Сайт душпастиря Павла

ПРО ВЛАДУ І ПРИМАТ ПАПИ

1. Римський первосвященик стверджує [перш за все], ніби за божественним правом він поставлений над усіма єпископами і пастирями [в усьому християнстві].
2. По-друге, він додає також, ніби за божественним правом має обидва мечі, тобто владу дарувати і передавати царства [садити на трон і усувати царів, улаштовувати світські володіння тощо].
3. По-третє, він каже, ніби вірувати в це необхідно для спасіння. І через ці причини римський єпископ називає себе намісником Христа на землі [і вихваляється цим].
4. Ці три статті ми вважаємо хибними, безбожними, тиранічними, і [дуже] згубними для Церкви.
5. Отже, для того, щоб можна було [краще] зрозуміти свідчення [роздуми і думки], слід, перш за все, визначити – що розуміється під словами: “Бути над усіма за божественним правом” [що це означає, коли він вихваляється своїм верховенством]. Бо вони мають на увазі, що римський первосвященик є вселенським, чи як вони кажуть, екуменічним єпископом [що Папа є головним Єпископом усієї християнської Церкви], тобто є тим, від кого всі єпископи і пастирі усього світу повинні шукати рукопокладання і впровадження, хто [лише один] мусить мати право вибору, впровадження, зміщення усіх єпископів [пастирів].
6. Окрім цього, він самовпевнено претендує на владу створювати [усілякі] закони про служби, про зміну Таїнств, [а також] тих що належать до вчення, і він хоче, щоб його статті, його декрети, його закони [статути і булли] вважалися рівними божественним законам [чи іншим статтям християнського Символу Віри і Святих Писань], тобто він стверджує, що папськими законами серця [душі, сумління] людей настільки зв’язані, що ті, хто нехтує ними, навіть без публічної провини, чинять смертний гріх [що цими папськими законами неможливо нехтувати без гріха. Бо він прагне заснувати цю владу на божественному праві і Святих Писаннях. Більше того, він бажає, щоб його владі надавали перевагу над Святим Писанням і заповідями Божими]. І те, що він додає – ще жахливіше, а саме – що віра в усе це належить до необхідності спасіння.

I. ПРО ПЕРШУ СТАТТЮ.

А. З Євангелія.

7. (1) Отже, перш за все покажемо на основі [Святого] Євангелія, що римський єпископ за божественним правом зовсім не стоїть [не може присвоювати собі ніякого верховенства] над іншими єпископами і пастирями.
   І. Євангеліє від Луки (22:26). Христос виразно забороняє панування серед Апостолів [щоби жоден з Апостолів не мав верховенства над рештою]
8. Бо тут розглятуте якраз це питання, а саме – що коли Христос говорив про свої муки, вони обговорювали, кому належить очолити і бути намісником відсутнього Христа. І Христос докоряє Апостолам за цю їхню помилку, навчаючи, що серед них не повинно бути панування чи верховенства, але Апостоли мусять посилатися як рівні між собою, для спільного служіння Євангелію. Відповідно, Він промовляє: “… Царі народів панують над ними, а ті, що ними володіють, доброчинцями звуться. Але не так ви: хто найбільший між вами, нехай буде, як менший, а начальник як службовець”.
   З антитези випливає [з порівняння цих запитань кожен зможе побачити], що панування [серед Апостолів] не схвалюється.
   ІІ. Євангеліє від Матвія (18:2). Про те саме говориться у притчі, коли Христос, у тій само дискусії про царство, ставить посеред них малу дитину, демонструючи тим самим, що серед служителів не повинно бути верховенства влади, подібно до того, як дитина не присвоює і не прагне до здобуття верховної влади.
9. (2). ІІІ. Євангеліє від Івана (20:21). Христос посилає Своїх учнів у світ як рівних, не роблячи серед них ніяких відмінностей [так, щоб жоден з них не мав більше, чи менше влади, ніж решта], коли каже: “Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!” [ці слова очевидні і зрозумілі]: Він говорить, що посилає їх особисто, точнісінько так, як Сам Він був посланий. Отже, Він нікому не надає привілею чи панування над іншими.
10. (3). IV. Послання до галатів (2:6 і далі). Павло відкрито і зрозуміло каже, що він не був рукопокладеним, ні впровадженим [ухваленим, підтвердженим] Петром, а також – що він не визнає того, що у Петра йому слід було б шукати ствердження. І він відкрито розвиває думку, що його покликання не залежить від влади Петра. Але йому належало б визнати вищість Петра над собою, якщо б Петро мав цю вищість через божественне право [якщо б Петро дійсно отримав таку вищість від Христа]. Одначе Павло каже, що він [тривалий час] проповідував Євангеліє сам, в жодних питаннях не радившись з Петром. А також: “Що ж до тих, що за щось уважають себе, та якими колись вони були, то ні в чому різниці для мене нема, не дивиться Бог на особу людини! Бо ті, що за щось уважають себе, нічого мені не додали…” Таким чином, оскільки Павло зрозуміло засвідчує, що він навіть не прагнув до свого впровадження Петром його [він не потребував дозволу Петра проповідувати], навіть коли вони зустрілися, він навчає, що влада служіння залежить від Слова Божого, і що Петро не вищий за інших Апостолів, і рукопокладання і впровадження [на служіння] слід було пошукувати не лише в одного Петра, як особистості [що покликання на служіння походить від загального апостольського покликання, і що немає потреби усім мати покликання чи затвердження однієї людини, Петра].
11. (4). V. В Першому посланні до коринтян (3:6) Павло зрівнює служителів і навчає, що Церква стоїть над служителями. Отже, вищість чи панування над Церквою чи над іншими служителями не приписуються Петрові [йому не надається перевага над іншими Апостолами]. Бо він каже так: “чи Павло, чи Аполлос, чи Кифа… усе ваше…” , - тобто нехай ні інші служителі, ні Петро не присвоюють собі панування чи верховенства над Церквою. Нехай вони не обтяжують Церкву традиціями. Нехай нічия влада не буде вище Слова [Божого]. Нехай влада Кифи [Петра] не протистоїть владі інших Апостолів, бо вони роздумували в той час: “Якщо Кифа – Апостол вищого рангу, дотримується цього, то Павло і решта також мусять цього дотримуватися”. Павло відкидає таке право Петра, як і твердження, ніби його влада вища за владу інших чи перевищує владу Церкви.

Б. З історії.

12. (5). VI. Нікейський Собор ухвалив, що александрійський єпископ повинен керувати східними церквами, а римський єпископ – провінційними, тобто тими, котрі знаходилися в римських провінціях на заході. Це людське рішення, тобто ухвала Собору, поклало початок владі римського єпископа. Якщо б римський єпископ вже мав перевагу за божественним законом, то Собор не мав би ніякого законного права відбирати у нього будь-які повноваження і передавати їх александрійському єпископу. Більше того, усі єпископи на сході повинні були б завжди рукопокладатися і призначатися єпископом римським.
13. (6). VІІ. Той самий Нікейський Собор визначив, що єпископи повинні обиратися своїми Церквами, у присутності кількох сусідніх єпископів.
14. Цього порядку дотримувалися [на протязі тривалого періоду часу не лише на Сході, але також] й на Заході, у римських [латинських] церквах, про що свідчать Кіпріан і Августин. Бо Кіпріан у своєму четвертому листі до Корнилія пише: “Відповідно, що стосується божественного обряду і апостольського звичаю, ти мусиш ретельно дотримуватися і використовувати його як серед нас, так і майже в усіх провінціях – тобто, для належного проведення [святкування] рукопокладань, єпископи, що живуть поблизу цієї провінції повинні зібратися разом з людьми, для котрих призначається пастир, і єпископ мусить бути обраним у присутності людей, котрі добре знають життя кожного [з них], що і ми також чинили серед нас при рукопокладанні нашого брата Сабіна [Sabinus], так що єпископський сан був подарований, і руки було покладено на нього через схалення усього братства і з присуду єпископів, що зібралися у присутності усіх”.
15. Кіпріан називає цей обряд “божественним обрядом і апостольським звичаєм” і стверджує, що його дотримувалися майже у всіх провінціях.

    Таким чином , оскільки у більшій частині світу, в романських [римських] і грецьких церквах ні ординація [рукопокладаня], ні конфірмація [впровадження на посаду] не залежали від римського єпископа [Папи Римського], зідси достатньо неприховано слідує, що церкви не визнавали верховенства і влади римського єпископа.

16. (7). Таке верховенство неможливе. Оскільки неможливо одному єпископу бути наглядачем церков по всьому світі чи ж церквам, розташованим у дуже віддалених країнах чекати рукопокладання [усіх своїх служителів] у одного єпископа. Бо очевидно, що Царство Христове поширене в усьому світі. І в наші дні існує велика кількість церков на Сході, котрі не прагнуть отримати рукопокладання чи впровадження від римського єпископа [в котрих служителі не рукопокладалися ні Папою, ні його єпископами]. Таким чином, оскільки ця перевага [котру Папа узурпував всупереч усьому Писанню] неможлива, і церкви у більшій частині світу не визнали [і не використовують] цього, достатньо очевидно, що це не було запроваджене [Христом і не походить з божественного Закону].
17. (8). VІІІ. У стародавні часи відбулвалися чисельні синоди, таких, наприклад, як Нікейський Собор, на котрих римський єпископ не головував. Це також свідчить про те, що Церква не визнавала у ті часи верховенства і вищості римського єпископа [Папи].
18. (9). ХІ. Єроним каже: “Якщо питання стосується влади, то світ більший за місто. Скрізь, де присутні єпископи, чи то в Римі чи в Евгубії, чи в Константинополі, чи в Рігії, чи в Олександрії, усі вони мають однакову гідність священства”.
19. (10). Х. У листі до патріарха Олександрії Григорій забороняє йому називатися вселенським [всесвітнім] єпископом. І в Літописі він каже, що на Халкедонському Соборі першість було запропонована римському єпископу, але не прийнята.
20. (11). ХІ. Зрештою, як Папа може перевищувати всю Церкву за божественним правом, коли у Церкві існує виборність [виборча система], і поступово стала переважати така традиція, що єпископи Риму впроводжуються імператорами?
21. Окрім того, коли між римськими і константинопольськими єпископами виникли тривалі розбіжності у зв’язку з верховенством, імператор Фока, нарешті, визначив, що верховенство мусить бути віддане римському єпископу. Але якби стародавня Церква визнавала верховенство римського первосвященика, то цієї суперечки й не виникло б, так само, як не було б потреби у цьому декреті імператора.

В. Аргументи противників

22. Вони ж цитують проти нас деякі біблійні фрагменти, а саме, Матвія 16:17-19: “Блаженний ти, Симоне, сину Йонин…. І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою…”. А також: “І ключі тобі дам…” А також Івана 21:15: ”…Паси ягнята Мої!” і деякі інші. Але оскільки вся суперечка детально і всебічно розглянута в різноманітних книжках наших богословів, і всього тут не перелічити, то ми посилаємося на ці праці і бажаємо, щоб тут вважалося, що ми повторили все це. І, все-таки, ми дамо стислу відповідь про тлумачення [процитованих фрагментів].
23. У всіх цих фрагментах Петро виступає представником усього зібрання Апостолів [і промовляє не лише від свого імені, але за всіх Апостолів], що зрозуміло з самого біблійного тексту. Бо Христос питає не лише одного Петра: “…А ви за кого Мене маєте?” І те, що тут було сказане [одному Петру] у однині: “І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв'яжеш…” і так далі в усіх інших місцях сказане у множині [і стосується усіх]. Матвія (18:18): “Поправді кажу вам: Що тільки зв'яжете на землі…” І в Івана (20:23): “Кому гріхи простите, простяться їм…” Ці слова свідчать, що Ключі рівноцінно даються усім Апостолам, і що усі Апостоли рівнозначно послані [проповідувати].
24. На додаток до цього потрібно визнати, що Ключі належать не окремій особистості, не якісь конкретній людині, але Церкві, про що свідчать численні і тверді аргументи. Бо Христос, кажучи про Ключі в Матвія 18:19 додає: “…що коли б двоє [чи троє] з вас на землі погодились про всяку річ…” і так далі. Тобто Він дарує Ключі головним чином і безпосередньо Церкві, точнісінько так само, як з цієї ж причини, головним чином Церква має право покликання [на служіння]. [Бо як обітниця Євангелія належить головним чином і безпосередньо усій Церкві, так і Ключі належать безпосередньо усій Церкві, тому що Ключі – це не що інше, як служіння, через котре дана обітниця сполучається [передається] кожному, хто цього прагне, так само, як дійсне і очевидне, що Церква має владу рукопокладати служителів Церкви. І цими словами: “… Що тільки зв'яжете на землі…” – Христос показує кому він дав Ключі, а саме – Церкві: “Бо де двоє чи троє в Ім'я Моє зібрані…” подібним чином Христос надає верховні повноваження і право остаточного рішення Церкві, кажучи: “А коли не послухає їх, скажи Церкві…”]
    Таким чином з цих фрагментів неминуче випливає, що Петро був представником усього зібрання Апостолів, і з цієї причини вони [ці фрагменти] не надають Петрові ніякого виняткового права, вищості чи панування [котрими він володів би чи мусив би володіти перед іншими Апостолами].
25. Що стосується твердження: “І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою…” – звичайно ж, Церква була заснована не на владі людини, але на служінні віросповідання, котре промовив Петро і в котрому він проголошує, що Ісус є Христос, Син Божий. Відповідно, Він звертається до нього [до Петра], як до служителя: “… і на скелі оцій…” – тобто на цьому служінні. [тому Він звертається до нього, як до людини, що чинить служіння, в котрому це сповідання і вчення мусить діяти, і каже: “… і на скелі оцій…” тобто на цій проповіді і на цьому служінні].
26. Більше того, служіння Нового Заповіту не обмежене якимись місцями чи особистостями, подібно до левитського служіння, але розповсюджується усім світом і присутнє там, де Бог дає Свої Дари і ставить Апостолів, пророків, пастирів, учителів. І це служіння дієве не за рахунок влади якоїсь людини, але завдяки Слову, даному Христом. [Так само, як особистість учителя нічого не додає до Слова і служіння. Без різниці, хто проповідує і навчає Йому, якщо є серця, котрі приймають Його і приєднуються до Нього, для них це чиниться, коли вони чують і вірують”].
27. І тому більшість святих Отців – таких як Оріген, Кіпріан, Августин, Іларій і Бід – відносять слова: “… і на скелі оцій…” - не до особистості Петра.
28. Золотоустий каже так: ““… і на скелі оцій…” - не на Петрі. Бо він основує свою Церкву не на людині. А на вірі Петра. Але в чому ж полягала його віра? “Ти Христос, Син Бога Живого!””
29. І Іларій каже: “Петрові отець Небесний відкрив те, що він мусив був сказати: “Ти Христос, Син Бога Живого!”. Таким чином, Церква базується на цій скелі віросповідання. Ця віра є основою Церкви”.
30. І відносно того, що сказано в Івана 21:15 і далі: “…Паси ягнята Мої!”, - і далі “…чи ти любиш мене більше цих?” – з цього зовсім не випливає, що Петрові було дане якась особлива вищість. Він зобов’язує його “пасти”, тобто навчати Слову [Євангелію], чи керувати Церквою через Слова [Євангелія] і цим правом Петро користується спільно з іншими Апостолами.

II. ПРО ДРУГУ СТАТТЮ.

31. Друга стаття ще зрозуміліша – це те, що Христос дав Апостолам лише духовну владу, тобто заповідав навчати Євангелія, проголошовувати прощення гріхів, відправляти Таїнства, відлучати від Церкви нечестивців без всякого фізичного спонукання [Словом], і Він не давав для них влади меча, чи права запроваджувати, посідати чи дарувати царства цього світу [садити чи скидати царів] Бо Христос каже в Матвія (28: 19,20): “Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів…”– а також в Івана (20:21): “Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!”
    Отже, очевидно, що Христос не посилав їх носити меча чи володіти світським царством [володарювати світським чином], як Він Сам каже в Івана (18:36): “Моє Царство не із світу цього”. І Павло каже в 2-ому Коринтян (1:24): “…не тому, ніби ми беремо владу над вашою вірою…” – і в 2-е Коринтян (10:4): “…зброя бо нашого воювання не тілесна…” – тощо.
32. Відповідно, те, що Христос у муках Своїх був увінчаний терновим вінцем і для висміювання був зодягнений в царську багряницю, означало, що в майбутньому, після того, як Його духовним Царством стануть нехтувати, тобто, коли Євангеліє зазнаватиме утисків і переслідувань, тоді під приводом [встановлення] духовної влади інше царство буде зведене [на його місці] – царство світського типу.
33. Таким чином, Конституція Боніфація VІІІ, розділ Omnes, п. 22 і подібні тлумачення, що стверджують, буцім Папа за божественним правом є володарем земних царств, [цілковито] брехливі і безбожні.
34. Цим переконанням в Церкву була принесена жахлива темрява, і після цього в Європі виникли величезні хвилювання. Бо служінням Євангелія нехтували, знання про віру і духовне Царство стало загасати, під християнською праведністю стали розуміти те зовнішне правління, яке запровадив Папа.
35. Далі папи стали захоплювати царства для себе. Вони перебудовували царства, вони докучали королям майже усих країн Європи, а особливо німецьким імператорам, відлученнями і війнами, іноді для того, щоб заволодіти містами Італії, іноді ж для того, щоб підкорити собі німецьких єпископів і відібрати у імператора право на дарування єпископського сану. А в “Климентинах” навіть записано: “Коли місце імператора звільняється, Папа є його законним спадкоємцем”.
36. Таким чином, Папа не лише, всупереч Христовій заповіді, узурпував владу, але і як тиран підняв себе над усіма царями. І в цьому питанні треба ганити не лише саме діяння, скільки те, що він прикривається владою Христа, що він переміщає Ключі у зону світського володарювання, що він пов’язує спасіння з цими безбожними і ганебними міркуваннями, стверджуючи, що для спасіння необхідно, щоб люди вірували, ніби влада належить йому за божественним правом.
37. Оскільки ці видатні помиляння затьмарюють віру [вчення про віру] і Царство Христове, їх ні в якому разі не слід замовчувати. Бо наслідки показуют, що для Церкви вони були величезними нещастями.

III. ПРО ТРЕТЮ СТАТТЮ.

38. По-третє, сюди слід додати наступне – навіть якщо б єпископ римський мав першість і верховенство за божественним правом, всерівно не слід було б коритися первосвященикам, що захищають безбожні служіння, ідолопоклонство і вчення, що протирічать Євангелію. Більше того, таких первосвящеників і таких правителів слід було б прклясти, як Павло зрозуміло навчає в Посланні до Галатів (1:6): “Але якби й ми або Ангол із неба зачав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде проклятий!” І в Діях (5:29): “Відповів же Петро та сказали апостоли: Бога повинно слухатися більш, як людей!” Подібним чином і канони зрозуміло навчають, що Папі-єретику не слід коритися.
    Левитський первосвященик був головним священиком за божественим правом, і, не дивлячись на це, первосвященикам-безбожникам не належало коритися – так Єремія і інші пророки розходилися в думках з первосвящениками, Апостоли мали розбієжності з Каяфою і не мусили були коритися йому.

[Ознаки антихриста]

39. Отже, очевидним є те, що римські первосвященики разом із своїми послідовниками захищають [і здійснюють] безбожні вчення і нечестиві служіння. І ознаки [усі пороки] антихриста неприховано співпадають з ознаками царства Папи і його прихильників. Бо Павло в 2–му посланні до солунян (2:3-4) змльовує антихриста і називає його ворогом Христовим, що протистоїть Богові і підносить себе над Богом: “прийде відступлення, і виявиться беззаконник, призначений на погибіль, що противиться та несеться над усе, зване Богом чи святощами, так що в Божому храмі він сяде, як Бог, і за Бога себе видаватиме”. Тобто він говорить про те, хто править Церквою, а не про поганських царів, і він називає його ворогом Христа тому, що він винайде вчення, що протирічать Євангелію, і стане нахабно претендувати на Божу владу.
40. Окрім того, по-перше, очевидно, Папа править у Церкві і під приводом [встановлення] духовної влади і духовного служіння він запровадив для себе це царство. Бо в якості аргументу він цитує слова [Христа]: “І ключі тобі дам…” По-друге, папська доктрина багато в чому протирічить Євангелію, і [по-третє] Папа претендує на божественну владу, про це можна судити за трьома ознаками. По-перше, тому що він бере на себе право змінювати вчення Христове і служіння, запроваджені Богом, прагнучи, щоб його власної доктрини і його особистого служіння дотримувались як божественних. По-друге, тому що він бере на себе владу не лише зв’язування і вирішення чогось у цьому житті [тут на землі], але прагне також вершити суд над душами після смерті. По-третє, тому що Папа не бажає бути засудженим Церквою, чи будь-ким [не бажає, щоб Церква чи будь-хто міг засуджувати його], і ставить свою владу вище від рішень Соборів і усієї Церкви. Але не бажати бути судимим Церквою чи будь-ким – означає зробити себе Богом. І нарешті, ці помиляння огидні, і цю безбожність він захищає з величезною жорстокістю, позбавляючи життя усіх незгідних.
41. Тому усім християнам слід остерігатися участі в безбожному вченні, богозневагах і неправедної жорстокості Папи. З цієї причини їм слід залишити і зненавидіти Папу і його прибічників, як царство антихриста. Як Христос заповідав в Матвія (7:15): “Стережіться фальшивих пророків…” Також Павло у Посланні до галатів(1:8), до Тита (3:10) заповідає уникати і ненавидіти таких, як проклятих безбожих учителів. Так у 2 Посланні до коринтян (6:14): “До чужого ярма не впрягайтесь з невірними; бо що спільного між праведністю та беззаконням, або яка спільність у світла з темрявою?”
42. Мати таку розбіжність у думках із стількома народами й називатися розкольниками – це серйозна справа. Але ми не маємо божественної заповіді про те, щоби бути прибічниками і захисниками безбожності і неправедної жорстокості. Тому наше сумління має достатньо виправдань. Бо помиляння папського царства очевидні. І Писання на повний голос проголошує, що оці помиляння є вченнями диявольськими і антихристовими.
43. Ідолопоклонство при опоганенні мес очевидне, і це, окрім інших недоліків. [окрім цілковитої даремності], пов’язане з соромітницькою наживою [і торгівлею].
44. Вчення про покаяння було цілковито викривлене Папою і його прибічниками. Бо вони стверджують, ніби гріхи відпускаються завдяки цінності наших діл. Потім вони занурюють нас у сумніви стосовно того, чи чиниться прощення. Вони ніде не навчають, що гріхи відпускаються задарма, заради Христа, і що ми отримуємо [це прощення] через віру.
    Таким чином вони применшують славу Христа, позбавляють душі певності утішання і відміняють по-правді християнське служіння, а саме – проявлення віри, що бореться з [безвір’ям і] розпачем [сумнівами щодо євангельських обітниць].
45. Вони затьмарили вчення про гріх і винайшли традицію перерахування вчинків, котра породжує величезну кількість помилок і розпач.
    А додаток до цього, вони вигадали покути, котрими вони також применшують доброчинність [і заслугу] Христову.
46. Звідси походять індульгенції, і це - чистої води брехня, вигадана з метою наживи.
47. А які зловживання і огидні ідолопоклонства породило молитовне взивання до святих!
48. Скільки ганебних діянь виникло через обряд целібату! Який морок накликало на Євангеліє вчення про чернецькі обітниці! Тут вони необгрунтовано стверджували, ніби обітниці праведні перед Богом, і ніби за їх допомогою можна заслужити прощення гріхів. Таким чином, вони замінили Христову доброчинність на людські обряди і цілковито загасили вчення про віру. Вони заявляли, що наймізерніші і нікчемні традиції є служінням Богові і сприяють досконалості, вони надавали перевагу цим традиціям перед ділами покликання, котрі Бог заповідав нам і вимагає від нас. І ці помиляння не повинні вважатися світлом, бо вони применшують славу Христову і руйнують душі, зарівно як не можна і не звертати на них увагу.
49. Потім до цих помилянь додають два величезних гріхи. Перший той, що він [Папа] захищає ці помилки, виявляючи при цьому неправедну жорстокість і застосовуючи страту. По-друге, вони забирають у Церкви рішення [право вирішувати] і не допускає, щоб церковні полеміки [питання релігії] вирішувалися відповідно до встановленого порядку. Так, він стверджує, ніби він вище від церковного Собору і може скасовувати постанови Соборів, про що іноді безсовісним чином говорять самі канони. Але про те, що це все ще більше безсовісним чином чинилось понтифіками, свідчать [у великій кількості] приклади.
50. У п.9 третього канону сказано: “Ніхто хай не судить первопрестол, бо суддя не судимий ні імператором, ні усім духовенством, ні царями, ні народом”.
51. Папа чинить подвійну тиранію: він захищаючи свої помилки силою і вбивствами [людей], забороняє неупереджений судовий розгляд. Останнє – це ще більше зловживання, ніж усі [його] страти, тому що, коли усувається правдиве тлумачення Церкви, стає неможливим відкидання безбожних догматів і служінь, і вони знищують безліч душ протягом багатьох століть.
52. Отже, нехай благочестиві люди розглянуть величезні помилки папського царства і його тиранію, і нехай вони задумаються, по-перше, про те, що ці помиляння мусять бути відкинутими, і [мусить бути] прийняте істинне вчення на Славу Божу і для спасіння душ.
53. Потім нехай вони подумають також про те, який то величезний злочин – потурати неправедній жорстокості і убивству святих, за кров котрих Бог, безсумнівно, помститься.
54. А особливо головним членам Церкви – королям і князям – слід захищати її інтереси і доглядати за нею, щоб помилки були усунені, і душі були зцілені [вірно настановленні], як Бог зрозуміло настановляє царів в Псалмі (2:10): “А тепер помудрійте, царі, навчіться ви, судді землі…!” Бо царі [і пани] перш за все повинні піклуватися про примноження Божої Слави. Тому було б величезною ганьбою для них – використовувати свій вплив і владу для примноження ідолопоклонства, убивства святих і безлічі інших злочинів.
55. Навіть якби Папа скликав Собор, то як Церква може бути зцілена, якщо Папа не дозволяє проголошувати нічого що суперечило б його волі, якщо він не дозволяє нікому висловлювати відмінну [свою] думку, окрім своїх прибічників, котрими він зобов’язав страшними клятвами і погрозами захищати його тиранію і беззаконня, незважаючи на Слово Боже [так, що навіть Слово Боже не береться до уваги]?
56. Але оскільки рішення Соборів є рішеннями Церкви, а не Пап, царям особливо необхідно перевіряти права Пап [не дозволяти подібного свавілля] і діяти так, щоб влада тлумачення і видавництва постанов, що випливають із Слова Божого, не забиралися від Церкви. І як решта християн повинні засуджувати усі інші помиляння Папи: так вони повинні засуджувати Папу, коли він уникає і перешкоджає правдивому розгляду і істинному рішенню Церкви.
57. Отже, навіть якби Римський Єпископ мав би першість за божественним правом, все-таки, оскільки він відстоює безбожне служіння і вчення, що протирічить Єванглію, йому не слід коритися. Так! Слід протистояти йому, як антихристу. Помилки Папи неприховані і дуже серйозні.
58. Очевидна також жорстокість, котру вони виявляють [по відношенню до благочестивих християн]. І зрозуміло, що Бог заповідав нам уникати ідолопоклонства, безбожних вчень і неправедної жорстокості. Тому усі благочестиві люди мають зрозумілі підстави, щоб не коритися Папі. І ці неспростовні докази є утіхою для всіх благочестивих людей, коли їм зазвичай докоряють у спокусах, росколах і незгодах [котрі мовляв вони породжують].
59. Ті ж, котрі погоджуються з Папою, захищають його вчення і [неправдиві] служіння, опоганюють себе ідолопоклонством і нечестивими уявами, стаючи винними у крові благочестивих людей, котрих переслідує Папа [і його прибічники], а також применшують Славу Божу і завдають збитків добробуту Церкви, тому що вони розповсюджують помиляння і злочини на усіх нащадків [у очах всього світу і на шкоду усіх нащадків].

Про владу і повноваження єпископів

60. [У нашому Віросповіданні і в Апології ми перерахували в загальному все, що хотіли сказати стосовно влади духівництва. Бо] Євангеліє заповідає тим, хто керує церквами, навчати Євангелію, відпускати гріхи, відправляти Таїнство, й окрім того – певні повноваження, а саме – відлучати від Церкви тих, чиї гріхи відомі, і знову відпускати гріхи тим, хто розкаявся.
61. І за загальним сповідуванням, навіть за сповідуванням наших ворогів, зрозуміло, що ця влада за божественним правом є спільною для всіх, хто править церквами, як би вони не називалися – пастирями, патріархами чи єпископами.
62. І відповідно, Єроним відкрито навчає в апостольських листах, що усі, хто керуює церквами є як єпископами, так і старійшинами [пресвітерами], і цитує з Послання до Тита (1:5 і далі): ”Я для того тебе полишив був у Кріті, щоб ти впорядкував недокінчене та пресвітерів настановив по містах, як тобі я звелів…” [а потім він (Павло) називає цих людей єпископами]. Далі він додає: “Бо єпископ мусить бути … муж єдиної дружини”. Подібним чином Петро і Іван називають себе старійшинами (1-е Петра 5:1; 2-е Івана 1). А потім додає: “Але щоб був обраний один і поставлений над рештою. Це необхідно, як захід проти розколу, щоб хтось, облестивши [громаду тут чи там], не міг роздерти на шматки Церкву Христову. Бо в Александрії, починаючи від Марка євангеліста і до єпископів Геракла і Діонісія, патріархи завжди обирали одного із свого середовища, ставили його на більш високу позицію і називали єпископом. Подібно до того, як військо потребує командуючого. Більше того, диякони могли обирати поміж собою одного діяльного і енергійного, називаючи його архидияконом. Бо чим старійшина за своїми функціями відрізняється від єпископа, не беручи до уваги [права] рукопокладання?”
63. Таким чином, Єроним навчає, що відмінності між повноваженнями єпископа і старійшини [пресвітера] встановлені людською владою. І це випливає з самої суті справи, тому що влада [служіння і заповідь] така ж, як він казав вище.
64. Але потім поміж єпископом і пастирями вводиться одна відмінність, а саме – рукопокладання, бо так було настановлено, щоб один єпископ міг рукопокладати служителів у багатьох церквах.
65. Однак, оскільки за божественною владою становище єпископа і пастиря не відрізняються, то очевидно, що рукопокладання, що відправляється пастирем у своїй церкві, дієве і не суперечить божественному закону [якщо пастир у своїй церкві рукопокладає деяких підходящих людей на служіння, то така ординація, відповідно божественному закону, безсумнівно дієва і правильна].
66. Тому, коли настановлені єпископи стають ворогами Церкви чи не бажають чинити рукопокладання, церкви зберігають за собою це право. [Якщо настановлені єпископи переслідують Євангеліє і відмовляються рукопокладати здібних (придатних) людей, кожна церква має повне право рукопокладати власних служителів].
67. Бо скрізь, де існує Церква, там існує і право [заповідь] проповідувати Євангеліє. Таким чином необхідно, щоб Церква зберігала владу [право] закликати, обирати і рукопокладати служителів. І ця влада є даром, котрий реально [дієво] дається Церкві, і котрий ніякою людською владою неможливо забрати у Церкви, про що свідчить також Павло у Посланні до ефесян (4:8), коли каже: “Тому й сказано: Піднявшися на висоту, Ти полонених набрав і людям дав дари!” І серед дарів, що належать саме Церкві, він перераховує пастирів і вчителів, додаючи що вони дані: “щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового”. Отже, скрізь де існує істинна Церква, неминуче існує право обирати і рукопокладати служителів. Точнісінько так само, як у випадку необхідності навіть мирянин може відпускати гріхи, стаючи служителем і пастирем для іншого. Про це Августин розповідає в історії про двох християн на кораблі, один з яких охристив новонаверненого, той же після отримання Хрищення, у свою чергу, відпустив гріхи тому, хто його охристив.
68. Сюди належать сслова Христові, що свідчать, що Влада Ключів була дана Церкві, а не якимсь окремим особам (Матвія 18:20): “Бо де двоє чи троє в Ім'я Моє зібрані, там Я серед них” – і так далі.
69. Нарешті слова Петра також підтверджують це (1-е Петра 2:9): “Але ви вибраний рід, священство царське, народ святий…” Ці слова належать до істинної Церкви, котра, звичайно ж, має право обирати і рукопокладати служителів, оскільки вона одна має священство.
70. І про це також свідчить загальна традиція Церкви. Бо у попередні часи люди обирали пастирів і єпископів. Потім приїздив єпископ, чи з цієї церкви, чи з сусідньої, і він затверджував обраного, покладаючи на нього руки. І ординація була не чим іншим, як таким затвердженням.
71. З часом до цього були додані нові церемонії, більшість з котрих описує Діонісій. Але він є новим [таким, що з’явився нещодавно, не старим] і вигаданим автором, ким би він не був [ця книга Діонісія – нова вигадка під брехливою назвою], так само як праці Климента також є фальшивими [мають фальшиву назву і були сфабриковані розбещеними негідниками по багатьох роках після Климента]. Згодом вже сучасніші автори додали [що єпископ, буцім, казав тим, кого він рукопокладав]: “Я даю тобі владу приносити жертву за живих і мертвих”. Однак, це відсутнє навіть у Діонісія.
72. З усього цього стає зрозумілим, що Церква зберігає за собою право обирати і рукопокладати служителів. Розбещеність і тиранія єпископів дає всі підстави для розколу і незгоди [таким чином, якщо єпископи є єретиками, або відмовляються рукопокладати придатних людей, церкви зобов’язані перед Богом, за божественним правом, рукопокладати для себе пастирів і служителів. Навіть якщо це тепер вважають порушенням норм чи називають розколом, повинно бути відомо, що безбожне вчення і тиранія єпископів відповідальні за це], оскільки Павло в посланні до галатів (1:7 і далі) додає, що єпископи, котрі навчають і відстоюють безбожні доктрини і проводять безбожні служіння, повинні бути прокляті.
73. Ми говорили про рукопокладання, котре, як стверджує Єроним, лише і відрізняло єпископів від інших пресвітерів. Тому немає потреби обговорювати тут інші обов’язки єпископів. Так само, як насправді немає ніякої потреби говорити про конфірмацію чи про освячення дзвонів [чи про інші подібні дурнички], що є мало-що не єдиним обов’язком, котрий вони зберегли. [Однак] потрібно сказати дещо про коло[їх] повноважень.
74. Зрозуміло, усім пастирям належить право відлучати від Церкви тих, хто винен у явних злочинах. Це право, одначе, вони [церковна влада] узурпували, як тирани, і стали застосовувати його задля власної наживи. Бо безсумнівно, що влада [володарі], як їх називають, використали право, нестерпне, і, чи через свою жадобу, чи через примхи, мучили людей, відлучали їх від Церкви, не розглядаючи їхніх справ належним і законним чином. Але яка це тиранія, коли державні володарі мають вибіркову владу засуджувати і відлучати людей від Церкви без суду й слідства!
75. І для чого вони використовують свою владу? Насправді – зовсім не для покарання справжніх злочинів, а за недотримання посту, і [церковних свят] чи за інші подібні абищиці! Ну, хіба-що іноді вони карали перелюбство, і цим вони часто допікали безневинним достойникам [ганьбили невинних]. Окрім того, оскільки це найтяжчий злочин, то, зрозуміло, ніхто не повинен бути засуджений без суду і слідства.
76. Отже, оскільки єпископи як тирани узурпували це право і безчесно зловживали ним, то немає потреби коритися їм.Але, оскільки, є праведні причини, через котрі ми можемо не коритися єпископам, то існують всі підстави також і для того, щоби повернути це право благочестивим пастирям [котрим воно належить за Христовою заповіддю], і спостерігати, щоб воно законно використовувалося для виправлення моральних норм і на Славу Божу.
77. Це право зберігається і в тих випадках, котрі, відповідно до канонічного закону, належить до духовного суду, як вони називають його, і особливо у випадках, що належать до подружнього життя. Цим правом єпископи володіють також лише через людську постанову а не споконвіку, що зрозуміло випливає з “Кодексу” і “Новелл” Юстініана, тому що у ті часи рішення про подружнє життя були у віданні магістратів [міських судів, світських управ]. І, у відповідності з божественним правом, громадські магістрати повинні були виносити рішення за цими справами, якщо єпископи [судять неправедно чи] недбалі. Канони також допускають це. Отже, виходячи з цього права, також немає потреби коритися єпископам.
78. Та й справді, через те, що вони видали відверто неправедні закони про подружнє життя і дотримуються їх у своїх судах, то з цієї причини потрібно запровадити інш суди. Бо традиції в духовних стосунках [заборона шлюбних стосунків між хресними] неправедні [неправильні]. Такою ж неправедною є традиція, що забороняє невинній людині одружуватися після розлучення. Несправедливий закон також, що схвалює всі таємні заручини, що порушують батьківські права. Несправедливий закон про целібат священиків. Є також і інші пастки для душ в їхніх законах, одначе перераховувати їх усі немає потреби. Достатньо сказати, що є величезна кількість папських законів, що стосуються подружнього життя, з приводу яких магістратам [міським управам] слід було б запровадити інші суди.
79. Таким чином, оскільки єпископи, віддані Папі, захищають безбожне вчення і настільки ж безбожне служіння, не рукопокладають благочестивих учителів, [оскільки вони] сприяють жорстокостям Папи, і, окрім того, забрали пастирські повноваження, чинячи як тирани [з метою наживи], і нарешті, оскільки у питаннях подружнього життя вони відстоюють величезну кількість неправедних законів, оскільки є достатньо вагома причина, щоб церкви не визнавали їх своїми єпископами.
80. Але самі вони мусять пам’ятати, що багатства [майно і прибутки] були надані єпископам, як милостиня, для керівництва церквами і для користі церков [щоб вони могли служити Церкві і краще відправлятисвоє служіння], як проголошує правило: Бенефіція дається через причину служіння [завдяки служінню]. Тому вони не можуть з добрим сумлінням користуватися цими підношеннями, при цьому обманюючи Церкву, що потребує цих засобів для підтримки своїх служителів і сприяти навчанню [освіти людей], а також для надання допомоги бідним і запровадження судів, особливо шлюбних.
81. Бо різновидність подружніх протиріч настільки велика, що є необхідність запровадження спеціального суду для розгляду цих справ, і для запровадження цього потрібні пожертвування Церкви.
82. Петро (2-е Петра 2:13) передбачив, що з’являться безбожні єпископи, котрі стануть зловживати пожертвами Церкви, провадячи життя у розкошах і нехтуючи служінням. Тому [оскільки Святий Дух у зв’язку з цим погрожує жахливими покараннями], нехай ті, хто обманює Церкву, знають, що їм доведеться відповісти перед Богом за цей злочин.

Доктори та проповідники, які
підписали Аугсбурзьке
віросповідання та Апологію
MDXXXVIII по Р.Х.

Відповідно до наказу найсвітліших князів і чинів, і станів, що сповідують доктрину Євангелія, ми перечитали статті Віросповідання, що були представлені Імператорові на Зібранні в Аугсбурзі, і ласкою Божою, всі проповідники, що присутні на цьому Зібранні в Шмалькальді, проголошують, що вони дотримуються і навчають у своїх церквах відповідно до статей Віросповідання і Апології; вони також проголошують, що схвалюють статтю про примат Папи і його владу, владу і юрисдикцію єпископів, що була представлена на цьому Зібранні у Шмалькальді. Відповідно вони підписують свої імена.

Я, д-р Йоган Бугенгаген, Помераній, підписую статті Аугсбурзького віросплвідання, Апологію, і статті предаставлен князям у Шмалькальді про папство.
Я, д-р Урбан Регіус, суперінтендант церков у герцогстві Люнебурга, підписую.
Ніколаус Амсдорф з Магдебургу, підписав.
Георг Спалатін, підписав.
Я, Андреас Озіандер, підписую.
М. Вайт Дітрих з Нюрнебергу, підписав.
Штефан Агрікола, служитель у Гофі, підписав своєю рукою.
Йоган Драконітій з Марбургу, підписав.
Конрад Фігенбоц підписався під усім.
Мартін Буцер.
Я, Ергард Шнепф, підписую.
Пауль Родіус, проповідник у Щеціні.
Герхард Оенікен, священик Церкви в Міндені.
Симон Шнеевайс, пастир з Крайлсгайму.
Бріксій Нортганус, служитель в Соесті.
Я, Помераній, знову підписую в ім’я М. Йоганна Брентца, який це мені доручив.
Филип Меланхтон, підписує своєю рукою.
Антоній Корвінус підписує своєю рукою, а також в ім’я Адама а Фульда.
Йоганн Шлайнгауффен підписує своєю рукою.
М. Георг Гельт з Форхгайму.
Міхаель Коеліус, служитель у Мансфельді.
Петер Гельтнер, служитель Церкви в Франквурті.
Діонісій Меляндер, підписав.
Пауль Фагіус зі Страссбургу.
Вендель Фабер, пастир із Зеебергу у Мансфельді.
Конрад Оетінгер з Пфорцгайму, капелан Ульріху, герцог Вюртембурзький.
Боніфацій Вольфарт, служитель Слова Церкви в Аугсбурзі.
Йоганн Аепінус, суперінтендант у Гамбурзі, підписався своєю рукою.
Йоганн Амстердам з Бремена так само робить.
Йоганн Фонтанус, суперінтендант з Нижнього Гессе, підписав.
Фрідрих Миконіус, підписався за себе і Юстуса Меніуса.
Амброзій Бляурер.

Я прочитав, і знову, і знову перечитав, Сповідання і Апологію, представлену в Аугсбурзі найдостойнішим князем, електором Саксонським, та іншими князями та достойниками Римської Імперії Його Імператорській Величності. Я також прочитав Формулу Злагоди про таїнство, що зроблена в Віттенберзі д-ром Буцером та іншими. Я також прочитав статті написані на Асамблеї німецькою мовою д-ром Мартіном Лютером, нашим найпревелебнішим наставником, і трактат про папство та владу і юрисдикцію єпископів. І, відповідно до своєї посередності, я суджу собі, що всі вони погоджуються зі Святим Письмом та з вірою правдивої і законної Католицької Церкви. Але хоча в такій великій кількості найученіші мужі які тепер зібралися в Шмалькальді я визнаю, що я – найменший від усіх, проте через те, що мені не дозволено залишатися до кінця зібрання, я прошу вас, найвідоміший чоловіче, д-ре Йоганне Бугенагене, найпревелебніший отче у Христі, щоб ваша ласка додали моє ім’я, якщо так треба, до всього про що я вже зазначив. Бо цим своїм письмом я свідчу, що таким чином я притримуюся, сповідую та постійно навчатиму цьому через Ісуса Христа, нашого Господа.

Зроблено в Шмалькальді, 23 лютого 1537 р.
Йоганн Брентц, служитель з Галле.

"Це ж написано, щоб ви ввірували, що Ісус є Христос, Божий Син, і щоб, віруючи, життя мали в Ім'я Його!" (Ів. 20:31), "щоб зростали в благодаті й пізнанні Господа нашого й Спасителя Ісуса Христа. Йому слава і тепер, і дня вічного! Амінь" (1 Петра 3:18).

Українська Лютеранська Церква.