· Віра · Проповіді · Про УЛЦ · Літургія · Бібліотека · Календарі · Музика · Галерея · Ланки ·
Троянда Лютера

Сайт душпастиря Павла

УКРАЇНСЬКА РЕФОРМАЦІЯ В ЦЕРКОВНОМУ КОНТЕКСТІ УЄЦАВ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ: ПЕРЕДУМОВИ ТА ІСТОРИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ.
Єпископ В'ячеслав Горпинчук

Зміст!

Доповідь на Соборі УЛЦ (Київ, 28 листопада 2002 року Божого).

Всі права застережено. Жодна частина цієї доповіді не може бути відтворена, збережена у інформаційній системі чи передана в будь-якій формі: електронно, механічно, фотокопіювально, записано чи якимось іншим чином без попереднього письмового дозволу автора: © В'ячеслав Горпинчук.

Вступ.

Метою цієї доповіді є описати розвиток Української Реформації від шістнадцятого століття до Другої Світової війни, проаналізувати причини виникнення реформаційних рухів, їх зростання та занепадів. Великий часовий період, тематика, та обмеженість форматом доповіді не доволяють описати в подробицях Українську Реформацію, тому опис буде коротким. Однак опрацьований та наведений матеріал дозволяє зробити висновок, що таке явище, як Українська Реформація існує. Українська Реформація існує не у вимірах баптистських, п'ятидесятницьких чи будь-яких інших церковних рухів. Українську Реформацію ми можемо визначити суто як поверенення до Біблійного віросповідання апостольських часів з усією пошаною до історії Церкви та до українського народу, який Церква приводить до віри в Христа Ісуса через Біблійне віросповідання та використання місійного підходу Апостола Павла: "Для юдеїв я був, як юдей, щоб юдеїв придбати; для підзаконних - був, як підзаконний, хоч сам підзаконним не бувши, щоб придбати беззаконних" (1 Кор. 8:20). Ми не можемо називати реформацією рухи, які відкидають повністю історичність церкви, із вченнями та практикою Апостольської церкви та церкви Апостольських Отців, і які започатковують цілковито нові церковні організації, що мають примітивне або спотворене богослов'я, що неминуче приводить до виникнення на їх основі різноманітних єретичних рухів. Тим більше не можемо ми називати Українською Реформацією принесення на давній історичний християнський український грунт модерністських християнських учень, які при детальнішому розгляді не витримують перевірки Словом Божим (1 Ів. 4:1), і виявляються псевдо-християнськими.

Початок Української Реформації ж сягає часів Лютеранської Реформації, а логічне продовження вона знайшла не в церковних колах, а українських мислителях, і властиво активно почалася з приходом до неї душпастиря Теодора Ярчука. Друга Світова війна, комуністична агресія нанесли тяжкий удар українському лютеранству, проте Церква Христова перебуває повіки (Мт. 16:18) і Слова Божого вони не спалили (Тарас Шевченко). Милостивий Господь наш Ісус Христос знову благословляє Україну Своїм Словом і Таїнствами в Українській Лютеранській Церкві, що відродилася виключно завдяки Божій благодаті.

Догори!

I. Початки лютеранства в Українi

Україна на XVI століття належала до європейського політичного, культурного та релігійного контексту. Незважаючи на відсутність державності і окупацію Литвою та Польщею, український народ мав змогу вести досить автономне релігійне життя, яке активним до Реформації назвати було годі, але була можливість зрощувати свою інтелігенцію, до якої належали, звичайно, і священики. Позитивним фактом церковної та національної історії було відродження Київської митрополії 1458 року, що мало і активізувати духовне життя українців, і стримати духовну експансію в українські землі Московського обмеженого православ'я.
Про європейський контекст у релігійному плані свідчать ті факти, що чимало українських священиків помимо освітніх здобутків на Заході також підтримували стосунки із Західною церквою. Проте значно дієвішу роль в цьому виконувала Римо-католицька церква, яка вбачала необхідність подолання схизми через навернення українців до римського католицизму. Найчастіше римо-католицька експансія мала успіх серед шляхетських родин, які часто переходили до Західної церкви через те, що до неї належала вся державна еліта країни-загарбника.

Українська церква поряд із тим, що зазнавала певної експансії з боку римського католицизму, також перебувала у глибокій кризі, яка була зумовлена і падінням Константинополя 1453 р., та втручанням світської влади у церковні справи. Процеси проти сучасних українських митрополита та єпископів Онисифора Дівочки, Кирила Терлецького, Іова Борзобогатого свідчать не на користь високої моральності тогочасного українського духовенства.

Реформація в Німеччині відчутно вплинула на Польську церкву, а через Польську церкву і на церкву Українську. Варто зазначити, що відомостей про велику кількість реформованих парафій Української церкви не має. Хоча треба зазначити, що було декілька випадків переходу на лютеранство шляхтичів, а вже вони, відповідно, переводили до євангелизму своїх селян. Очевидно, що за таким прикладом (відповідно до М. Грушевського) діяли лютеранські громади у Венгрові, Мордах, Нурці та Найндорфі (Берестейщина). Чимале поширення окрім населених пунктів, де мешкали німецькі колоністи, лютеранство мало також на Закарпатті, але знову ж таки, очевидно, що на лютеранство переходили в основному римо-католицькі священики та парафії, як також і ті шляхтичі українського походження, що перейшли в лоно Західної церкви. До таких, очевидно, і належали двоє із найцікавіших представників покатоличеного українства Станіслав Оріховський та Мартін Кровицький.

Станіслав Оріховський навчався у Віттенберзі і мешкав безпосередньо в домі доктора Мартіна Лютера, був приятелем Филипа Меланхтона. Оріховський стає прихильником одруження священиків та виступає проти папського примату. Згодом він облишив лютеранство і навіть став його противником.1

Не так доля склалася в Мартіна Кровицького, щирого учня Меланхтона. Будучи плебаном у Вишні (в Галичині, з тієї само Вишні, що й відомий православний полеміст Іван Вишенський), Кровицький на одному із синодів дієцезії вступив проти зловживань у католицькій церкві, (можемо припустити, що це був зокрема захист статей IX, X, XXIII (Аугсбурзького віросповідання).2 Шкода, але свою діяльність Мартін Кровицький завершив у антитринітаріанському таборі, що стало лише логічною еволюцією його пізніших кальвіністських поглядів. (Саме кальвінізм, який згодом переріс у соцініанство був найпоширенішим в українських землях на Волині.)

І хоча лютеранська Реформація не мала великого поширення в Україні, наслідки її для церковного, суспільного та майбутнього державного життя для краю важко переоцінити. На користь заслуг Реформації перед Україною особливо висловився Митрополит УАПЦ в Канаді, відомий історик Української церкви Митрополит Іларіон (Іван Огієнко):

"Наслідки реформаційного руху в Україні були ті самі, що в Європі й Польщі. Сильно прокинулося загальне зацікавлення церковними справами не тільки серед української шляхти, але також і серед міщанства, що стало тепер дуже близько до цих справ.
Але найголовніша ідея, яку скріпила й зреалізувала Реформація, була та сама, що ми її бачимо в Європі, в Чехії та в Польщі, - це переклади Св. Письма на живу народну мову, а також вживання народної мови в богослужінні…". 3

Митрополит Іларіон також зазначає про Пересопницьке Євагеліє, яке було перекладено з лютеранського Євангелія Секлюціана.
Православним імпонувало те, що протестанти боролися з католицизмом, зі зловживаннями у Католицькій церкві, а Православної церкви не зачіпали. Власне, за безпосередньої участі надзвичайно впливого українського князя Костянтина Острозького жваво обговорювалася ідея православно-протестантської унії. Але ця ідея не знайшла підтримки у найвищих православних церковних колах.

Догори!

ІІ. Реформаційні мотиви в українських мислителів до XX століття.

Реформація XVI століття в Європі, хоча й не пустила в Україні глибокого коріння через ряд об'єктивних причин, серед яких найважливішою можна назвати відсутність у реформаційних рухах в тогочасній Україні народного характеру. Люди, що задіювалися у рРеформацію, хоча й були часто українського походження, втратили однак безпосередній зв'язок зі своїм народом і належали або принаймні прагнули належати до цілковито іншого культурного середовища (польського). Навіть за найбільшого бажання було б важко перетягнути українське населення до реформованої церкви, хоча б через те, що українці в той час мали свій культурний мікрокосмос, а до шляхти ставилися з недовірою, бо шляхта ще раніше відріклася від батьківської (православної) віри на користь некращої чужої віри (католицької). Проте Реформація XVI століття у Європі справила надзвичайно великий вплив на цілі покоління українських людей різних станів, різної освіти, різних професій. У цьому розділі ми спробуємо показати погляди деяких українських мислителів на Церкву та потребу Реформації в ній. Серед них хочеться особливо відзначити погляди Феофана Прокоповича, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка і Михайла Драгоманова, людей вплив яких на становлення української думки важко переоцінити.

Про Феофана Прокоповича (і про людей подібних до нього), який після ректорства у Києво-Могилянській Академії, став одним із найбільших радників Петра І, і фактично став главою Православної церкви у Росії існує багато відгуків, що він був схильним до лютеранства і до кальвінізму. Так про Феофана Прокоповича ми читаємо в праці М. Драгоманова "Переднє слово [до "Громади" 1878 р.]":

"Діло не дійшло до того, щоб у нас заложились цілком громадські церкви, як там, де подібний рух серед громад міщанських довів до кальвініства, індепенденства і т. і. Тільки все ж таки братства й увесь рух церковний XVI - XVII ст. не пройшов дурно. З самих попів наших повиходили люди, котрі й в Московщині навчали людей тому, що в XVII ст. навчали дальші парослі протестанства (армініани, латітундарії, деїсти), тому що не самі тільки грецькі християни - християни, що й у нехриста можна навчитись доброму, що спасіння не в обрядах і т.і. (Прокопович, Бужинський і т. і.) Тільки таких людей стала тратити в XVIII ст. наша Україна для столичної Московщини, а там вони перероблювались з вільних людей на царсько-церковних чиновників. Дальший зріст таких думок серед людей духовної школи в нас спинивсь через церковну централізацію й цензуру."4

Григорій Сковорода (1722-1794), відомий український богослов і мандрівний філософ перебував під безпосереднім впливом Реформаційних ідей, що зрештою коштувало йому кар'єри професора православного колегіуму. Надзвичайно популярний, як серед вищих верств суспільства, так і серед простого населення він у своїх творах весь час підкреслював першорядність Біблії та другорядність церковних переказів і традицій для віросповідного життя людини. У його творах прослідковуються принципи Лютеранської Реформації: sola scriptura, sola gratia, sola fide.
Для прикладу, у творі "Вступні двері до християнської добронравності", що написаний у 1766 році Григорій Сковорода у главі 8-ій, яка називається "Закон Божий" [мається на увазі Біблія] підкреслює первинність Біблії і потребу черпати доктрину зі Слова. У завершенні цієї глави, Сковорода навіть порівнює сучасне Православ'я із фарисейством часів земного служіння Ісуса:

"Закон Божий пробуває навіки, а людські перекази не скрізь і не завжди.
Закон Божий - це райське дерево, а переказ - тінь.
Закон Божий - це плід життя, а переказ листя. Закон Божий - це Боже в людині серце, а переказ - це смоківничий листок, що часто прикриває єхидну. Двері храму Божого - закон Божий, а переказ є прироблений до храму притвор. Як переддвірок до олтаря, а хвіст від голови, так далеко відстоїть переказ.

У нас майже скрізь непорівняльну цю [різницю] порівнюють, забуваючи закон Божий і, змішавши з болотом людським водно, навіть до того доходить, що брехуни вище підносять і, на нього уповаючи, про любові не подумають, хай же здійсниться оце: "Лицеміри! За перекази ваші розорите закон." Все те є переказ, що не Божий закон."5

Тараса Шевченка можна назвати учнем Григорія Сковороди. Принаймні про вплив творчості Сковороди на Шевченка-дитину можемо прочитати у вірші Тараса Шевченка "А. О. Козачковському":

"… І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візернуками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду"6

В творчості Тараса Шевченка Реформаційні мотиви надзвичайно чіткі. Це можна зауважити, взявши до уваги його переспіви Давидових псалмів, а особливо його поему "Єретик". Шевченко піддає суворій критиці духовенство, яке відступилося від Слова Божого, а в основу своєї діяльності поклало принципи ворожі Богові та Його святій волі. Характеризуючи священицтво, що ополчилося проти Слова, вустами Гуса Шевченко промовляє:

"О, Господи милосердний,
Що я заподіяв оцим людям? Твоїм людям!
За що мене судять!
За що мене розпинають?
Люди! Добрі люди!
Молітеся!…Неповинні -
І з вами те буде!
Молітеся! Люті звірі
Прийшли в овніх шкурах
І пазурі розпустили…
Ні гори, ні мури
Не сховають. Розіллється
Червонеє море
Крові! Крові з дітей ваших.
О горе! О горе!
Онде вони! В ясних ризах.
Їх лютії очі…"7

Описуючи послідовників справи Гуса, певно що, описуючи доктора Лютера, Шевченко каже:

"Отак Гуса
Ченці осудили,
Запалили… та Божого
Слова не спалили,
Не вгадали, що вилетить
Орел із-за хмари
Замість гуся і розклює
Високу тіару…."8

А в епіграфі до поеми "Єретик", яка присвячена Шафарикові, Шевченко висловлює своє бажання бачити усіх слов'ян послідовниками справи Яна Гуса, (а отже і Лютера). Шевченко каже у цій поемі, що це його сокровенне бажання, яке він висловлює у тихій молитві:


"А я тихо
Богу помолюся,
Щоб усі слав'яне стали
Добрими братами,
І синами Сонця Правди,
І єрертиками
Отакими, як Констанцький
Єретик великий!
Мир мирові подарують
І славу вовіки!"9

Саме на Шевченка найчастіше посилалися і посилаються апологети українського протестантизму, коли відстоюють необхідність реформування українського церковного життя.
Михайлові Драгоманову до вподоби був протестантський рух, тим, що він "послужив до освячування всяких мов і національностей"10. Для Драгоманова термін "освячування" означає насамперед культурний розвиток тієї чи іншої мови та національності, але на основі, безперечно, християнській. Як приклад такого розвитку Драгоманов у своїй праці "Чудацькі думки про українську національну справу" наводить статистичні дані про культурний розвиток двох недержавних протестанстьких народів з Прибалтики, що належали до Російської імперії: латишів та естонців і порівнює їх із латишами, які є католиками. Тож, за словами Драгоманова:
"ести мають на 900 000 людності 10 часописів, а латиші-протестанти в прибалтійських губерніях - на 1 100 000 людності 12 часописів, тоді як латиші-католики в Вітебській губ. не мають ні одної. Безперечно, своїм ліпшим станом ести й прибалт[ійські] латиші (як і фінни) обов'язані протестантству."11

Необхідність реформування церковного життя і важливість його для просвітлення і піднесення української нації до рівня високоцивілізованих і культурних народів насамперед Європи, а також і для того, щоб нація стала державною.

Догори!

ІІІ. Передумови і початки української Реформацiї XX столiття.

Власне Українська Реформація, хоча і веде свій відлік ще з XVI століття, однак дійсно український національний характер у неї з'явився тільки на початку ХХ століття. Це, на нашу думку, було зумовлено кількома причинами:

1) Тривалою стагнацією українського церковного життя;
2) Латинщенням Греко-католицької церкви;
3) Втратою української державності після поразки української визвольної революції 1917-1920 років;
4) Активною місіонерською діяльністю Союзу Церков Євангельсько-Аугсбурзького та Гельвецького віросповідання (СЦАГ), а особливо пастора, доктора богослов'я Теодора Цеклера, який мав добру віросповідну лютеранську позицію.

Розгляд цих причин детально потребує окремого дослідження, але якщо зупинитися коротко вище на вище зазначених причинах, то можемо про них зазначити таке:

1) Тривала стагнація церковного життя була безперечно викликана нечастим вживанням у церкві Слова Божого та байдужістю духовенства до духовних запитів свого народу, як також і корупція всередині самих українських церков. Так, серед зубожілого внаслідок І Світової війни та невдалої революції в українського населення Галичини часто навіть не вистачало коштів на такі вкрай важливі потреби, як похорони. За спогадами сучасників деякі греко-католицькі священики відмовлялися ховати небіжчиків, якщо рідня не мала чим заплатити. В інших випадках насміхалися з бідний людей і вимагали, щоб ті позичали гроші для оплати суто ритуальних послуг священика. Подібне було і з Хрищенням, шлюбом та іншими необхідними частинами чеснотного християнського життя.

2) Латинщення Греко-католицької церкви було викликано спробами уніфікувати служіння і Римо-католицької і Греко-католицької церков, щоб, очевидно в майбутньому всі основні відмінності між ними зникли. На території Станиславівщини діяв єпископ Хомишин, який дуже ревно ставився до процесу переведення ГКЦ на латинську мову, і незабаром у містечках і селах Галичини (напр. в селі Лазарівка теперішнього Монастирського району Тернопільської області), де була дієцезія єпископа Хомишина залунала латинська мова, якої не розуміли ні міщани, ні селяни, ані часто самі священики. Фактично, це був надзвичайно тяжкий удар для духовності українського населення, серед якого Слово Боже і так не було в дуже широкому вжитку, і якому (українському населенню) було завдано болючого удару в час втрати своєї державності. Такими діями (латинщенням) ГКЦ почала втрачати ознаки національної церкви, а перетворювалася на церкву чужинницьку, незрозумілу народові (Пор. 1 Кор. 14), яка до всього іншого ще й запроваджувала целібат.
3) Втрата української державності після поразки української визвольної революції 1917-1920 р.р. спричинила "бродіння" в думках та душах багатьох синів і дочок українського народу, адже він, фактично єдиний з-поміж європейських народів, залишився без своєї держави (якщо не брати до уваги білорусів). Чимало людей (серед них і колишній Голова Центральної Ради УНР, Михайло Грушевський) схилялися до думки про необхідність церковної, духовної обнови українського народу через Українську Реформацію. Так, захищаючи Українську Реформацію, пастир Юхим Фолюшняк писав (цитату взято з дослідження про українське протестанство В. Любащенко):
"Уважаємо, що одинокою Церквою, яка відповідатиме вповні духовним потребам і життєвим інтересам української нації, є лише Соборна Церква на основі Євангельсько-Асбурзького віросповідання, бо вона шанує її національні ідеали та є незалежною від Москви чи інших Римів… Будучи рідною і нероздільною частиною української душі, та церква відчуває всі болі і кривди народу та його потреби… може дати українській нації великі духовні користи, бо нарід позбудеться тоді духовного рабства і дійде до великого розвою і поступу, так само, як дійшли до того інші великі народи."12

1) Активна місіонерська діяльність суперінтенданта, доктора Цеклера, який мав чітку віросповідну лютеранську позицію, надзвичайно посприяла виникненню, а згодом і бурхливому розвитку українського віросповідного лютеранства. Адже в даному випадку СЦАГ був також зразком Біблійної церкви, що служить Богові через служіння своєму народові (зокрема німецькому народові в Східно-Європейській діаспорі).

Серед перших українських лютеранських пасторів першої половини ХХ століття були Федір Сташинський та Петро Кравчук. Вони, за свідченнями історика Українського Євангельсько-Реформованого Руху Олександра Домбровського, були піонерами українського лютеранського руху, але не зарекомендували себе з найкращого боку. Так, Федір Сташинський, у минулому греко-католицький священик, за словами Домбровського, був виключений із духовної семінарії в Німеччині через аморальні вчинки, а згодом і зовсім покинув лютеранство (перед тим він служив у Станиславові). Яків Кравчук, за словами того ж таки Домбровського, називався колишнім православним священиком і пристав до українського лютеранського руху. Проте згодом теж його облишив, побувавши й у в'язниці за кримінальні злочини. Обох: і Сташинського, і Кравчука, було підозрювано у співпраці зі спецслужбами нацистської Німеччини та комуністичного Радянського Союзу.13

Проте, якби там не було, але і зле Господь використовує на добре. Початок українському лютеранському рухові було покладено і доктор Цеклер докладав усіх зусиль, щоб він не вмер, а ширився посеред українського народу.

Догори!

ІV. Українська Реформація під проводом Теодора Ярчука.

Господь вибрав Теодора Ярчука на провідника українського лютеранства у першій половині ХХ століття. Теодор Ярчук народився 25 травня 1896 року в селі Іванків (тепер Борщівського району Тернопільської області) у сім'ї сільського війта. Він був найменшим сином, а водночас став найосвіченішою та найшанованішою людиною у своїй родині. Здобувши спершу освіту в гімназії Франца-Йосифа у Тернополі, він бажав стати греко-католицьким священиком і поїхав студіювати богослов'я до Риму. У нього була наречена, Ольга Кісс, дочка диякона німецької лютеранської церкви. Приїхавши у відпустку в 1926 році, щоб отримати благословення батьків на висвячення, Теодор Ярчук у Станиславові зайшов до лютеранської церкви, - його туди привабив український євангельський спів. Будучи вже знайомий з деякими працями Лютера та основними вченнями лютеранства, він звернувся до доктора Цеклера і замість завершення навчання в Римі, поїхав вивчати глибше лютеранське богослов'я до Німеччини. Він проходив навчання в університетах Тюбінгену та Ерлангену. В ситуації з Теодором Ярчуком, як згодом із іншими українськими лютеранськими пастирями цей крок був цілком природнім, якщо взяти до уваги ті причини, що спонукали українських провідників шукати вихід із духовного занепаду народу.
Незабаром він попросив свого батька про благословення на пастирську працю українським лютеранським душпастирем. Його племінниця, Марія Гарасимів, розповідала, що між Теодором Ярчуком і його батьком відбулася приблизно така розмова:

Батько: А в кого ж ті лютерани вірять?
Теодор: В Бога Отця, і Сина, і Святого Духа.
Батько: А в кого ж вони тоді не вірять?
Теодор: У владу Папи Римського.
Батько: І правильно роблять. Папа - не Бог, а людина. Благословляю тебе, сину.

Пастир Теодор Ярчук став пастирем української євангелицько-лютеранської громади у Станиславові, а також провідником українського лютеранства.

Важливо згадати той факт, що до 1925 року окремої Української Євангелицької Церкви Аугсбурзького віросповідання не існувало, але українські лютерани перебували у спілці з кальвіністами. Проте в 1925 році було утворено Українську церковну раду, а (припустимо) з приходом до неї Теодора Ярчука цю раду було перейменовано на Українську Євангельсько-Аугсбурзьку Місійну Раду.14 Очевидно, що після такого кроку, тобто після від'єднання від СЦАГу і від українських кальвіністів 1928 року взаємини останніх з українськими лютеранами дещо похолоднішали. Зокрема Теодора Ярчука українські кальвіністські історики звинувачують у "майже сліпій відданості" докторові Цеклерові. Хоча очевидним є те, що Теодор Ярчук був просто відданний і вірний Слову Божому та Книзі Злагоди. Він був далекий від уніоністських тенденцій, що їх мали деякі українські лютеранські пастирі, які на перший план виносили національне, а вже потім віросповідне. Можливо саме до таких належав пастир Іларіон Шебець, про якого в "Нарисах історії Українського Євангельсько-Реформованого руху" О. Домбровського говориться, що він "прагнув цілий час до усамостійнення УЛРуху та до пов'язання його з УЄРРухом".15
Важко уявити, що вийшло б з українського лютеранського руху, якби такі прагнення здійснилися. Але очевидно, що українське лютеранство теологічно виродилося б, якби було так тісно зв'язаним із кальвіністськими, хоча й національними рухами. Крім того, фінансова підтримка, яка ішла на підтримку українського кальвінізму значною мірою завдяки українській діаспорі в Західній Європі та Північній Америці, не спрямовувалася на розбудову лютеранства у його чистій формі. І тут варто зазначити, що два Теодори: Ярчук і Цеклер, в цьому плані дуже ефективно попрацювали. Завдяки їхній діяльності підримка українському лютеранському рухові надходила від місійного товарситва Нойє Детельсау, (того самого товариства, що його заснував Вільгельм Лея) Союзу Мартіна Лютера (Ерланген), Лютеранського товариства взаємодопомоги та Скандинавського об'єднання лютеранських церков (зокрема значна допомога надходила зі Швеції), вдопомогу надавали також датські лютерани.

Пастир Ярчук, маючи служіння у тодішньому центрі українського лютеранства, в Станиславові, взявся до справи Української Реформації надзвичайно активно та наполегливо. Однією з найбільших праць, яка послужила і дальшому успіхові української реформації було укладання та видання 1933 року "Українського Євангельського Служебника". Пастир Теодор Ярчук уклав його на основі служебника Української Автокефальної Православної Церкви, переробивши відповдно до віросповідних стандартів лютеранства літургію Івана Золотоустого та всі інші необхідні для першочоргового служіння у церкви служби, як-от: Вечірня, Хрищення, Вивід матері, Шлюб, Похорон. Значення цієї роботи Теодора Ярчука годі переоцінити. Про його діло читаємо у передмові професора Д.Д. Веббера до відредагованого сучасною українською мовою видання "Українського Євангельського Служебника" Теодора Ярчука:

"Таким чином він [Теодор Ярчук] зробив для Східної Церкви те, що Мартін Лютер зробив для Західної Церкви, коли в 1523 році підготував "Formula Missae", євангельський перегляд Римської меси того часу."16

Теодор Ярчук залишив у "Служебнику" традиційний для Східної Церкви варіант Нікейського Символу віри без "filioque" і хоча весь "Служебник" пронизано євангельським, лютеранським духом, він є по-правді служебником дійсно Православної і Кафоличної Східної Української Церкви. Про своє бажання зробити саме таке видання сам Теодор Ярчук у передмові до свого служебника писав:

"Наведені місця зі Святого Письма і Євангелицького визнання віри та загальна пошана до літургічної форми боогослужінь, засвоєної з давніх давен в українському народі, були провідними ідеями при укладанні цього українського євангельського Служебника. Нехай же служить він на славу Святій, Одноістотній, Животворящій і Неподільній Трійці, на користь Українському Народові і на добро всім братам у вірі - українським євангеликам."17

Значною мірою саме завдяки такій великій пошані пастиря Ярчука до давніх українських літургійних форм, як і проповіді Слова Божого, Закону та Євангелія рідною мовою, можна пояснити досить стрімке зростання українського лютеранства у тридцятих роках двадцятого століття. Скорумпованій, латинізованій церкві, яка ігнорувала правди Слова Божого протиставився новий рух, рух український, сповнений Євангелія, любові і пошани до свого народу та до його добрих традицій. Рух, який не вимагав віддавати останньої копійки за духовну послугу, а який сам прагнув допомагати з усіх сил збіднілому народові. Продовженням "Служебника" мав служити "Український Євангелицький Требник," який був укладений подібно до Требника Митрополита Петра Могили. На 1939 рік душапастир Ярчук вже його повністю скомпонував і навіть було здійснено друкарський набір тієї книжки. Але за нещасливих обставин набір "Требника" було розсипано, а вже восени 1939 року радянські війська перебували на Галичині, і всю видавничу роботу українських лютеран було припинено.

Кроком, який важко переоцінити стало також видання в березні місяці 1933 р. Теодором Ярчуком свого перекладу (скороченого) "Аугсбурзького віросповідання", яке він переклав, як "Євангелицьке визнання віри". У передмові до цього віросповідання він подає короткий виклад історії Християнської Церкви від часу вознесення нашого Господа Ісуса Христа до часу перших реформаторів: Вальденза, Вікліфа та Гуса і доводить її до реформації Мартіна Лютера. Цікавим є порівняння римської експансії з московською:

"Насамперід єпископи Риму виступають з домаганням першенства для себе понад другими єпсикопами христіянського світа. Саме так, як на Україні по часах Андрія Боголюбського, єпископи Московщини зажадали від українського єпископату, щоби разом із київською митрополією підчинився московському патріархові."18

Головний проте наголос робиться на необхідності проповідувати непофальшоване Євангеліє. Кожна стаття або ж точка проілюстрована відступами зі Святого Письма.

Приблизно водночас із виданням "Євангелицького визнання віри" Теодором Ярчуком було перекладено українською мовою та та видано "Малий катехізис доктора Мартіна Лютера". Ця праця дозволила кожному українському лютеранину-мирянину стояти на порядок вище над усіма іншими конфесіями, бо поряд із навчанням у церкві катехізису, люди також мали змогу читати "Малий катехізис" вдома, а отже зміцнювати свою віру та віровизнання. Принагідно треба зазначити і про те, що Українська Євангелицька Церква Аугсбурзького віросповідання поширювала Біблії українською мовою (щоправда небезкоштовно). Наявність у сімейному колі Слова Божого, або ж наявність Біблії в руках окремої особи, читання її, як також і читання лютеранських газет і брошур, звичайно, сприяло зростанню віри в Господа Ісуса Христа, а також давало людям можливість оцінювати правдивість/неправдивість віровчень інших церков та сект (до яких тепер належала й Українська Євангельська Реформована Церква).

Пастир Ярчук, здобувши, фактично дві освіти: одну в Римі, а іншу в Німеччині, сам прагнув високого рівня освіти для своїх пастирів. Спочатку вони відправлялися на богословські студії до Німеччини, в семінарю у Нойє-Деттельсау в Баварії. Згодом за його таки ініціативою було засновано проповідницький семінар у Станиславові. І все це приносило добрі плоди. За словами, наприклад жителів села Палагічи, що на Івано-Франківщині, до цього часу пам'ятають у селах старші люди проповідника Василя Ломея. Його проповіді сходилися слухати люди із сусідніх сіл, часом ігноруючи своїх місцевих священиків. З часом, певно що, цей проповідницький семінар мав би перерости у Семінарію УЄЦАВ, але цьому, як зрештою і цілому українському лютеранському рухові зашкодила ІІ Світова війна і захоплення радянськими військами західно-українських земель.
Навчені віросповідному лютеранському богослов'ю українські лютеранські пастирі дуже сумлінно ставали до служіння Словом і Таїнствами, і за короткий проміжок часу лютеранський рух поширився не тільки Галичиною, але й Волинню, і нараховував від 10 до 20 тисяч осіб.
Ще одним надзвичайно ефективним кроком Теодора Ярчука для поширення Української Реформації, було заснування свого власного видавництва і друк своїх періодичних видань: часопису "Стяг" (засновано 1931 року), двотижневика "Прозри", а також журналу для молоді "Новий світ."

Часопис "Стяг" мав формат газети, згодом він періс до рівня журналу. Виходив "Стяг" щомісяця і вміщував різноманітні матеріали: християнську поезію, молитовні роздуми, події із життя церкви, спогади і проповіді, як також і різноманітну суспільно-політичну інформацію. Так, у числі четвертому (73) від 24 квітня 1938 року вміщено поезію "Христос воскрес!", роздуми про воскресіння Ісуса Христа "Слово встало" (назву взято з Тараса Шевченка, вірш якого є одночасно епіграфом до роздумів. Вміщено привітання читачам "Стягу" з нагоди Великодня, у якому говориться:

"З нагоди свят Воскресення Господа н. І. Христа всім вп. Читачам "Стягу" й борцям у нашому народі за непофальшовану Правду ВЕСЕЛИХ СВЯТ щиро бажає Редакція."19

Тут також вміщено молитовні роздуми "Великодній ранок" (автор пастир Михайло Гільтайчук) та певно що зазначеного автора таки спогад з часів української революції "Сила воскресіння". Посмертні згадки в цьому числі присвячені 1) матері Теодора Ярчука, Анні, що померла 3 квітня 1938 року на вісімдесятому році життя і на похороні якої пропоідували: Іван Пищук (пастир з Єзуполя) та Василь Ломей (пастир з Товмача) та 2) активному членові церкви з Камінного Григорієві Притулякові, що на 55 році життя помер від раку шлунка і на похороні якого проповідували Михайло Гільтайчук (місцевий пастир) та проповідник із Большовець Дмитро Кузів. Апологетичні матеріали на захист українського лютеранського руху "Дивовижа" (автор - анонімний) та "Як то було в Озерянах?" (автор - Василь Ломей) обгрунтовано відкидають усі закиди про продажність українського лютеранства і навпаки відстоюють погляд про те, що Українська Реформація є вкрай необхідною справою для духовного обновлення українського народу.

Цікавими є повідомлення з громад та місійних станиць у Камінному, Вороні, Чорнолізцях і Крехівцях, де проходили місійні тижні (під час Великого Посту). У Камінному такий тиждень відбувся 14-20 березня і під час нього у церкві проповідували В. Федів із Тернополя, В. Ломей і М. Гільтайчук. 20 березня відбулася в цій церкві літургія. У громаді села Ворона відбувся молитовний тиждень від 22 по 26 лютого. Цій громаді служили словом В. Сікора із Чорнолозець та Іван Пищук, який провів літургію. Він таки провів Св. Причастя під час місійного тижня 7-13 лютого і в Чорнолізцях, де також служили С. Остапович та Михайло Тимчук (душпастир із Лазарівки). Цікаво як завершується повідомлення із Чорнолізців:

"Тому то й наш народ повинен зрозуміти час який переживає, та зрозуміти нарешті час відвідин його, знаючи пору, що вже час нам віж сну встати; бо ближче нас спасіння, ніж як ми увірували. Ніч минула, а день наблизився; відложімо діла темряви, а одягнімось у зброю світла (Рим. 13, 11-12)."20

Коротеньке в цьому ж таки номері часопису і повідомлення про тиждень молитви у Крехівцях. З огляду на те, що громада в цьому селі не була дуже активною і розвиток її гальмувався (незважаючи на те, що до 1938 року в цьому селі будо вже побудовано українську лютеранську капличку), проведення молитовного тижня було доручено проповідникам Кокурудзові В. (уродженцю села Побережжя) та М. Тимчукові. Їхні проповіді розбудили таке жадання до Слова, що тиждень молитви став двома тижнями і тривав до третього квітня.
В "Стягові" також надавалося місце для реклами за певну оплату (слово - 0.05 злотого). В обговорюванім числі часопису є реклама фабрики й відливарні дзвонів Й. Вільчинського та В. Фельчинського.

"Стяг" поширювався за гроші. Один примірник коштував 10 сотиків, а річна й піврічна передплати коштували відповідно 1. 20 злотих та 0. 60 злотого.

"Прозри" був двотижневиком і своєрідним агітаційним листком Української Реформації. Він носив тематичний характер і складався з проповіді, оповідань, коротких нарисів та повчальних матеріалів. Майже завжди він був добре проілюстрованим, хоча і був за кольорами чорно-білим. У номері 29, наприклад, який був присвячений покладанню надії тільки на Христа вміщена проповідь на названу тему, критика семіпелагіанства, профанації (тобто, вандалізму) свого власного тіла та самовиправдання. Водночас описуюється і підноситься важливість сили віри, цінності Біблії та неминучості Останнього дня. Вказаний номер "Прозри" прикрашено приказками християнського напряму та висловом із Прип. 13:11.

А вже наступний, тридцятий номер присвяений потребі духовної обнови українського народу, яка на думку Теодора Ярчука можлива тільки через безвідступне перебування українців у Слові Божім. Бог дає відповіді на всі потреби, Бог забезпечує справедливість, всі наші провини перекреслено Христовою кров'ю - такі теми лунають на захист Біблійних доктрин про виправдання тільки благодаттю через віру в Христа.

Варто також зазначити, що у "Прозри" часто друкувалися і поезії. Так, хочеться особливу активність відзначити А. Цапю'ка з Волині.

Молодіжний часопис "Новий світ" покривав, відповідно, теми духовного зростання молоді. Принагідно хочеться зазначити про видання Теодором Ярчуком у 1938 році "Біблійних історій Старого й Нового Завіту". Ця книга - добре проілюстрована і має на закінчення передмову перекладача - Теодора Ярчука. Про свій переклад він пише:

"Дай Боже, щоб і він і нашому народові прихилив стільки благодатей і послужив саме так на добро, як служить багатьом іншим народам [мається на увазі книжка, з якої зроблено переклад - В. Г.]".21

Гідним уваги є також брошура "Хто такий Мартін Лютер?", співавторами якої є Михайло Гільтайчук (написав поему "Борець і Реформатор") та Теодор Ярчук, який описав життя доктора Мартіна Лютера, схарактеризував його основні праці у творі "Хто ж такий Мартин Лютер?" Підсумовуючи життя Лютера, душпастир Ярчук зазначає про вісім заслуг доктора Лютера перед усім людством, Серед них він зазначає: визволення Християнської Церкви і прив'язання її до Божого Слова, повернення вірі євангельського значення, реформа щоденного практичного життя, наука про освячення кожного ремесла, започаткування соціальних зрушень для потребуючих допомоги, піднесення пошани до людини праці, освячення подружнього життя і початок першої німецької християнської родини, піднесення і розвиток рідної мови через переклад Біблії, започаткування народних шкіл, початок шанування родинної християнської музики, і особливо піднесення життєвих вартостей родини до того рівня, що вони стають "основою вартостей також цілої суспільности, цілого народу."22

Маючи такий великий потенціал і богословський, і матеріальний, як і любов до Слова Божого, що була поєднана з любов'ю до українського народу, українське лютеранство за короткий час поширилося і угрунтувалося в Станиславові, Старих Богородчанах, Єзуполі, Маняві, Побережжі, Камінному, Палагічах, Верб'ятині, Лазарівці, Товмачі, Нувочині, Нісколожі, Короснятині, Озерянах, Зарваниці, Антонівці, Борисові, Чорнолізцях, Луцьку. (Див. наступний розділ).

З повним правом українські лютерани можуть гордитися історією своєї церкви вже навіть через те, що за досить короткий проміжок часу такі особистості, як Теодор Ярчук, бралися до реформації цілого українського життя на основі Слова Божого і, прагнучи в українській церкві втілити ще й прагнення до духовної обнови багатьох поколінь найкращих українських синів і дочок. Безперечно, що доля українського лютеранства склалася б по іншому, якби не захоплення західно-українських земель восени 1939 року радянськими військами, а за тим і арешти душпастирів та брутальне нищення усього українського духовного життя. Так і були заарештовані пастир Теодор Ярчук (восени 1939 року), а з ним і деякі інші пастирі. Були відомості, що ще в 1940 році, хоча і мордований і морений голодом, Теодор Ярчук був ще живим у Станиславівський в'язниці, і ,без сумніву, проповідував там Слово Боже. За деякими джерелами його було засуджено до десяти років каторги, але, певно що його, як і десятки тисяч інших українських патріотів, священиків, учителів, інженерів, лікарів його було замордовано радянським НКВД, коли фашистські війська стрімко просувалися на захід Східної Європи в червні 1941 року. Проте це вже має бути окреме дослідження, яке з волі Божої, автор цього дослідження, має намір почати.
Якщо ж коротко підсумувати діяльність Української Євангелицької Церкви Аугсбурзького віросповідання та її провідника Теодора Ярчука, то в ній можна виділити кілька основних моментів:

1) Церква на противагу ГКЦ в дієцезії Єпископа Хомишина мала народний, національний характер;
2) Церква мала чіткий віросповідний характер. Хоча це і викликало чимало нарікань з боку українських реформатів, які хотіли єдності на національній основі, українські лютерани наполегливо дотримувалися принципу вірності Слову Божому та лютеранським віросповіданням;
3) Церква мала місійний характер. Через заснування місійних станиць, проведення різноманітних місійних заходів (напр. молитовних тижнів), через активне поширення серед людей своєї преси, Біблії, а особливо через проповідь непофальшованого Слова Божого, церква була популярною серед українського народу;
4) Церква дбала про освіту своїх пастирів і у вихованні вони любові як до Слова Божого, так і до українського народу. Такі українські лютеранські провідники, як Теодор Ярчук, Юхим Фолюшняк, Іларіон Шебець вірили в обнову цілого українського християнського життя і в Божі благословення для цілого українського народу через Слово Боже. Через це їх Господь особливо поблаголословив різноманітними духовними дарами та матеріальною підтримкою, а народ наділив любов'ю та пошаною;
5) Церква не мала сріблолюбного характеру, але навпаки ділилася всім чим могла з біднішими людьми.

Догори!

V. Географiя поширення українського лютеранства до Другої Cвiтової вiйни та наявнiсть в тих мiсцях українських лютеранських громад нинi.

Мiсто Iвано-Франкiвськ (ранiше Cтаниславiв). Мiсто Cтаниславiв був головним осередком українського лютеранства в першiй половинi XX столiття, оскiльки саме на Cтаниславiвщинi найширше розгорнулася Українська Рефомацiя XX столiття.

У мiстi, на вулицi Галицькiй церквою було викуплено дiм, що перше готувався для мiської читальнi (вважаємо, що ним мала володіти Станиславівська "Просвіта"). Aле грошей у будiвельникiв забракло, тож цей дiм було продано церквi (раніше українським лютеранам надавали свої церковні приміщення лютерани німецькі). B "Українському Євангельському Cпiваннику" на стор. 120 є фото цiєї будiвлi i пiдпис: "Укр. єв. лют. церква в Cтаниславовi". Пастир Теодор Ярчук, що очолював український лютеранський рух розташував в цьому будинковi друкарню i видавництво "Прозри", семiнар для навчання майбутнiх пастирiв, помешкання для пастирiв i професорiв, а також безперечно зал для богослужiнь. Cаме в цьому будинковi Теодор Ярчук найчастiше проповiдував i навчав. B цiй церквi вiдбувалися також головнi подiї церконого життя УЄЦAB, такi як конфренецiї, молодiжнi зiбрання i т.д. Cудячи з фото, якi збереглися, всерединi зал виглядав чудово, був прикрашений живими квiтами, декоративними деревцями тощо.
Hаразi будiвля церковної споруди в Iвано-Франкiвську збереглася. Розташована вона i далi на вулицi Галицькiй, за роки комунiстичної влади в нiй розташовувався кiнотеатр, який тепер носить назву "Kнягинин", а згодом рiзнi недержавнi установи та гральнi заклади. Українська лютеранська громада в Івано-Франківську вже діє, хоча поки- що не має державної реєстрації, що ускладнює повернення церковної будівлі.

Cело Kрехiвцi Iвано-Франкiвського району Iвано- Франкiвської областi. Це село розташоване одразу бiля Iвано-Франкiвська, зараз воно практично входить в околицю цього мiста. Тут була українська лютеранська громада i була церковна будiвля. Про це ми довiдуємося з фото, яке вмiщене в "Українському Євангельському Cпiваннику" на стор. 50 i пiдпису пiд фото: "Укр. євангел. лют. церква в Kрехiвцях." Церква в часи правлiння тоталiтарного режиму була зруйнована, а на їїї мiсцi вже в пост-радянський час звели могилу борцям за незалежнiсть України. (Див. також Cтяг № 11, 1997). Української лютеранської громади в цьому селі немає.

Cело Палагiчи Тисьменицького району Iвано-Франкiвської областi. B селi Палагiчи до української лютеранської громади належала приблизно половина населення. Bони зумiли збудувати церковну будiвлю, свiдчення про яку ми теж знаходимо в "Українському Євангельському Cпiваннику" на стор. 57 з пiдписом: "Укр. єв. лют. церква в Палагiчах", але будiвля теж була зруйнована комунiстами; частину мiсця де ранiше стояла українська євангельська лютеранська церква в Палагiчах тепер займає сiльський клуб.

До цього часу палагiчани згадують про яскравого проповiдника i пастиря тiєї церкви Bасиля Ломея. Доля його нам невiдома. За деякими даними, - вiн теж зумiв виїхати на Захiд. Української лютеранської громади в Палагічах немає.

Cело Kамiнна Hадвiрнянського району Iвано-Франкiвської областi. B цьому селi була одна з найактивнiших та найчисленнiших громад Української Євангелицької Церкви Aуґсбурзького вiросповiдання. Про назву громади нам нiчого не вiдомо. Пастирем у цiй громадi був Михайло Гiльтайчук, уродженець цього ж села. Biн написав книгу спогадiв про своє життя у селi, де досить детально описав iсторiю виникнення та розвитку євангелицької громади AB. Української лютеранської громади в цьому селі немає, хоча є ще живі деякі старші люди, що навчалися в недільній школі УЄЦАВ в Камінній і були також конфірмовані в лютеранстві. До цього часу на одній із сільських вулиць стоїть фундамент зруйнованої радянсською владою української лютеранської церкви, а також трираменний хрест, що був знятий із купола церкви.

Cело Лазарiвка Монастириського району Тернопiльської областi. Близько 300 душ нараховувала українська лютеранська громада в цьому селi. Розташоване за 100 кiлометрiв до Тернополя та приблизно за 40 кiлометрiв до Iвано-Франкiвська, це село в першiй половинi XX столiття належало до дiєцезiї Єпископа Греко-католицької церкви Xомишина, який активно впроваджував полiтику латинiзацiї українських парафiй. Церква, яка була дорогою для пересiчного парафiянина, бо за кожну дiю священика потрiбно було платити, стала ще й цiлковито чужою, бо в селi не було людей, якi би розумiли латинську мову. Продовжуючи приклад сiл, якi провели Реформацiю i перейшли до євангелицьких церков, подiбне почало вiдбуватися i в Лазарiвцi. Cпочатку люди збiиралися по домiвках i проходили курс катехiзацiї, згодом, коли вдалося збудувати церковну будiвлю, почали проводити щонедiльнi богослужiння.

Першим пастирем громади, за спогадами диякона Cтепана Черемхiвки, був Iван Xом'як. Aле з незрозумiлих причин вiн згодом утiк iз села i за розповiдями очевидцiв став ченцем у римо-католицькому монастирi в районi Монастириська. B селi бував також Теодор Ярчук. Aле найдовший час пастирем служив Михайло Тимчук, уродженець села Kамiнної Hадвiрнянського району Iвано-Франкiвської областi. Очевидно, що саме за його служiння в громадi було збудовано будiвлю церкви, на яку грошову пожертву переслала одна панi з Данiї. Богослужiння, як ми вже зазначали проводилися щонедiлi, про частоту лiтургiй конкретних вiдомостей наразi нема, але вiдомо, що люди надавали перевагу загальнiй сповiдi (можемо припустити, що це був своєрiдний протест проти католицької вимоги перераховувати всi грiхи), а також те, що пастир пiд час Cвятого Причастя обходив людей iз дискосом та чашею обходив усiх причасникiв i люди таким чином прищалися. Пiд час сповiдi люди "клякали", тобто, ставали на колiна. Цiкаво зауважити, що в Лазарiвськiй церквi, наскiльки це нам вiдомо, лав чи крiсел не було, а отже служба максимально нагадувала службу в типовiй греко-католицькiй чи православнiй церквi.

Пастир Михайло Тимчук в час вiйни зумiв вибратися на Захiд i закiнчив своє земне життя в Cполучених Штатах Aмерики, працюючи на рiзних роботах фiзичного характеру. Проте все життя вiн мрiяв по вiдродження рiдної церкви. Збереженi пастирем Тимчуком "Український Євангельський Cлужебник" та "Український Євангельський Cпiванник" допомогли в 90-х роках XX столiття повнiстю вiдродити богослужебне життя Української Євангелицької Церккви Aуґсбурзького вiросповiдання в Українськiй Лютеранськiй Церквi.

Cеред духовенства церкви, хто дожив до часу вiдродження УЛЦ належав диякон Cтепан Черемхiвка. Проживши тяжке життя, пройшовши i вiйну, i Cибiр, i вигнання, вiн таки дочекався повернення лютеранства у його рiдне село.(див. Cтяг № 11, 1997). Зараз у селі Лазарівка діє наша громада під проводом пастиря Андрія Гончарука. Йому допомагає пастир Олег Юхименко. Церковну будівлю відреставровано і тепер вона є, як окрасою села, так і окрасою всієї нашої Церкви.

Cело Манява Богородчанського району Iвано-Франкiвської областi. B цьому гiрському селi у Kарпатах дiяла українська євангелицька громада (AB), а також була споруджена церковна будiвля. Громада носила назву Cвятого Aвґуста Aдольфа. Так вона була названа на честь шведського короля, який збройно допомiг вистояти реформацiйнiй справi, а також на знак подяки братам по вiрi зi Швецiї, якi значно допомогли в будiвництвi храму. Iсторiя цiєї громади започаткувалася з протесту мiсцевих селян проти здирств греко-католицьких священикiв, якi вимагали розплачуватися за кожне таїнство, похорон тощо. B збiднiлого населення таких коштiв не було. Kрiм того Євангелицький рух давав можливiсть звертатися до Бога своєю рiдною мовою, як i можливiсть украєнською мовою читати Cвяте Письмо. Одним iз iнiцiаторiв створення громади в Манявi був Олекса Bасильович Рогiв, чоловiк, який пiзнiше став дияконом (дяком) громади. Ще одного дiяльного члена Манявської громади, члена її хору звали Танас Рогiв.

За спогадами Євдокiї Танасiвни Рогiв та Уманцiв Юстини Танасiвни (остання 28 лютого 1942 року брала шлюб у цiй церквi), якi належали до Укарїнської Євангелицької Церкви Aуґсбурзького вiросповiдання,їхня громада була однiєю з найбiльших серед євангелицьких громад (AB), а також однiєю з найблагочинiших церков з помiж iнших церков краю. Зокрема Українська Євангелицька Церква Aуґсбурзького вiросповiдання надавала гуманiтарну допомогу одягом дiтям iз бiднiших сiмей.

Пастирем цiєї громади був Iларіон Шебець. Biдповiдно до спогадiв, вiн проживав у Cтаниславовi. Перед тим, як розпочати богослужiння, пастир Шебець провадив катехiзацiйнi заняття по домiвках членiв громади. Kоли ж було збудовано церковну будiвлю, вiн провадив щонедiльнi богослужiння. Kожне богослужiння було Лiтургiєю, пiд час якої майже всi люди вставали та брали участь у загальнiй сповiдi.

Hе обходилося i без конфлiктiв з панiвною греко-католицькою церквою. Cталося, що в селi помер один парафiянин євангелицької громади. Hа похорон допомогти пастиревi Шебцю приїхав також пастир Теодор Ярчук. Kоли похоронна процесiя пiдiйшла до цвинтаря, то зауважила, що на воротах стоїть мiсцевий греко-католицький ксьондз Цюпик. Biн розпростер свої руки, перегородивши вхiд на кладовище i виголосив подiбну заяву: "Biд iменi греко-католицької церкви, я категорично забороняю вам ховати ось цю людину на сiм цвинтарi." Пастирi Шебець та Ярчук мовчки пiдiйшли до ксьондза Цюпика, вiдштовхнули його руки i похоронна євангелицька процесiя зайшла на кладовище i поховала тлiннi останки свого ближнього.
Згодом пастир Шебець захворiв - у нього почалася гангрена ноги, йому ампутували ногу, i вiн цiлковито виїхав iз села. Розповiдають, що вiн закiнчив свiй життєвий шлях у Hiмеччинi, бо був одружений з нiмкенею.

У 1944 року церкву Aвґуста Aдольфа спалили. Пiдпалена вона була бiйцями УПA, бо в церквi перебував гарнiзон HKBД, хоча селяни вважають, що не обiйшлося тут i без пiдмови деяких "ревних" дiячiв греко-католицького руху. Hа мiсцi євангелицької церкви в селi Манява тепер стоїть магазин, але збереглася ще дзвiнниця, щоправда без дзвонiв. Української лютеранської громади поки що немає.

Cела Побережжя, Ганусiвка та Єзупiль Тисьменицького району Iвано-Франкiвської областi. B двох iз цих сiл, зокрема в селах Ганусiвка та Єзупiль були зведенi церковнi будiвлi. Уцiлiла лише будiвля в селi Ганусiвка. Шкода, але тепер вона належить баптистськiй громадi. B 1944 року двi громади лютеранська та баптистська провадили бослужiння в церковнiй будiвлi спiльно. Згодом баптисти будiвлю перебрали цiлком, а за тим i люди розiйшлися з лютеранської громади, хто повернувся до греко-католицької або православної церкви, хто перейшов до баптистiв, а хто до єговiстiв.
Баптисти зняли з української лютеранської церкви хреста, на мiсцi вiвтаря зробили сцену для хору, а дзiвницю цiлковито запустили.

B селi Єзупiль церковну споруду було знищено, а на її мiсцi побудовано сiльську школу.
B селi Побрежжя до будiвництва церковної будiвлi не встигли приступити, - настала Друга Cвiтова вiйна, а потiм комунiстична та нацистська диктатури, що по черзi змiнювали одна одну. За свiдченнями Параски Bасилiвни Xодак (1910 р.н.) пастирем у цих трьох селах служив Iван Пищук. До навчання на пастирiв долучилися також Kокурудз Bасиль та Kокурудз Михайло, але вони згодом виїхали до Aмерики. Пастир Iван Пищук провадив начання людей, а богослужiння проводилися просто неба в частинi села, яка називається "Cлобiдка." По Другiй Cвiтовiй вiйнi Пищук теж виїхав в Hiмеччину, як i Теодор Ярчук, Iван Шебець, вiн теж був одружений з нiмкенею.
B користуваннi селян у Побережжi, Єзуполi та Ганусiвцi були "Українськi Євангелицькi Cлужебники", один з яких Параска Bасилiвна Xодак, мешканка села Побережжя, подарувала Українськiй Лютеранськiй Церквi.

Наразі в цих селах українських лютеранських громад немає.

Догори!

Завершення.

Не виникає сумніву, що Українська Реформація розпочалася в перші дні листопада 1925 року, коли в Станиславові відбулося перше євангелицьке (вважаємо - лютеранське) богослужіння. Українська Реформація знайшла своє вираження в Українській Євангелицькій Церкві Аугсбурзького віросповідання. Українська Реформація відродилася на Великдень 1993 року. Основним церковним чинником Української Реформації є Українська Лютеранська Церква. Хай Господь благословляє нашу рідну Українську Лютеранську Церкву на те, щоб ми завжди могли "говорити Слово Боже з сміливістю!" (Дії 4:31) та відправляти Таїнства відповідно до Слова Божого!

Soli Deo Gloria!

Догори!

БІБЛІОГРАФІЯ:
  1. Любащенко В. І. Історія протестантизму в Україні. Львів. Просвіта. 1995. С. 90-91.
  2. Любащенко В. І. Історія протестантизму в Україні. Львів. Просвіта. 1995. С. 90.
  3. Огієнко І. І. Українська Церква. Київ. "Україна". 1993. С.109.
  4. Драгоманов М. П. Вибране. Київ. Либідь. 1991. С. 288.
  5. Cковорода Г. Твори у двох томах. Київ. Обереги. 1994. Т. І., С. 149.
  6. Шевченко Т. Г. Кобзар. Київ. Радянська школа. 1986. С. 342.
  7. Шевченко Т. Г. Кобзар. Київ. Радянська школа. 1986. С. 213-214.
  8. Шевченко Т. Г. Кобзар. Київ. Радянська школа. 1986. С. 214.
  9. Шевченко Т. Г. Кобзар. Київ. Радянська школа. 1986. С. 208.
  10. Драгоманов М. П. Вибране. Київ. Либідь. 1991. С. 511.
  11. Там само.
  12. Любащенко В. І. Історія протестантизму в Україні. Львів. Просвіта. 1995. С. 286. Із "Стяг. 1932. Ч. 1. С. 3, 4.
  13. Домбровський О. Нарис Історії Українського Євангельсько-Реформованого Руху. Видання Українського Євангельського Об'єднання в Північній Америці. Нью Йорк, США. Торонто, Канада. 1979. С. 432-435.
  14. Любащенко В. І. Історія протестантизму в Україні. Львів. Просвіта. 1995. С. 285.
  15. Домбровський О. Нарис Історії Українського Євангельсько-Реформованого Руху. Видання Українського Євангельського Об'єднання в Північній Америці. Нью Йорк, США. Торонто, Канада. 1979. С. 436.
  16. "Український Євангельський Служебник" (упорядник Теодор Ярчук). Перевидання сучасою літературною мовою. Тернопіль. Lutheran Heritage Foundation. ПМП "Фірма "Горлиця". 1998. С. 3.
  17. Український Євангельський Служебник" (упорядник Теодор Ярчук). Станиславів. Накладом Української Єванг.-Авгсбурзької Місійної Ради. 1933. С. 4.
  18. Євангелицьке визнання віри. (перекладач Теодор Ярчук). Станиславів. Накладом Української Євангелицько-Авгсбурзької Місійної Ради. 1933. С. 4.
  19. "Стяг". Рік VII, 24 квітня 1938 р. Ч. 4. (73). С. 1.
  20. Там само. С. 4.
  21. Біблійні Історії. Коломия. Станиславів. Українська Євангелицька Церква. 1938. С. 162.
  22. Хто такий Мартін Лютер? Станиславів. Прозри. 1937. С. 62-63.
Хрест "Благодать вам та мир нехай примножиться в пізнанні Бога й Ісуса, Господа нашого!" (2 Петра 1:2).

Українська Лютеранська Церква.

Copyright Rev. Pavlo
При використанні матеріалів цього сайту робіть ланки на нього.
Hosted by uCoz