Сайт душпастиря Павла

Феномен українського лютеранства

Українські лютерани мріють про віднов­лення своєї церкви. Її повернення на Батьків­щину вони пов'язують не лише з церквобудівництвом, а й більш широким національним, культурно-освітнім, міжконфесійним - вклю­ченням у суспільне й духовне життя країни. Зорієнтована на місцеве населення, його куль­туру, мову, традиції, сучасна Українська люте­ранська церква (УЛЦ) прагне відновити гасло своїх піонерів: "Через Реформацію - україні­зація!", бо "теперішня Церква є прямою на­ступницею Української євангельської люте­ранської Церкви". З огляду на історичну при­хильність України до синтезу релігійної і наці­ональної ідей, це гасло у період становлення її державності здатне викликати певні симпатії. А відтак - розширити ареал присутності само­го лютеранства, вивівши його нарешті за рам­ки "німецької віри" і зробивши повноцінним елементом вітчизняного буття.

Новий етап історії УЛЦ настав на початку 90-х, коли в Україну приїхав пастор Ярослав Шепелявець. Виходець з української євангель­ської родини, поставлений на священиче слу­жіння Вісконсинським синодом США, енергій­ний місіонер, він розгорнув в Україні активну діяльність. Його зусиллями завезено тисячі примірників Біблії, сотні одиниць оргтехніки у школи й інститути, видано кілька підручників, профінансовано лікування дітей і навчання лікарів, фермерів, військовиків за кордоном, а в Україні пересувну "клініку на колесах" і бла­годійний центр "Лютерани за життя". Така ак­тивність була поцінована українською громад­ськістю. У 1997 р. Шепелявець, на той час уже єпископ відновленої УЛЦ, був удостоєний премії ім. Івана Огієнка, а 1999 р. глава Укра­їнської православної церкви Київського патрі­архату нагородив єпископа Ярослава разом з іншими лідерами протестантських спільнот країни орденом Святого Володимира. УЛЦ стала членом Ради церков і Біблійного това­риства України. Однак на тлі бурхливої фі­лантропії власне релігійна практика церкви, що мала незначну кількість громад і вірних, певний час залишалась у тіні.

Сьогодні обличчя УЛЦ набуває дедалі ви­разнішого вигляду, її внутрішнє життя - впо­рядкованості та системності. У 2000 р. вона мала 15 зареєстрованих і 8 фактично діючих громад, або місійних станцій, - тобто тих, що перебувають у стадії формування своїх струк­тур. Загальна кількість вірних - до 1,5 тис. Відновивши практику в Західній Україні, сьо­годні УЛЦ, як і більшість церков країни, пос­тупово просувається в центрально-східний регіон. Найбільші громади - з 200-300 осіб діють у Києві, Тернополі, Севастополі, менші - на сході та півдні України. Це визначило церковну структуру спільноти, яка поділяється на три єпархії - Київську, Галицьку й Таврій­ську. Єпископат (релігійний центр) УЛЦ роз­міщено в Києві. За 1997-2001 рр. церкві вдало­ся повернути та від реставрувати кілька колиш­ніх церковних споруд, але головну увагу вона приділяє будівництву нових. Уже встановлено хрести на місці майбутніх храмів - кафедраль­ного собору в Києві та церкви Христа Спасителя в Севастополі.

Церква побудована за синодальним (проміжним між єпископальним і конгрегаціональним) принципом, якого дотримується більшість лютеран світу. Так, за "Внутріш­ньою настановою Єпископату Української лю­теранської Церкви" вищим її органом є собор, у період між соборами діє синод, до складу якого входять єпископ та його заступник, сек­ретар, скарбник, а також пастирі громад - членів єпископату та по одному представни­кові від мирян з громад - членів єпископату. З церквою співпрацює низка міжнародних фі­лантропічних закладів, зокрема, крім уже зга­даних, благодійний фонд "Думки про віру", що допомагає УЛЦ у видавничій діяльності, під­готовці радіопередач, налагодженні освітнього процесу.

Культурно-освітня діяльність церкви до­волі помітна. Навіть побіжне знайомство з кількістю та богословським рівнем видань, що їх за якихось 5-6 років переклав українською та опублікував видавничий комітет УЛЦ за підтримки фундації “Лютеранська спадщина”, вражає. Окрім конфесійної класики (праці Лютера, давніх і сучасних богословів, символічна література), перевидаються також твори піо­нерів українського лютеранського руху. На тлі нечисленної популярної літератури інших про­тестантських церков видавничий набуток маленької УЛЦ здатен зробити її одним з провід­них релігійних осередків країни у формуванні своєї конфесійної спадщини. Зусиллями коміте­ту впорядковується й довоєнний набуток церк­ви. Вже відновлено часопис "Стяг", за допомо­гою місії "Конкордія" (Сент-Луїс) видається чотиримовний журнал "Добра звістка", його ук­раїнський варіант також готує УЛЦ.

Досить серйозними, розрахованими на да­леку перспективу виглядають навчальні плани церкви. У 1994 р. вона заснувала богословську семінарію ім. Св. Софії у Тернополі, де готу­ють майбутніх церковнослужителів і богосло­вів, фахівців з доктринального, історичного і практичного богослов'я. Її програма розрахо­вана на 4 роки стаціонарного навчання. До абітурієнтів висуваються високі вимоги: попе­редня загальна вища освіта, знання однієї - двох іноземних мов, вільне читання Біблії дав­німи єврейською і грецькою мовами. Семінаристи відбувають обов'язкову літню практику в церквах, де планують своє служіння. При за­вершенні навчання вони готують "інтегратив­ний дослідницький проект" з певної богослов­ської теми, а також з історії регіону майбут­ньої роботи. Випускник семінарії отримує дип­лом бакалавра чи магістра богослов'я. Низькі результати вимагатимуть від нього додатко­вих студій за індивідуальною програмою. Кількість семінаристів невелика - до 20 осіб., наголос зроблено на якості освіти, її відповід­ності світовим стандартам конфесійного бого­слов'я. Ще одна суттєва специфіка закладу, що виокремлює його з-поміж інших протестантсь­ких духовних шкіл, - особлива увага до української мови, історії та культури, українознав­ча спрямованість багатьох предметів, тобто цілеспрямована підготовка душ пастирів для України. Не випадково майже стовідсоткова комплектація іноземними вчителями (а викладачів тут рекрутують головно із семінарії "Конкордія" Міссурійського синоду) не зава­жає цьому закладові максимально наблизи­тись до потреб національної освіти. Цікаво, що й пасторів-іноземців, яких запрошує УЛЦ, також налаштовують на вивчення української мови та якнайшвидше призвичаювання до міс­цевих умов.

У 2000 р. новим главою церкви обрано не­давнього випускника богословської семінарії ім. Св. Софії В'ячеслава Горпинчука. Здобувши авторитет у мирян і молодих священиків (пере­важно вчорашніх семінаристів) збиранням ма­ теріалів з історії церкви, редагуванням люте­ранської періодики, перекладом і друком кон­фесійної спадщини, Горпинчук досить швидко сягнув вищого церковного ступеня. 1999 р. йо­го обрали пастором, а через рік - уже єписко­пом. Керівництво УЛЦ з новою енергією включилось у міжнародні відносини, прагнучи більш тісно співпрацювати з Всесвітньою люте­ранською конфесійною конференцією, а також стати спостерігачем у Всесвітній лютеранській федерації. Проте остання все ще приглядається до української церкви такої незвичної на тлі світового лютеранського руху.

Як відомо, німецьке лютеранство згідно з церковною традицією залишило у вжитку чи­мало католицьких елементів, особливо в літур­гії. "Створена Лютером форма богослужіння, власне кажучи, є німецьким перекладом латинської меси" (Ф. Гейгер). В усьому світі лю­терани, як і німці в Україні, відтворюють західний обряд. Натомість українці-лютерани від самого початку звернулись до православ­ного обряду та юліанського календаря. Чому? Перше, що спадає на думку, - греко-католицьке походження засновників церкви. І це справ­ді є однією з причин, що зумовила її оригіна­льне обличчя. Однак не забуваймо: чимало лідерів інших протестантських течій в Західній Україні також вийшло з греко-католицького середовища, але їхній розрив з "батьківською вірою" виявився остаточним. Отож є, мабуть, й інші причини.

Українська лютеранська церква своїм іс­нуванням завдячує не лише Німеччині (Теодору Цеклеру, Тюбінгену, Товариству ім. Густава Адольфа, Товариству Мартіна Лютера в Ерлангені). Заснування українських громад було б неможливим без лютеранського руху в Північній Америці. На початку XX ст. амери­канське та канадське лютеранство вже сфор­мувалося як доволі відмінне від своєї німець­кої матриці й цілком самодостатнє конфесійне середовище. З одного боку, воно втратило первісний національний нерв церкви, звернув­ши проповідь до всіх народів Нового Світу. Тому лютеранство в США та Канаді існує як низка регіональних синодів, які, попри різні між церковні союзи, мають статус помісних, незалежних у своєму внутрішньому житті. З іншого боку, цей наліт конгрегаційності, нети­повий для релігійного життя Німеччини, "зні­мається" жорстким оберіганням у заокеансь­кому лютеранстві засадничих доктринальних принципів. За наявності певних світоглядних відмінностей, лютеранські синоди США та Канади здебільшого консервативні у вченні та практиці і критично налаштовані до лібераліз­му в Німеччині. Власне, саме з цього середо­вища й розпочалось відновлення українського лютеранського руху: спочатку в таборах для переміщених осіб, згодом у діаспорі зусилля­ми невеличкої групи вірних на чолі з пасто­ром Михайлом Тимчуком, якому вдалося ви­жити після 1939 р. Збереженню Української лютеранської церкви допомагало також Об'єднання євангельських церков Північної Америки, створене на початку XX ст. україн­ськими протестантами. Сьогодні відновлена на Батьківщині церква підтримує тісні контак­ти з впливовими релігійними організаціями США - Міссурійським і Вісконсинським сино­дами, які тримаються ортодоксії.

Однак важко уявити собі вкорінення у на­ціональне життя церкви, яка б діяла виключно завдяки зовнішнім впливам, не маючи власно­го історичного ґрунту. Отож він закладався навіть тоді, коли лютеранство залишалось "німецькою вірою", - адже конфесійне обличчя Мартіна Лютера ніколи не впливало на оцін­ку його величі. Для українських баптистів чи корейців-пресвітеріан Лютер - така ж культо­ва постать, як і для німців. Німецьке єство раннього лютеранства в Україні не заважало йому бути активним учасником православно-протестантських союзів. До речі, першим з нововірців у спільних документах ХУІ-ХУІІ ст. розписувався лютеранський єпископ і педагог Еразм Глічнер. А вже на початку XVIII ст. лютеранська ідея набуває особливого значен­ня для вітчизняної культури, латентне увій­шовши в освітній процес Києво-Могилянської академії, - чимало підручників і лекційних курсів її викладачів були перекладом чи адап­тацією протестантської літератури. Ідеї просвітницького пієтизму справили вплив і на духовне піднесення православ'я. Деякі праці українських православних мислителів наскрізь просякнуті лютеранськими ідеями, і йдеться не про одного Прокоповича - досить уважно прочитати твори (чимало з них збереглося в рукописах) Гавриїла Бужинського, Івана Мак­симовича, Феофіла Кролика, Стефана Калиновського, Феофілакта Горського, Іоакинфа Карпинського, Стефана Прибиловича, Самуїла Миславського, Іринея Фальковського, Інокентія Борисова. Не випадково у своїх сла­ветних "Шляхах руського богослов'я" о. Ге­оргій Флоровський так ретельно підкреслює в ньому протестантські погляди.

Сучасні лютеранські богослови у своєму прагненні нового діалогу з Православною цер­квою також звертаються до історії. Гейгер пи­сав, що "ще за часів лейпцігського диспуту Лю­тер посилався на "греків", а Меланхтон у "Сим­волічних книгах" підкреслював спільність люте­ранської Реформації з Православ'ям ("Апологія Аугсбурзького віросповідання")... і сьогодні за­лишилась симпатія та любов багатьох євангеліків - християн до життя, давніх звичаїв, ікон, літургії Православної церкви". Згадується при цьому і слов'янофільська концепція православ­ної основи реформаторства Яна Гуса (в листі до Георга Спалатина Лютер писав, що був гу­ситом, не знаючи ще вчення чеха). "Якщо росій­ські вчені праві, що Гус перейняв причастя під обома видами від православ'я, витоки впливу якого на Богемію і Моравію слід віднести до проповіді просвітителів слов'янства Кирила і Мефодія, то введення обох видів у лютеранське причастя... є дарунком православ'я нашій Цер­кві". Увага до цих питань з боку лютеранства цілком відповідає його екуменічним засадам, відкритості в повоєнному діалозі з Католиць­кою і Православною церквами. У цьому діалозі певну надію покладають і на лютеран України, які мають унікальний історичний досвід спів­життя з православними й католиками і серед яких цей досвід набув нарешті конкретного духовного вияву.

Однак розглянемо спочатку доктринальне обличчя УЛЦ. Її головний пріоритет - строге дотримання своєї традиції, класичної спадщи­ни Мартіна Лютера й повне заперечення теологічних шкіл. (Маючи, приміром, чимало спільного у мотивації з речниками не ортодоксії, українські лютерани вважають її та інші протестантські доктрини сучасності більше філософією, ніж релігією.) Звернімося до "Ко­роткого доктринального твердження Української лютеранської Церкви": "Ми віримо... що Святе Письмо - єдина непомильна норма віри і життя. І як віросповідні лютерани, ми при­ймаємо за основні... віросповідні книги Єван­гельської Лютеранської Церкви, що містяться у Книзі Злагоди 1580 року, а саме: Апостоль­ський, Нікейський і Афанасіївський Символи Віри., Аугсбурзьке Віросповідання та його Апологію., Шмалькальдські Статті (включаю­чи Трактат про Владу та Примат Папи)., Лютерові Малий і Великий Катехізиси і Формулу Злагоди (Короткий Виклад та Тверде Прого­лошення)... вони узгоджуються зі Святим Письмом і... е вірним викладом Божого Слова, яке вище від усього". У своєму повчанні церк­ва звертається також до творів тих послідо­вників Мартіна Лютера, що тримаються "чис­того християнства". Тобто до вчення, не запля­мованого сумнівами у фактах священної істо­рії, Триєдиній природі Господа, Боголюдськості Ісуса Христа, Його воскресінні, другому пришесті, а також філософськими й науковими теоріями (як-от теорія еволюції), що супере­чать Одкровенню (ст. 1-5).

Поділяючи, по суті, принципи, на яких на­полягали збентежені лібералізмом початку XX ст. брати Стюарди у своїх відомих "Основах", конфесійні лютерани (а саме так воліють нази­вати себе прихильники "лютеранських фунда­ментів") принципові й щодо нових проблем, висунутих сьогоденням. Приміром, вони кате­горично відкидають жіночий пасторат. У "На­станові" з цього приводу зазначено, що тільки чоловіки виконують священицьке служіння, членами єпископату та синоду також є ви­ключно вчителі-чоловіки та професори-чолові­ки. В офіційному органі УЛЦ жіноче питання набуває полемічної гостроти. "...У часописах громад аугсбурзького віросповідання, що ви­ходять друком на теренах колишнього Союзу, як-от "Німецький канал" (Київ) і "Боте" (С.-Петербург), можна прочитати, що "жінка-свя­щеник є велінням часу". Що сказати стосовно цього?.. Якщо ми правильно розуміємо Пись­мо і все, що стосується одвічної незмінності Бога та Його Слова, для нас питання про те, чи може бути жінка священиком, просто не існує". Та звертаючись до цього питання у своїх доктринальних твердженнях, УЛЦ уточ­нює, що враховуватиме погляди жінок, оскіль­ки вони також "є членами Тіла Христового".

Українські лютерани підходять обережно і до принципу членства. Для радикальних про­тестантів він сфокусований на віковому аспек­ті, тобто обов'язковості хрещення повнолітніх., "теоретична підготовка" кандидата на хре­щення нетривала й полягає головно у вив­ченні азів протестантської віри. Проте допу­щення до конфірмації вимагає від неофіта на­буття досить пристойних знань про своє вчен­ня, а від громади - підписання заяви про те, що "віруючі нехристиянських організацій чи організацій, де сповідують неправдиве вчення, не будуть прийняті членами громади" ("На­станова"), Конфесійній підготовці майбутніх парафіян допомагає також Заочна біблійна школа при радіостудії "Лютеранська хвиля".

Справжній догматичний тренінг для своїх вірних та всіх бажаючих пропонує і журнал "Добра звістка", який приділяє головну увагу саме віросповідно-обрядовим питанням. Зна­йомство з журналом дає досить повне уявлен­ня про конфесійне лютеранство. Воно послі­довно дотримується положень, сформованих класичним лютеранством з його повагою до Отців церкви, Вселенських соборів, рафінова­ного богослов'я пізніших інтерпретаторів Лю­тера, має чітку позицію щодо еклезіології та апостольського наслідування, благодатного значення таїнств і хрещення немовлят. Тут же бачимо досить розлогу критику відхилень Ка­толицької і Православної церков від "чистоти Біблії" і тих ідейних хиб, якими сповнені інші протестантські церкви та течії. При цьому . найбільш далекими від Істини названо ті з них, що складають радикальний сегмент протестантизму. Натомість Православна і Като­лицька церкви визнані ближчими до кон­фесійного лютеранства завдяки своїй пошані до християнських підвалин. У передмові до українського видання "Аугсбурзького віро­сповідання" сказано, що воно "ніколи не праг­нуло запровадити нове вчення у Вселенську Церкву. У найкращій православній традиції воно не мало наміру створювати нову Церкву, бо є і буде лише одна правдива Апостольська Церква, що має за основу вчення Святого Письма". Плекання свого національного об­ряду УЛЦ також пов'язує з прилученням "до Святої Соборної і Апостольської Церкви". Світоглядне кредо УЛЦ цілком зрозуміле: "...відхилення від вчення Слова Божого не по­винно... терпітися в Церкві" ("Коротке доктринальне твердження", ст. 10). Така на перший погляд категорична позиція має цілком біблій­ну мотивацію: "Бо навіть якщо ангол з неба на­вчатиме не того, що написано в Біблії, щирий християнин не піде за таким вчителем..."., "Цер­кви, які йдуть на компроміси... не мають май­бутнього у Господі". Своє плекання фундамен­тів речники Української лютеранської церкви розглядають навіть як її особливе покликання - зупинити ідейний розклад усього лютерансь­кого руху на теренах СНД, відродити його ду­ховні традиції. Цю надію висловлює професор семінарії "Конкордія" (Форт-Вейн) Міссурійського синоду д-р Курт Маркворт, який після знайомства з українськими лютеранами випов­нився справжнього оптимізму: "Я бачу відрод­ження Церкви на основі чистої Євангелії, як стверджує наше Аугебурзьке віросповідання, чисту проповідь Євангелії та чисте відпускання Таїнств. Це чудо перед очима!".

І все ж найбільш примітною рисою церкви на тлі світового лютеранства є її обряд. УЛЦ вперше пробує поєднати протестантський до­гмат зі східним обрядом, а відтак - створити нову протестантську модель, максимально адаптовану до православної культури. Пара­доксальна річ: національне начало лютеранст­ва, що так довго не імплантувалося в україн­ське духовне буття, виявилося раптом спів­звучним його традиціям, тільки-но ці традиції та національні інтереси самого буття були ви­знані пріоритетними. Символічно, але згадува­ну "Настанову" відкриває саме той розділ, що кодифікує "літургійні форми та обряди" й зо­бов'язує слідувати засадам "Українського єван­гельського служебника, виданого блаженної пам'яті Теодором Ярчуком 1933 р. у Станісла­вові".

Зміст "Служебника" (а також багатьох ста­тей у довоєнних виданнях українських люте­ран, написаних Т. Ярчуком, Ю. Фолюшняком, П. Гільчуком та ін.) засвідчує: у своїй літур­гійній реформі засновники руху зробили наго­лос на тому, що є спільним для Католицької і Православної церков, а також для класичного протестантизму. Це, по-перше, повага до Цер­кви та її обрядових принципів. По-друге, при­йняття текстів, "уложених Вітцями Церкви Ва­силем Великим та Іоанном Златоустим, котрі чейже не були католиками, не укладали Бого­служіння для католиків, а для всіх без винятку, хто хоче в той спосіб молитися", - тобто звер­нення до підвалин, на яких будувалась древня християнська Церква, та "загальна пошана до літургійної форми богослужінь, засвоєних з давніх-давен в українському народові".

Отож літургійний канон УЛЦ містить такі загально церковні принципи: хрещення немов­лят., шлюб священиків., причащання під обома видами., реальна, а не символічна (як у каль­віністів і радикальних протестантів) присутність Христа під час Євхаристії., право на її здійснення лише ординованими служителями., розуміння хрещення як таїнства, що “є правдивим засобом (знаряддям) благодаті”., шанування сповіді та відпущення гріхів священиком (скасовану у кальвіністів і радикальних про­тестантів)., рідна мова богослужіння., відповід­ний зовнішній, з використанням елементів ві­зантійської архітектури, і внутрішній вигляд культових споруд, збереження вівтаря, спогля­дання розп'ятого Христа та образів, які "не є уособленням Христа і святих, а вказуванням на спасіння"., шанування православних свят., проведення покаянних богослужінь з поклона­ми тощо.

З брошури "Українська християнська скарбниця. Що кожна людина повинна знати про таїнство Хрищення" (Тернопіль, 1994) дізнаємося, що для проведення цього урочис­того обряду необхідне використання спеціаль­них символів. Знак Хреста на чолі є ознакою належності Богові. Хрест, виведений оливою (помазання), символізує дари Святого Духа. Свічка при хрещенні символізує Христа., її можна знову запалити на річницю таїнства чи під час молитви. Хоругви допомагають вияв­ляти радість і вдячність за дари Божі при хре­щенні.

Цікаво, що своєю творчістю УЛЦ не супе­речить прийнятій у світовому лютеранстві практиці поєднання нового догмата з устале­ним обрядом, який багатьма своїми елемента­ми відповідає і католицизму, і православ'ю. А ось те, що відрізняє обрядову практику цих двох церков, українські лютерани оцінюють крізь призму своєї класики. Тому, наприклад, у виборі хреста, поміркованому оздобленні храмових приміщень, ставленні до ікон (а від­так і рішень сьомого Вселенського собору) або, скажімо, до такого специфічного елемен­та, як епіклеза (закликання Святого Духа під час Євхаристії), УЛЦ ближча до католицизму. Ці елементи мають вихід у доктринальну ца­рину, а в лютеранстві вона історично пов'яза­на з католицизмом. Натомість за своїм кален­дарем і побутом УЛЦ - майже православна.

Таке нашарування різних християнських традицій витворює напрочуд оригінальний, не подібний до всього протестантського світу тип особи. Український лютеранин любить музи­ку, але для нього орган (який німці називають "четвертим принциповим предметом" - поряд з вівтарем, хрестильною купіллю та пюпітром євангелічного богослужіння) не заступає цер­ковний спів. Український лютеранин не байду­жий до народної творчості й, на подив інших протестантів, із захопленням бере участь у конкурсах на кращу писанку, що їх влаштовує церква для своїх парафіян. Він ревно служить Господу своїм буденним земним життям, та у туристичних поїздках залюбки відвідує монас­тирі. А молоді парафіяни й семінаристи разом із ченцями проводять літні школи в Почаєві чи Свято-Успенській унівській лаврі, слухаючи лекції православних і греко-католицьких бо­гословів. Український лютеранин поряд з цер­ковними й державними святами (а також цер­ковно-державними - наприклад, святом хре­щення Русі-України, Днем пам'яті полеглих і народних мучеників, Неділею праотців) від­значає дні християнських святителів (первомученика Степана, Івана Хрестителя, апостолів Петра і Павла, Андрія Первозваного, святого Миколая). А до них додає ще своїх: "блажен­ної пам'яті пастиря" (якого часопис "Стяг" на­зиває Отцем церкви) Теодора Ярчука (день святого Теодора) та Мартіна Лютера. Важли­вою датою для українських лютеран є і свято обнови церкви (День Реформації). "Церковний Рік з усіма його празниками й церковними практиками - це частина нашого життя... Пе­ред нами постають геройські подвиги та чес­ноти святих, мучеників і праведників. Тут ми зростаємо у вірі, переживаємо дні духовної ра­дості, смутку, щастя, розкаяння і прощення. Церковний Рік - це також велика духовна практика, протягом якої ми вчимося боятися й любити Бога так, щоб свято шанувати Його Заповіді та настанови...".

Як бачимо, йдеться не просто про механіч­не поєднання того, що на перший погляд е непоєднуваним - протестантизму, ревного у дослідженні Біблії та проголошенні вістки про спасіння, і православ'я, не байдужого до свічки, ікони, хресного знамення як символів невидимого духовного буття. Тут бачимо по­шук протестантами свого місця у православній традиції та осмислення себе крізь призму тієї християнської культури, з якою їх церкву поєднала сама історична доля. Цей синтез по­роджує нову модель світобачення. Тому, буду­чи генетичне зв'язаною з німецьким та американським лютеранством, УЛЦ, однак, прагне знайти власну світоглядну позицію і свої пріоритети в суспільному житті.

Українська лютеранська церква дуже прицільно взяла курс на створення національ­ної церкви, визначивши, що її головна мета - пробудження духовності й національної свідо­мості українців. Такої ролі не бере на себе жодна протестантська конфесія в Україні, три­маючись зазвичай нейтралітету стосовно політики й національної ідеї. Тому громадські гасла українських лютеран - "...не почуваймо­ся сиротами, "приходьками", "чужинцями", а вкоріненими на рідній українській землі Сло­вом Божим дітьми небесного Отця, яким не байдужа будучність свого народу, його доля, шлях, життєвий вибір, віра" або "Проповідуй Євангелію так, наче Вона особисто спрямова­на до українського народу: "Так бо Бог полю­бив "Україну", що дав Сина Свого Однородженого, щоб "якщо Україна" вірує в Нього, не загинула, але мала життя вічне" ("Стяг") - ди­сонують не лише з позицією радикальних протестантів, а й німецьких лютеран. Для перших - це політична заангажованість, що виходить за межі Євангелія, для других - перевага позацерковних інтересів над церковними, при якій, з огляду на канонічно-територіальні вимоги Православної церкви, можливе посягання на прозелітизм. Оглядаючи лютеранське життя в Україні, д-р Ахім Райс визначає УЛЦ як таку, що "дуже орієнтована на місіонерську діяль­ність".

Здавалося б, синтетична платформа УЛЦ робить її проповідь найбільш ефективною. Во­на "стукає в серця" протестанта, православно­го й католика., цікава для робітника, військо­вого, а також професора., співзвучна пережи­ванням галичанина, глибоко зв'язаного із за­хідною культурою, і східняка, вихованого у православній ментальності. Але кількісні по­казники церкви поки що не свідчать про по­дібну перспективу. Українець, який бачить Церкву не стільки містичним тілом, скільки провідником суспільного розвою, скоріш піде у православ'я чи греко-католицизм. Українець, який оцінює своє земне життя виключно через Євангеліє, цураючись усього, що є поза божес­твенною заповіддю, потягнеться, мабуть, до баптизму. Тому чи не головною проблемою УЛЦ усе ще залишається само осмислення. Во­но означає не лише плекання оригінального обличчя, а й пошук більш глибинних коренів у вітчизняній історії та культурі. Коренів, які да­лекі від німецького та американського люте­ранства, однак визначальні для українського. Без них УЛЦ залишатиметься і для західного, і для східного християнських світів такою собі екзотикою.

Використані джерела

Гейгер Ф. Беседа о лютерамской Церкви с православными християнами.
Аугсбурзьке віросповідання / Переклад В. Горпинчука. - Тернопіль, 1995.
Служебник для українських євангельських громад Авгсбурзького Віросповідання.
- Станіславів, 1933. - Перевид. Тернопіль, 1998.
Стяг.-1996-2001.
Немецкий канал. -1997.

Вікторія ЛЮБАЩЕНКО

---

Людина і світ, липень, 2001

Статтю було взято: з "Сайту душпастиря Олега".

"Благодать вам та мир нехай примножиться в пізнанні Бога й Ісуса, Господа нашого!" (2 Петра 1:2).

Українська Лютеранська Церква.