· Віра · Проповіді · Про УЛЦ · Літургія · Бібліотека · Календарі · Музика · Галерея · Ланки ·
Троянда Лютера

Сайт душпастиря Павла

E-m@il

"Хто такий Матрін Лютер?"
книга Теодора Ярчука

СТАНІСЛАВІВ 1937 нагладом видавництва "ПРОЗРИ!"
Перевидання сучасною українською мовою
Редактор видання - В’ячеслав Горпинчук

Зміст

Хто ж такий Мартін Лютер?

1. Часи до Мартіна Лютера.

     Головою Християнської Церква та її засновником є Господь, Ісус Христос, "Котрий" - як це визнаємо в Апостольському Символі віри - зачатий від Духа Святого, народився з Діви Марії, страждав за Понтія Пилата, розп'ятий був, умер і був похований, зійшов до аду, в третій день воскрес, вознісся на небо й сидить праворуч Бога, Отця всемогутнього."

     Через десять днів після Христового вознесіння, в перший день Зелених свят, звершилася Христова обітниця про зіслання Духа Святого, яку дав Він Своїм учням, коли ще перебував з ними на землі. Дійсно, того дня зійшов на них Дух Святий; зміцнив їх у вірі і надихнув до апостольського діла.

     Натхненні апостоли ще того самого дня взялися за діло проголошення Євангелія про розп'ятого і воскреслого Христа всім народам, що на свята зібрались були до Єрусалиму. Під впливом їхніх проповідей, а головно слів ап. Петра, того ж першого дня Зелених святтисячі людей увірували в Христа й прийняли святе Хрищення (Дії 2:41; 4:4).

     Таким чином, день зіслання Духа Святого на апостолів становить початок Християнської Церкви; є днем її заснування.

     Увірувавши в Христа, як сказано в Діях (4:32): "мали серце одне й одну душу"; вони творили святу спільність, побудовану на фундаменті апостолів і пророків, якого наріжним каменем е Сам Ісус Христос. Ця спільність називалась "Церквою Бога Живого" (1 Тим. 3:15), "Церквою первороджених" (Євр. 12:23), "домом духовним" (1 Петр. 2:5), "тілом Христовим" (Еф. 1:23) і мала за завдання спасіння душ, тим то займалась голошенням Слова Божого й уділюванням святих тайн.

     В Християнській Церкві віра проявляла свою відновлюючу силу, яка перемагає світ. Для християн почалося нове життя, повне радости й спокою, любови Бога й ближніх; життя, повне праці і діл задля поширення Царства Господнього. Над його поширенням трудилися не тільки апостоли та їхні учні, але також усі тодішні християни, хто як міг. Однак з усіх найбільше праці вчинив ап. Павло, котрому об'явився Сам Господь (перед Дамаском) й покликав його на апостола, щоб вій проголошував Євангеліє поганам (Дії 9). Цей апостол під час своїх місійних подорожей не тільки зорганізував багато християнських громад по всіх краях тодішньої Римської імперії, але також у своїх посланнях науково вияснив Церкві Євангеліє про спасіння жертвою Христовою, принесеною на хресті. Послання ап. Павла - це перші навчаючі книги Церкви і в них ясно та розширено викладена Євангельська наука про виправдання вірою, незалежно від діл закону (Рим. 1:17; 3:28), про Боже синівство віруючих у Христа (Рим. 8:14-17) та про їхнє життя духом (Гал. 6:16-26; 6:1-10).

     Християнство поширювалось дуже скоро. В багатьох місцевостях, а головним чином в містах, поставали християнські громади, у яких поодинокі члени притримувались порядку, заведеного апостолами, або усталеного дальшим розвитком Церкви. На чолі громад стояли "старші" (пресвітери), отже ті, котрі перші навернулися до Христа й були передовиками в творенні громади. Вони мали за завдання дбати про служіння Богові, в житті громади утримувати порядок і карність та опікуватись убогими. Їм при цьому допомагали диякони та дияконеси. Одночасно з урядом "старшого" витворився в громадах уряд душпа-стиря, уряд єпископа(це озн. наглядача). Ще трохи часу і кожна громада мала свого єпископа чи наставника (пароха), котрий мав за завдання проводити богослужіння й душпастирювати над братами по вірі. Таким чином, постав у церкві духовний уряд. Кожна громада була представником Христової Церкви, як спільність вірних, бо мала Боже Слово й Таїнства. Поодинокі громади єдналися у церковну цілість спільною вірою й братньою любов'ю (біднішим братам допомагали багатші), а не зовнішньою владою й статутами.

     На богослужіння збиралися перші християни в приватних домівках, а коли громади чисельно зросли, почато будувати окремі будівлі, призначені тільки для молитовних і богослужебних зібрань. Ці будівлі називалися з грецької мови "киріакон" (це слово в перекладі означає "дім Господа"), від якого походить слов'янська назва "церква". Богослужіння відбувалися простенько й без ніяких обрядових парадів; складалися зі співу, читання Св. Писання, його пояснювання (отже-проповіді) і з молитов. Вірні поклонялися Богові духом і правдою (Івана 4:24).

     У християн замість юдейської суботи святковано неділю, яка є днем Господнім, днем Його воскресіння, днем зіслання Святого Духа, отже також днем народження Церкви (1 Кор. 16:2; Об. 1:10; Дії 20:2). Нових членів до громади приймано через хрищення, під час якого той, хто приймав це Таїнство, складав визнання віри, з якого з часом витворявся Апостольський Символ віри, який до сьогодні збережено в евангелицькій Церкві. В Церкві крім хрищення від самого початку було ще одне Таїнство, а саме - Господня Вечеря. Спочатку Господню Вечерю відбудовано на такий лад, як її запровадив Ісус Христос; отже, під час осібних вечірніх богослужінь, які були поєднані зі спільною вечерею (аґапе). В другому столітті по Христі господню Вечерю перенесено на ранок й сполучено їїз ранішнім богослужінням.

     Християнство, як нове явище в цьому світі, дуже скорoвикликало до себе ненависть і переслідування. В апостольських часах всі переслідування походили від юдеїв. Поганський, римський світ аж тоді виступив проти християнства, коли спостеріг, що воно приносить цілком нові поняття, які загрожують проникненням, перемогою й основною переміною існуючого ладу. Переслідування, яких зазнавало християнство від існуючого поганського, римського світу, тривали понад двісті літ. З цих переслідувань християнство вийшло переможцем. Незважаючи на муки, на які тільки спромоглась жорстокість тодішніх часів, правдивими виявилися слова Івана Богослова: "Перемога, що світ перемогла, - віра наша" (1 Ів. 5:4). Як Христос поніс хрест, так і Церквасилою Духа Святого понесла хрест за своїм Учителем. Ненависті світа християни протиставили свою любов, а переслідуванням — свою витривалість. Радість, з якою йшли вони на смерть, справляла на поган таке сильне враження, що часто воїни, які провадили християн на місце страт, самі наверталися до Христа.

     Поганський світ старався поборювати християн також духовною зброєю поганського знання. В творах тодішніх поганських учених, написаних проти християнства, вже тоді зібрано всі закиди, які донині робить Церкві безбожний світ, для якого проповідь про Христа розп'ятого є дурістю. Виявилось, що "Боже й немудре - розумніше воно від людей" (1 Кор. 1:25). В довголітній боротьбі християнства з поганством переміг хрест. Імператор Костянтин своїми едиктами 313 р.і 323 р. визнав християнство, як державну релігію і заборонив його переслідувати. Через це Церква здобула в світі великого значення. Відтепер прийняття хрищення приносили великі користі, бо хто хотів здобути якусь високу посаду чи достоїнство в державі, мусив бути християнином. Правда, тепер Церква дуже скоро зростала чисельно, але до неї увійшло багато таких, котрі в дійсності не вірували в Христа. Перед тим Церква мусила боротися з ненавистю навколишнього світу, а тепервсередині неї розпочалася боротьба зі світом. Ця боротьба була набагато тяжчою.

     Монаші чини й папство намагалися одразу втримати Церкву від впливу світського духу. Але це їм не вдалося, бо вони самі були світськими установами. Монаший сан є виразником того устремління в Церкві, яке намагається звільнитися від спокус світу цього втечею від нього. Монаші чини постали насамперед на Сході, але відтак перенесені на Захід, з'єднавшись з папством, набрали величезного значення. Вони головним чином причинилися до поширення християнства в краях західної, серединної й північної Європи. Монахи навчили навернені народи займатися рільництвом; вони корчували ліси й замінювали їх на урожайні поля. Вони водночас були вчителями новонавернених народів, бо при монастирях закладувало й утримувало школи.Особливішою їхньою заслугою було те, що в монастирях пильно переписувано святі книги. Однак таке життя, повне самопосвяти для добра інших не тривало довго. Розбагатівши в короткому часі, монастирі стали осередками світського життя, а настоятелі монаших чинів осягнули значення великих світських магнатів. Надармо роблено спроби, щоби через запровадження різних приписів і форм зреформувати монаші чини й вивести їх із занепаду. Всі ці спроби у висліді таки мусили залишитись надаремними зусиллями, бо все монаше життя противиться Євангелію, яке домагається від християн, щоб не втікали від світу, а перемагали світ і його вблагороднювали.

     Папство пішло подібною дорогою розвитку. Римська Церква стверджує, що папа є заступником Христа і наслідником апостола Петра в римському єпископстві, тому отже йому належиться панування над усім християнством. Це твердження безпідставне, бо не погоджується ані зі Св. Писанням, ані з історією. Біблія ясно доводить нам, що Христос не потребує ніяких заступників на землі, бо ВінСам перебуває з нами аж кінця віку (Мт. 28:20). Церкву Свою побудував Христос не на Петрові, бо тоді вона скоро розпалася б, а на вірі, сповідуваній Петром і всіма апостолами: "Ти - Христос, Син Бога Живого." Саме ця віра є тією скелею, на якій збудованаХристиянська Церква. Папа називає себе наступником у римськім єпископстві, але історія доводить, що ап. Петро ніколи не був єпископом у Римі.

     В дійсності влада папи з того взяла свій початок, що Рим був столицею світу. Видима річ, що єпископ імперської столиці зазнавав більшої пошани від якогось там провінційного єпископа. Другим таким єпископом, який бажав мати першість влади в християнстві, був єпископ константинопольський, бо пізніші імператори Римської імперії перенесли були столицю до Константинополя, і це місто незабаром перевищило підупадаючий Рим своїм блиском і розмірами. Між єпископством римським і константинопольським постали великі сварки про першість, які зрештою довели в 1054 році до першого розламу, до поділу на дві Церкви - грецьку, до котрої належала Східна Європа, Азія і Єгипет; та римську, до котрої належала західна частина Європи й Африки. Обидві церкви уважали себе католицькими або ж вселенськими.

     Римська Церква в сполуці з монашими чинами дійшла на заході до великого значення через навернення на християнство поганських народів Європи. Ця Церква з папою на чолі сталася з часом світською державою. Тоді папи вже з королями й царями почали змагатись за найвищу владу. З цих довголітніх змагань папи вийшли переможцями й осягнули таку велику могутність, якої навіть не снилось мати нікому з володарів цього світу. Яка велика настала зміна завдання! Христос Господь заявив: "Моє Царство не із світу цього" (Івана 18:36), а папа зробив із Церкви світську державу. Христос Господь прогнав геть сатану, коли цей показав Йому всі царства світу і їхнюславу (Мт. 4:10), а папа, котрий уважав себе заступником Христа, не вчинив цього.

     Серед таких обставин римська Церква щораз більше втрачала Євангельську правду. Священики вже не були більше слугами своїх громад, а їх панами. Вони здебільшого провадили показове світське життя. Біблія пішла в непам'ять. Замість науки Св. Писання подавано вірним науку Церкви, повну блудів і людських постанов. Відправлювані чужою мовою богослужіння були для людей незрозумілі. Замість служити Богові духом і правдою, вірні почали займатися різними забобонами. Хоч дуже багато хрестів Христових ставлено в домівках, при шляхах та на церквах, але в переважаючій більшості ніхто з вірних не знав нічого про спасіння благодаттю Христовою. Замість жити в святості й плекати правдиву побожність, вірні займалися виконанням зовнішніх діл; отже, відмолювали вервиці, віддавали пересадну честь мощам померлих, відбували далекі паломництва й уряджували парадні процесії. Наука про індульгенції потягнула за собою велике замішання в релігійному житті. Індульгенцією називається звільнення від церковних кар за складені грошові пожертви. Та в дійсності продаж індульгенцій довів до того, що загальним сталося переконання, що за гроші можна купити собі відпущення гріхів.

     Таким чином у всьому затемнено науку Євангелія, а на її місце поширилося мильне навчання про найсвятіші для кожної людини справи. На місце Божої благодаті в Христі, Рим поставив Церкву з її священиками; на місце розкаяння й віри - невільниче підкорення науці Церкви; а на місце свободи дітей Божих заведено сліпий послух виконанню церковних заповідей, а замість радісної Новини - Євангелія наново запанували невільничі закони.

     Та ніколи в Церкві не вигасло до решти світло Євангелія. Рівночасно із звироднінням Церкви в її середині зростав щораз сильніший опір. Даремно верховнікола Церкви старалися страшними переслідуваннями (інквізицією) знищити цей опір і євангельські стремління в Церкві. Мужі, освічені Духом Святим, щораз голосніше свідкували про правду. Від XII століття почавши, майже в усіх краях Європи по черзі поставали реформатори, котрі закликали Церкву, щоби вернулася вона до чистого Євангелія, яке проголошували апостоли. Їх насильно усувано було з Церкви і зі світу. ПетроВальдус, переслідуваний у Франції, мусив втекти до Чехії, де й помер у 1197 році. В Англії під папською клятвою помер Джон Вікліф в 1384 році, а його тіло спалено після смерті. Ян Гус, реформатор чех, згорів на вогнищі в Констанці 1415 року. В Італії спалено Саванаролу в 1498 році. Подібним чином стерто зі світу багатьох інших свідків про правду. Та, незважаючи на це, зближався час, вибраний Самим Богом, коли Церква мала звільнитися від кайданів духової неволі. Тим знаряддям Божим для здійснення такої великої справи був Мартін Лютер.

На початок!

Хрест "Благодать вам та мир нехай примножиться в пізнанні Бога й Ісуса, Господа нашого!" (2 Петра 1:2).

Українська Лютеранська Церква.

Copyright Rev. Pavlo Bohmat
При використанні матеріалів цього сайту робіть ланки на нього.
Hosted by uCoz