Сайт душпастиря Павла

ДЕВ'ЯТА Й ДЕСЯТА ЗАПОВІДІ

292. Не жадай дому ближнього свого!
     Не жадай жінки ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!
293. Ці дві Заповіді дані, головним чином, для юдеїв. Хоча, частково вони також стосуються нас. Бо юдеї не тлумачать їх так, ніби ці Заповіді належать до недоброчесності чи крадіжки, тому що ці явища у достатній мірі заборонені вище. Юдеї вважають однак, що вони дотримуються всього цього [заповідане у попередніх Заповідях], чинячи, або не чинячи зовнішні дії. Тому Бог додає дві ці Заповіді – для того, щоб бажання чи будь-які заміри заволодіти дружиною ближнього свого чи майном його [також] вважалося гріхом.
294. І особливо тому, що при системі правління, що застосовувалася у юдеїв, слуги і служниці не були вільними людьми, як зараз, і не могли, отримуючи за це платню, слугувати [чи не слугувати] за своїм розсудом і настільки довго, як їм того бажається, але вони були власністю свого господаря – їхнє тіло і все, що вони мали, як худоба та інше майно.
295. Більш того, кожен чоловік мав таку владу над своєю дружиною, що міг привселюдно вигнати її, давши їй розвідний лист, після чого взяти собі іншу дружину. Таким чином серед них постійно існувала загроза, що якщо комусь починала подобатися дружина іншого, він міг вигадати будь-яку причину, щоб вигнати свою власну дружину і привнести відчуження у стосунки тієї жінки із своїм чоловіком, щоб потім отримати її під пристойним приводом. Це не вважали ні гріхом, ні ганьбою серед них, так само, як зараз чинять з найманими робітниками, коли власник звільняє свого слугу чи служницю, чи коли він приймає [змінює] прислугу іншої людини яким би то не було чином.
296. Тому (я стверджую, що) вони тлумачили ці Заповіді так, і це вірно (хоча ці Заповіді включають в себе набагато більше), що ніхто не повинен думати чи намагатися отримати те, що належить іншому – його дружину, слуг, оселю і майно, землю, пасовисько, худобу – навіть під виглядом справдливого дійства чи шахрайства, але завдаючи (при цьому) збиток ближньому своєму. Бо вище, у Сьомій Заповіді, заборонена така вада, коли одна людина забирає і присвоює власність інших чи приховує його від ближнього свого, чого він не може робити по праву. Але тут заборонено також відчуження будь чого у ближнього свого, навіть якщо ви можете робити це так, що в очах всього світу це виглядає достатньо чесно і шляхетно, так, що ніхто не може звинуватити чи засудити вас за те, що ви надбали це незаконно.
297. Бо, по нашій природі, ніхто з нас не бажає бачити того, що інший має стільки ж, скільки має він сам. Кожен отримує, скільки може, а інший нехай живе так, як у нього це виходить.
298. І все-таки ми прикидаємося доброчесними, ми знаємо, як прикрасити себе краще і приховати своє шахрайство, вигадуючи спритні викрутки і застосовуємо усілякі хитрощі (котрі з’являються тепер щоденно і вигадуються з більшою майстерністю і винахідливістю), ніби все це грунтується на кодексах і законах. Так, ми навіть сміємо зухвало і нахабно посилатися на це, хвалитися цим і не називаємо це шахрайством, але, навпаки, називаємо кмітливістю і обережністю.
299. Цьому сприяють законники і юристи, котрі вивертають і розтягують [спритно тлумачать] закон так, щоб він підходив до їх діли, підкреслюють і виділяють [окремі] слова, щоб використовувати їх для відмовок, чинячи несправдливо і не беручи до уваги біди ближнього свого. Коротше кажучи, всякий, хто майстерний [спритний] і хитрий у цих ділах, знаходить у законі допомогу і підтримку собі, як вони самі говорять: Vigilentibus iura subveniunt [тобто: “Закони сприяють пильному”].
300. Ця остання Заповідь, таким чином, дана не тим людям, котрі мають вигляд блазнів і пройдисвітів в очах світу, але [вона дана] якраз таки самим доброчесним, тим, котрі прагнуть називатися і славитися як чесні і правдиві люди, оскільки вони [мовляв] не порушували попередніх Заповідей, на що особливо претендували юдеї, а в наш час – багато великих та шляхтичів, панів і князів. Бо силу силенну решти звичайних людей ставлять у належність до більш “низького рівня” – до тих, хто знаходиться під Сьомою Заповіддю, оскільки вони не дуже-то й піклуються про те, має вигляд той шлях, котрим вони набувають своє майно, добропорядним і чесним.
301. Зараз це найбільш часто стається в винесених на суд ділах, ціллю котрих є відібрати щось у ближнього свого і примушення його до відмови свого власного. Як (наприклад), коли люди сваряться і сперечаються про великий спадок, нерухоме майно тощо, вони використовують усі шляхи і використовують всякі методи, які мають правдивий і законний вигляд, прикрашаючи і виставляючи факти в такому світлі, що закон повинен стати на їх сторону, і вони отримують власність і такий документ на неї, що ніхто не може поскаржитися чи пред’явити будь які претензії.
302. Подібним чином, якщо хтось хоче мати замок, місто, герцогство, чи якийсь інший величезний маєток, він починає давати такі хабарі, використовуючи свої зв’язки і усі доступні йому шляхи, що інша сторона у судовому порядку позбавляється такого маєтку, і воно присуджується тій людині, що підтверджується документом з печаткою, котрий з чесним і шляхетним виглядом проголошується від імені князя.
303. Подібним чином у звичайній торгівлі, коли одна людина спритно витягує щось з рук іншого – так, що тому лише залишається “мовчки провести його поглядом”, чи коли хтось застав людину зненацька чи обманює її в ділі, в котрому він бачить перевагу і користь для себе - так, що останній, чи через причину бідності, чи через борги, не може знову віднайти [утримати] чи викупити своє майно без збитків, і перший заволодіває половиною чи більшою частиною власності [ближнього свого]. І все ж, це не розглядається як майно, надбане обманом чи вкрадене, але вважається чесно купленим. Тут вони говорять: “Хто першим прийшов, того першим і обслужили – кожен повинен переслідувати власні інтереси, хай інші отримують те, що можуть”.
304. І хто може бути таким розумним, щоб осмислити всі шляхи, якими людина може скористатися для того, щоб отримати багато речей у свою власність під настільки доброчесними [правдоподібними] приводами? Світ не вважає це хибою [це не карається світськими законами] і не бачить, що ближній таким чином ставиться у невигідне становище і мусить жертвувати тим, чого він не може зберегти без шкоди для себе. Одначе немає ні однієї людини, котра б хотіла, щоб це трапилося з нею. З чого ми можемо легко зробити висновок, що всі такі приводи і відмовки є фальшивими і надуманими.
305. Отже подібним чином чинили раніше і по відношенню до дружин – вони знали такі методи, що якщо якомусь чоловікові починала подобатися інша жінка, то він сам, чи через інших (оскільки існувало багато шляхів і засобів, винайдених для цього) спричиняв у її чоловіка незадоволення цією жінкою чи провокував її на опір чоловікові і на таку поведінку, що той був змушений вигнати її і залишити її іншому. Такі речі, безсумнівно, більше переважали під Законом – так ми читаємо в Євангелії про царя Ірода, котрий взяв собі братову дружину, не дивлячись на те, що той був ще живий, і при цьому хотів, щоб його вважали достойним і богобійним чоловіком, як Святий Марко свідчить про нього.
306. Але подібні приклади, я вважаю, не матимуть місця серед нас, тому що в Новому Заповіті людям, що взяли шлюб, забороняється розлучатися, за винятком того випадку, коли хтось [навмисно] шляхом якихось вивертів і хитрощів відбирає у когось багату наречену. Але серед нас нерідко відбувається таке, що хтось привласнює чужого служника, чужу служницю чи переманює їх улесливими словами.
307. Яким би чином це не здійснювалося, ми повинні знати, що Бог не бажає, щоб ви позбавляли ближнього вашого чогось такого, що йому належить, так, щоб він зазнав втрату, а ви задовольнили цим свою жадібність, навіть якщо ви можете подати це в очах світу, як дещо пристойне. Бо це таємна і підступна неправда, що вчинена під прикриттям [“спритність рук”], щоб її не було видно. Бо, хоч ви і живете так, ніби не скоїли нічого поганого, ви все-таки нашкодили ближньому своєму. І якщо це не називається крадіжкою і шахрайством, то все-таки воно називається бажанням власності ближнього свого, тобто прагненням заволодіти нею, переманюванням її проти його волі і небажанням того, щоб він користувався подарованим йому Богом.
308. І хоч суддя і всі оточуючі повинні зберегти за вами право користування цим, все ж Бог не потуратиме цьому, бо Він бачить брехливе серце і озлобленість світу, котрий, без сумніву, відкусить вам руку по самий лікоть, якщо ви покладете йому “палець в рот”, за чим прямують, врешті-решт, відверта несправедливість і насилля.
309. Таким чином, нехай ці Заповіді залишаються у своєму звичайному порядку, тобто нам заповідано, по-перше, щоб ми не бажали шкоди ближньому своєму, навіть не сприяли цьому і не давали приводу, але з радістю бажали, щоб у нього залишилося усе, що він має, і, окрім того, примножували і зберігали для нього все, що корисне для нього і може слугувати йому, чинити з ним так, як ми би хотіли б, щоб чинили з нами.
310. Таким чином, дані Заповіді скеровані особливо проти заздрощів і жалюгідної скупості. Бог хоче усунути усі причини і джерела, з котрих виникають усе, чим ми завдаємо шкоди ближньому своєму, і, таким чином, Він висловлює це простими словами: Не жадай …Бо більш за все він бажає, щоб серце наше було чистим, хоча ми ніколи не досягнемо цього, доки ми живемо тут [у цьому світі]. Отже, дана Заповідь буде перебувати, як і всі інші, щоб звинувачувати нас і показувати – наскільки побожними ми є в очах Божих!

Українська Лютеранська Церква.

Copyright Rev. Pavlo
При використанні матеріалів цього сайту робіть ланки на нього.