicae fundamentales, Taurini-Romae 1941, p 1-16
3. Профессор Архимандрит Кипріан (Керн), “Євхаристія”, 1999, стор. 27
4. П. Соколов, “Агапи або вечері любові у старохристиянському світі”, Сер. Посадъ 1906
5. „Божественна літургія”, о. Мелетій. М Соловій, ЧСВВ, 1999, стор. 29
6. „Божественна літургія”, о. Мелетій. М Соловій, ЧСВВ, 1999, стор. 112
7. І. Попов., Діонісій Ар., “Прав. Бог. Ецикл.”, ІV, 903, стор. 1080
8. „Божественна літургія”, о. Мелетій. М Соловій, ЧСВВ, 1999, стор. 112
9. Migne, P. Gr. 140, 417-468
10. „Божественна літургія”, о. Мелетій. М Соловій, ЧСВВ, 1999, стор. 118
11. Текст літургії “Апост. Конституції” знаходиться в Мінь, ІІ. Гр. І, 995-1156
12. „Божественна літургія”, о. Мелетій. М Соловій, ЧСВВ, 1999, стор. 33
13. „Божественна літургія”, о. Мелетій. М Соловій, ЧСВВ, 1999, стор. 45
14. „Книга Злагоди”, Тверде Проголошення ст. Х, п. 31
15. “Божественна літургія”, о. Мелетій. М Соловій, ЧСВВ, 1999, стор. 48
16. “Божественна літургія”, о. Мелетій. М Соловій, ЧСВВ, 1999, стор. 48
17. “Божественна літургія”, о. Мелетій. М Соловій, ЧСВВ, 1999, стор. 49, також порівняти: А. П. Голубцов, “З читань по церковній археології. Літургика”, 1996, стор. 85-87
18. А. П. Голубцов, “З читань по церковній археології. Літургика”, 1996, стор. 84
19. о. Мелетій. М Соловій, ЧСВВ, 1999, стор. 50
20. Протоієрей Серафим Слободськой, “Закон Божий”, 1996, стор. 520
21. Migne, P. Gr., 154, pp. 745-766
22. дивись “Божественна літургія” о. Мелетій. М Соловій, ЧСВВ, 1999, стор. 59
23. “Божественна літургія”, о. Мелетій. М Соловій, ЧСВВ, 1999, стор. 63
24. “Божественна літургія”, о. Мелетій. М Соловій, ЧСВВ, 1999, стор. 65
25. Див. Іван Огієнко, “Приєднання Укр. Церкви до Московської в 1686 р.”, 1922
26. “Божественна літургія”, о. Мелетій. М Соловій, ЧСВВ, 1999, стор. 71
27. М. Андрусяк, Проект знесення нашого обряду, “Записки ЧСВВ”, том ІІІ, 1929-1930, випуск 3-4, стор. 574-581
28. “Божественна літургія”, о. Мелетій. М Соловій, ЧСВВ, 1999, стор. 97
29. “Божественна літургія”, о. Мелетій. М Соловій, ЧСВВ, 1999, стор. 99
30. Стаття пастора В'ячеслава Горпинчука, часопис Стяг \число 5(45)\ квітень-травень 2000
31. Аугсбурзьке віросповідання ХХІ
32. І. Глубоковський, “Добра звістка християнської свободи в посланні Св. Ап. Павла до галатів”, 1935, стор. 71
33. Протоприсвітер Олександр Шмеман, “Введення у літургійне богословіє”, 1996, стор. 209
34. Протоприсвітер Олександр Шмеман, “Введення у літургійне богословіє”, 1996, стор. 109
35. Протоприсвітер Олександр Шмеман, “Введення у літургійне богословіє”, 1996, стор. 147
36. Служебник для україн. Євангельських громад Авґсбургського Віросповідання, Станіславів, 1933 року, перевидання м. Тернопіль, 1998 року, стор. 24
37. Служебник для україн. Євангельських громад Авґсбургського Віросповідання, Станіславів, 1933 року, перевидання м. Тернопіль, 1998 року, стор. 28
38. Служебник для україн. Євангельських громад Авґсбургського Віросповідання, Станіславів, 1933 року, перевидання м. Тернопіль, 1998 року, стор. 43
39. Служебник для україн. Євангельських громад Авґсбургського Віросповідання, Станіславів, 1933 року, перевидання м. Тернопіль, 1998 року, стор. 31
40. Служебник для україн. Євангельських громад Авґсбургського Віросповідання, Станіславів, 1933 року, перевидання м. Тернопіль, 1998 року, стор. 5-6

"Господеві співайте, вся земле, з дня-на-день сповіщайте спасіння Його!" (1 Хроніки 16:23).

Українська Лютеранська Церква.