· Віра · Проповіді · Про УЛЦ · Літургія · Бібліотека · Календарі · Музика · Галерея · Ланки ·
Троянда Лютера

Сайт душпастиря Павла

E-m@il

“Реформаційні досягнення в Літургійному богослов’ї Душпастиря Теодора Ярчука”
пастир Олег Стецюк.

Доповідь на пастирськії конференції Таврійської єпархії (м. Миколаїв, 20 вересня 2002 року).

ЗМІСТ:

  1. Вступ.
  2. Приготування.
  3. Літургія Слова.
  4. Літургія Таїнства Господньої Вечері.
  5. Висновок.

ВСТУП:

      У кінці дев’яносто четвертого року до моїх рук потрапила ксерокопія Головного богослужіння зі сповіддю та Господньою вечерею, яку для українських євангеликів приготував душпастир Теодор Ярчук. Перший висновок до якого я прийшов пробігшись своїми очима по сторінкам тої ксерокопії полягав у тому, що запропонована головна служба Душ пастирем Ярчуком на мій погляд була практично ідентичною з тим Богослужінням, яке традиційно щонеділі використовувала Православна Церква на Україні. Схожий календар, подібні єктенії з молитвами. Але це був такий лише поверхневий погляд, який не дозволяв мені на той момент осягнути віросповідно-богословський зміст того богослужіння, яке за думкою блаженної пам’яті Теодора мусило стати головним богослужінням для українських євангеликів.
      У дев’яносто п’ятому році з милості Божої вступивши в семінарію я розпочав для себе вивчати основні предмети лютеранської теологічної системи. Вивчаючи богословську науку я автоматично щодня занурювався у богослужебне життя української лютеранської церкви пізнаючи зміст самого богослужебного служіння. Це дало мені можливість розпочати свої пізнавальні поглиблення у цій темі. І по деякім часі я прийшов до унікального для себе висновку, що Головне служіння українських євангеликів за своїм віросповідним змістом відрізняється від тої служби, яка стала звичною для кожної православної людини. І щоби не бути багатослівним у своїй передмові я хотів би перейти до основної теми і спробувати познайомити Вас з тими реформаційними кроками, які були зроблені Душ пастирем Теодором Ярчуком у підготовці Головного богослужіння зі сповіддю та Господньою вечерею.
      Свята Літургія східного обряду, яку використовує православна церква на Україні офіційно має таке ім’я “Літургія Святого Івана Золотоустого”. Така назва сама по собі дає можливість пересічним православним при часникам відстоювати свою думку та погляд стверджуючи, що саме цю Літургію уклав Святий Іван Золотоустий великий богослов четвертого століття, і тому ніхто не має права, щось від себе додавати, або забирати від цієї най головної служби.
      Кожен історик літургійного богослов’я знає, що починаючи вже з другого століття християни намагалися скласти та сформувати богослужебний уклад для свого спільно-церковного служіння. Це давало можливість громаді гармонійно проводити свій час у молитвах та науці апостольській уникаючи спонтанності під час богослужіння. Через те, що християнські громади мали автономне церковне життя не знаючи що таке є патріархія, або папський престол кожна громада утворювала свою традицію богослужебної практики. Як говорить нам історія наприклад Єрусалимська Церква використовувала богослужбовий чин укладений Апостолом Яковом, Олександрійська Церква використовувала богослужбовий чин Святого Євангеліста Марка, тобто кожна місцева громада мала свій обряд, який дозволяв їй дисципліновано служити Своєму Господеві. З часом виникає потреба укласти та запропонувати одну форму для Церковного служіння, бо за думкою східних богословів четвертого століття вербальний зміст богослужіння мусив був стати віросподвідно-доктринальним змістом, який би з одної сторони підносив правдиву доктрину Церкви, а з іншої сторони Церкву б захищав від фальшивого вчення при цьому об’єднуючи християн східної частини Римської імперії в єдиній Богослужебній формі, яка має одну віросповідну позицію. Першим богословом, який розпочав роботу щодо формування єдиної форми Головного служіння зі Святим Причастям став Святий Василь Великий, якого ми знаємо, як Отця Церкви Капідокійської епохи. За свідченнями Святого Прокла Константинопольського та Святого Амфілохія Іконійського: “...Святий Василь скоротив існуючий до нього чин літургії Святого Апостола Якова, не стільки тому, що він сам вважав її достатньо довгою, скільки із милості до народу, його слабкості та неуважного відношення до здійснення євхаристичного жертвоприношення...Святий Василь склав своїми словами чин літургії...[1]” Через деякий час чин Літургії Василя Великого підпадає під реформаційну руку Святого Івана Золотоустого. На превеликий жаль, як говорить літургійний православний богослов Архімандрит Керн “...дослідження...історії виявляє неабиякі труднощі через нестачу достовірних свідчень та бездоганних документів...[2]”, тобто на сьогоднішній день ми не маємо можливості у повній мірі побачити та осягнути, а що ж саме переробив та запропонував Іван Золотоустий реформуючи богослужебну практику Василя Великого. Але незважаючи на таку малу кількість історичної інформації все таки збереглися деякі документи, які показують нам те, що чин Івана Золотоустого пропонував народові спрощену форму чину Василя Великого. Най головні здобутки Івана Золотоустого полягали в тому, що молитви були скорочені і набували більш змістовний вигляд. Основне місце на богослужінні відводилося для того, щоби проповідувати Боже Слово та поширювати Господню вечерю. За оцінкою богословів п’ятого століття запропонована форма Іваном Золотоустим була більш досконалою та практичною, і тому вона відразу набула велику прихильність зі сторони східних християнських церков. Але згадуючи здобутки чину Івана Золотоустого я хотів би дещо зазначити сказавши, що запропонований чин не вміщував такі віросповідні піснопіння, як “Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний...”, “Слава Єдинородний”, “Херувимська пісня”, “Достойно”. “Проскомідія” не була основною частиною служби і не була такою містифікованою. Розуміючи таку історичну реальність виникає абсолютно логічне питання: “а хто ж тоді вніс до запропонованої служби Івана Золотоустого всі ті пісні та молитви, які сьогодні співаються та промовляються. Хто став автором цих пісень та молитов?” Історія називає цих людей. Ними були: Прокол Константинопольський, Патріарх Герман Константинопольський, Патріарх Філофей Константинопольський, Митрополит Кипріан та багато інших богословів літургістів нажаль імена яких історія загубила. Все це я згадую та зазначаю лише заради того, щоби задатися одним для мене насущним питанням: “чи може сучасна православна служба, яка на двадцять відсотків є схожою на той чин, який запропонував Іван Золотоустий називатися Святою Літургією Івана Золотоустого?”. Відповідно до історичної справедливості відповідь сама по собі напрошується: “ні, не може”. І така відповідь є не лише моєю відповіддю, а сам православний Архімандрит Керн не боячись почути критику в свою адресу відверто заявляє: “...вважати сучасний нам вид цих літургій (мається на увазі Літургії Василя Великого та Івана Золотоустого) оригінальним не доводиться...приписувати...укладання всього чину євхаристичного богослужіння, відомого під їхніми імена, Святим Василю та Івану Золотустому не виявляється можливим...[3]” І тому кожен пересічний православний віруючий повинен самокритично сказати собі, що він використовує форму Святої Літургії не Івана Золотоустого четвертого століття, а форму богослужіння Православної Церкви, яка належить певному патріархатові та має свою історію саморозвитку. Душпастир Теодор Ярчук феноменально розуміючи історію літургії не намагається у своєму служебникові приписати відоме ім’я Івана Золотоустого до тої служби, яку він пропонує українським євангеликам. Він абсолютно справедливо називає Богослужіння: “Порядок Головного Богослужіння зі сповіддю і Господньою Вечерею. (Літургія)[4]”.
      Говорячи про сучасний богословський зміст православної служби нам конче необхідно бачити загальне розуміння цього головного богослужіння. За твердженням Митрофорних протоієреїв Михайла Коржинського та Михайла Марусяка “...Літургією називають спільне Богослужіння на якому не тільки підносяться молитви до Бога, але й приносяться Йому, у вигляді хліба та вина, таємнича, умилостивлююча жертва Тіла й Крові Христових заради спасіння всіх людей...[5]”. Також варто тут зазначити узве чайне бачення православної людини богослужіння, а бачення досить просте: “Свята Літургія дає можливість людині зустрічатися із Богом заради того, щоби з Ним співпрацюючи досягати теозісу в своєму християнському житті. Людина зі своєї сторони є активним учасником Богослужіння, і так само Бог є активним учасником Богослужіння.” Якщо бути лаконічним то можна сміливо сказати, що православна Церква відверто пропагує ідею повторного хресного жертвоприношення (хоча насправді це догматично не підтверджується, як наприклад у Католицькій Церкві) та пропагує ідею сінергізму в досягненні людиною спасіння. У своїй передмові до служебника Теодор Ярчук змістовно характеризує бачення природи Богослужіння в житті християнина. Душпастир упевнено зазначає, що по перше: лише Бог зі Своєї любові знаходить людину та приводить її до спасіння: “...Він є одиноким посередником між Богом і людьми (1 Тим. 2:5)...через Нього всі ми маємо в одному Дусі доступ до Вітця – через Христа...[6]”. По друге: лише Бог використовуючи Свої засоби благодаті та діючи ними зберігає людину для вічного життя на Небесах оправдуючи та освячую її: “...він є...і священиком завжди (Євр. 7:3)...вдосконалив на віки тих, хто освячується (Євр. 10:14)...[7]”. По третє: жертва Сина Божого є достатньою та повною для людського спасіння та виправдання, і саме вона стала тою жертвою, яка умилостивила Отця Небесного один раз і назавжди: “...і одним жертвоприношенням вдосконалив...[8]” Отже, Теодор Ярчук, як вірний син Реформації у своїй передмові намагається установити правильне розуміння сутності Богослужіння, а саме, що лише Триєдиний Бог використовуючи Свої засоби благодаті спасає людину даючи їй Свій мир Божий, а людина зі своєї сторони вірою лише приймає те, що їй дається при цьому дякуючи Богові за всю Його благодать.
      Переходячи до розгляду самої православної служби ми відразу помічаємо те, що сама служба поділяється “...на три головні частини: проскомідію, Літургію оголошених і Літургію вірних...[9]” Цікаво замітити, що Теодор Ярчук уникає цього поділення. Він ніде не говорить про те, що Головну службу треба сприймати, як те служіння, яке за своєю традицією поділяється на три частини. Навпаки Душпастир об’являю, що Головна служба сама по собі є єдиному службою, яка в повній мірі пропонує всім тим, хто є присутній на Літургії проповідь Євангелія та Правдиві Тіло та Кров Господа нашого Ісуса Христа у вигляді Хліба та Вина. Віросповідний погляд Душпастиря Теодора основується на служебній практиці Апостольської церкви. У книзі Діяння Святих Апостолів Святий Лука описує та характеризує цю апостольську практику, кажучи: “Дiї 2 42 І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах”. У цьому вірші легко побачити сполучники “та”, “і”, які “науку апостольську”, “ламання хліба”, “молитву” об’єднують в одне ціле. Але для того, щоби нам більш простіше було порівняти православну службу зі службою Ярчука умовно поділимо Головне служіння на умовні три частини: приготування до служби, служіння проповіді, служіння Господньої вечері.
      Перед проскомідією православні священики себе приготовляють до Святої Літургії. Зайшовши до храму вони перед престолом прочитують певні молитви та одягаються у визначений богослужебний одяг. І тут я хотів би підкреслити цю фразу – одягають визначений богослужебний одяг. Уся справа в тому, що православний служебник містить у собі певні богослужебні правила, які підносять другорядні речі до положення Божественного запровадження. Наприклад: однозначно розписується одяг диякона та священика, у що та як їм одягатися: “...священик облачається так: взявши підризника в ліву руку...єпитрахиль накладає на себе...поблагословивши пояс підперезується...одягає поручі...зодягає набедреник...накладає фелонь...[10]”. Однозначно говориться про те, скільки разів на рік та на день проводиться Свята Літургія. У книзі “Літургія” для православних служителів зазначається: “...служити Літургію не дозволено у Сирну середу і п’ятницю, у понеділок, вівторок і четвер великого посту...Священик може служити в день тільки одну Літургію. На одному Антимінсі і Святому Престолі друга Літургія не може бути відслуженою...[11]” І борони Боже, щоби хтось із православних священиків зодягнувся не у той одяг, або провів Святу Літургію не в той день. Теодор Ярчук реформуючи східний обряд служіння бере і скасовує такі Церковні правила, бо вони не мають нічого спільного с Божественним запровадженням. За поглядом Лютеранських отців Церковний одяг та розклад Церковного життя є адіафорою, яка повинна не ховати, а підносити проповідь Євангелія та Таїнство Святого Причастя. У своїх порадах Душпастир Теодор говорить про одяг служителів: “...тим часом пастир одягається в богослужебний одяг...[12]”. Замітьте Теодор Ярчук не описує з чого складається одяг Пастиря. Він не вказує на те, що саме пастир мусить одягати. Чи він повинен одягати білий стихар, чи мусить використовувати чорний толар. Він не говорить про те, що краще одягати єпитрахиль, або дві білі смужки. Навпаки, Душпастир Теодор промовляючи “богослужебний одяг” дає свободу кожній церкві застосовувати ту традицію, яка на їхній погляд підносить проповідь Євангелія і є гармонійною частиною Церковного життя. Щодо розкладу Головної служби то Теодор Ярчук відповідно до Біблійної істини говорить: “Це богослужіння відправляється лише тоді, коли між людьми, зібраними на ньому, знайдуться такі, що задумують приступити до Сповіді і стати причасниками Господньої Вечері...[13]”. Отже, усякий раз коли знайдуться бажаючи приступити до Святого Причастя Господня Вечеря буде їм запропонована.
      Після того, як православний священик зовнішньо приготував себе до служіння розпочинається перша частина цього служіння проскомідія. “Проскомідія” з грецької мови перекладається, як “приношення”. Церковна практика перших чотирьох століть була досить простою. Кожна людина, яка хотіла причаститися Тілом та Кров’ю Господа Ісуса Христа приносила до Церкви маленький хлібець та залишала його на столі, який стояв праворуч від престолу. За декілька хвилин перед службою диякон збирав усі хлібці, заносив їх до престолу і там готував Святі Дари до Святого Причастя. Готуючи хліб та вино диякон намагався побожно себе настроїти до Головної служби. Під час приготування співалися певні духовні пісні, промовлялися певні молитви та згадувалися хресні страждання та хресна смерть Сина Божого. У такому побожному приготуванні нічого страшного не було, але з часом саме приготування набуває такий містичний характер і перетворюється із згадування смерті Ісуса Христа на повторення цієї смерті. При цьому народжується така думка, що ось таким повторюванням викупна жертва Господа та Святе Причастя стануть більш реальними на той день, коли проводиться Свята Літургія. Щоби не бути багатослівним у цьому плані приведу два вислови православних літургістів: “...читання цього тропаря показує, що священик приступає до приготування таємничої жертви Богові на спомин великої Господньої жертви на Голгофі...[14]”, “...бо Літургія не є лише Таїнство, але ще й Жертва, яка приноситься за всіх та за все...[15]” Отже, сама сучасна проскомідія вільно, чи не вільно все таки пропагує ідею безкровного, повторного жертвоприношення. У такій ситуації ми приходимо до такого питання: “чи можна якось зреформувати проскомідію, яка проповідує ідею безкровного жертвоприношення під час Святої Літургії?” Відповідь на це питання дає Душпастир Теодор. Він поступає так, як колись поступив Мартін Лютер готуючи Святу Мессу для німецьких євангеликів. Теодор Ярчук із проскомідії забирає все те, що проповідує ідею повторного жертвоприношення, і залишає лише те, що не впливає на правильне розуміння Головної служби. Від зреформованою проскомідії залишаються лише молитви “Слава Богу на висоті, і на землі мир...[16]” та молитва “Господи відкрий мої уста...[17]” Щодо форми приготування Святих Дарів зі сторони Пастиря Теодора дається така порада: “...пастир...підготовлює все необхідне для Господньої Вечері – до чаші вливає вино, на дискос укладає частинки, дискос із частинками кладе на чашу, а все разом покриває гарно вишитим покрівцем...[18]”.
      Друга частина Православної служби призначається в основному для тих, хто в майбутньому стане при часником церкви, тобто для катехитів. Але в реальності на сьогоднішній день такий зміст другої частини є абсолютно втрачений. Друга частина, яка називається “частиною оголошених” містить у собі п’ять молитовних єктеній: одна Велика, або, як її ще називають Мирна єктенія, дві малі єктенії, які є просто кінцевою частиною Великої єктенії, четверта - Усердна єктенія та п’ята єктенія за померлих. У своєму реформуванні Головної служби Душпастир Теодор залишає Велику єктенію, дві малі єктенії скасовуються для того, щоби народ не був багатослівним в своїх молитвах, як попереджав Ісус Христос: “Мт 6:7 А як молитеся, не проказуйте зайвого, як ті погани, бо думають, ніби вони будуть вислухані за своє велемовство”. Четверта Усердна єктенія залишається, а п’ята єктенія за померлих скасовується, бо ніде в канонічних текстах Святого Писання нічого не говориться про те, що потрібно молитися за померлих. До Великої єктенії Теодор Ярчук не вносить жодних суттєвих змін він просто намагається єктенію роз’яснити використовуючи та додаючи до неї ті слова, які зможуть передати євангельський зміст Святого Писання. Православна Велика єктенія починається виголосом священика “у мирі Господу помолімось”. З давніх-давен цим виголосом священик намагався закликати віруючих піднести загальну церковну молитву “...Богові в мирі, тобто примирившись один з одним, простивши взаємні образи...[19]”. Таке бажання священика основувалося на пораді Ісуса Христа: “Мт 5:23 Тому, коли принесеш ти до жертівника свого дара, та тут ізгадаєш, що брат твій щось має на тебе, Мт 5:24 залиши отут дара свого перед жертівником, і піди, примирись перше з братом своїм, і тоді повертайся, і принось свого дара”. Нажаль з часом слово “мир” трансформувалося в таке поняття, як “всі разом”. І коли народ чув виголос “миром Господу помолімось, або у мирі Господу помолімось” він розумів, що зараз настає час коли вони “всі разом” зможуть приступити до спільної молитви. Теодор Ярчук для того, щоби повернути першо-початковий зміст виголосу, слово “мир” замінює на слово “спокій”, яке і передає початкове значення цього заклику: “примирившись один з одним, маючи Божий спокій в своїй душі приступаємо до загальної молитви”. Під роз’яснення також підпадає друга молитва в православній єктенії: “за спокій всього світу, за розквіт Святих Божих Церков і за з’єднання всіх, Господеві помолімось[20]”. Цими словами Православна Церква відповідно до молитви Ісуса молиться, щоби поділені християни були єдині в своїй вірі. Розуміючи цей момент ми приходимо до логічного питання: “Невже Лютеранська Церква не бажає та не хоче цього об’єднання?” Хоче, але на основі істинного розуміння Святого Євангелія, яке правдиво пропонується у віросповідній книзі “Злагода”. Теодор Ярчук роз’яснюючи бажання Лютеранської Церкви щодо спільноти додає до молитви такі слова: “...і за об’єднання всіх людей на основі Святого Євангелія, Господу помолімось[21]”, тобто лише правдива доктрина Святого Писання може бути тою основою на якій відбудеться об’єднання Християнських церков. Також під роз’яснення підпадає молитва в якій згадується Діва Марія Богородиця. У православній традиції лунають такі слова: “Пресвятую, Пречистую, Преблагословеную, Славну Владичицю нашу Богородицю і Все діву Марію за всіма Святими пом’янувши, самі себе і один одного, і все життя наше Христу Богові доручімо[22]”. Християни перших століть перебуваючи в гоніннях завжди згадували своїх попередників в Христі, тобто вони пам’ятали приклад їхнього віруючого життя, і хотіли зі своєї сторони бути схожими на них у своєму християнському житті та служінні, як до речі про це колись говорив Апостол Павло: “1Кор 11:1 Будьте наслідувачами мене, як і я Христа! Євр 6:12 щоб ви не розлінились, але переймали від тих, хто обітниці вспадковує вірою та терпеливістю”. Отже, сама практика згадування своїх попередників у Христі була абсолютно нормальною і за своїм змістом мусила людину привести до такої молитви в якій промовлялися такі слова: “Господи, я дякую Тобі за Твоїх вірних, і прохаю щоби і моє життя було освячене та угодне Тобі”. Але з часом і у цій молитві де згадується Діва Марія та святі відбулися певні метаморфози. Слово “пом’янувши” набуває такий зміст: “молитовне звернення до померлих святих, які згадуються”. Для того, щоби уникнути таких помилково-фальшивих поглядів Теодор Ярчук слово “пом’янувши” замінює словом “за прикладом” і це дає йому можливість відновити первозданний вид цієї молитви: “Господи ми згадуючи приклади посвячення з життя Діви Марії та праведних, себе та все життя своє прагнемо присвятити Тобі”. Марія у цій молитві називається Дівою для того, щоби уникнути зловживання її особистістю та святі називаються праведними, тобто тими людьми, які в своєму житті були оправданні по вірі в Сина Божого Ісуса Христа. Усердна єктенія в загальному залишається практично без суттєвих змін лише скасовуються деякі молитви, в яких моляться за ієреїв місцевої церкви. До “частини оголошених” у православній службі входять три антифони з молитвами. Душпастир Теодор залишає ці три антифони, але він їх скорочує. Досліджуючи ці скорочення ми помічаємо дуже цікаву пораду зі сторони Теодора Ярчука. Він зазначає: “пастир проказує молитву...пастир голосно говорить...[23]”. Вся справа в тому, що коли в Православній церкві співаються антифони то священик тихо біля престолу проказує молитву - антифону. Тим самим Церква фактично поділяється на тих, хто співає антифон і на тих, хто стоїть перед престолом. Відомій православний богослов Протоієрей Олександр Шмеман усе своє життя мріяв про те, щоби православна церква відмовилася від такої ідеї, що в церкві існує певна класифікація серед віруючих, тобто певне положення займають єпископи, певне положення займають священики, певне положення займають прихожани. Протоієрей Олександр намагався пояснити своїм семінаристам, що під час богослужіння всі віруючи встановлюють одне ціле і у спільній єдності проводять служіння. Тому він пропонував, щоби священик спочатку голосно читав молитву антифону, а потім прихожани голосно співали самий антифон, і це давало можливість церкві відчувати єдність під час служби. Те, що для Протоієрея Олександра було мрією для пастиря Теодора стало реальністю. Він наказує пастирям спочатку голосно проголошувати молитву, а потім переходити до співання антифону для того, щоби зберігалася гармонійна єдність усіх прихожан під час Головної служби. Перший антифон з молитвою залишається незмінним. Другий антифон скорочується, і залишається тільки віросповідна частина цього антифону “Слава Єдинородний[24]” та його молитва. Теодор Ярчук скорочуючи другий антифон поступає досить просто – все діло в тому, що в православній службі існує таке правило: “якщо служиться скорочена служба, то священик опускає першу частину с другого антифону[25]”. (Наскільки мені відомо існує Єрусалимська православна служба, яка дуже сильно є схожою на реформовану службу Ярчука. Можливо Теодор Ярчук у своїй роботі використовував цю скорочену Єрусалимську православну службу.) Третій антифон усувається, бо за своїм змістом він сповнений законом, а Ярчук на мій погляд не хотів порушувати євангельський хід богослужіння до загальної сповіді. Навпаки він дає таку пораду - тексти, які за своїм змістом сповнені законом використовувати перед загальною сповіддю для того, щоби приготувати душі причасників до загального відпущення гріхів: “...пастир читає вибране місце з одного із покаянних псалмів...або якесь інше місце зі Святого Письма, де є заклик до покаяння...[26]”. Дуже важливо замітити, що Теодор Ярчук дає проповіді належне місце в Богослужінні. Ми можемо сьогодні декілька разів передивитися православну службу, і нажаль ми там не знайдемо чіткої поради, що саме тут повинна йти проповідь Святого Євангелія. Чому так сталося, і з якої причини саме поняття, як необхідність проповідування Слова Божого зникає з правил православної служби ніхто в принципі і не знає? Дехто з православних говорить: “піснопіння виконують роль проповідника. Віросповідні тексти проголошують слово Євангелія”. Але щоб там не відповідали, і щоб нам не доказували практика апостольської церкви була однозначною: “Дiї 2:42 І вони перебували в науці апостольській...” бо Слово Боже за Своєю природою є засобом благодаті через, Який діє Дух Святий: “2Тим 3:16 Усе Писання Богом надхнене, і корисне до навчання, до докору, до направи, до виховання в праведності, 2Тим 3:17 щоб Божа людина була досконала, до всякого доброго діла готова”. Сприймаючі Слово Боже у такому біблійному контексті Душпастир Теодор повертає проповіді належне місце, яке колись було забране.
      Третя частина православної служби починається зі співу пісні “Ми, що херувимів тайно уявляємо...[27]” Ця третя частина, яку ще називають “частиною вірних” у себе вміщує певні молитви, які за своїм змістом часто повторюються. Вміщується Символ віри, канон запровадження Святого Причастя, молитва про зіслання Святого Духа на Святі Дари, єктенія, яка називається прохальною та правило, як треба причастити причасників. Неважко бачити, що Душпастир Теодор прикладає багато зусиль для, щоби цю богослужебну частину реформувати в дусі Євангельської правди. Щоби не бути надто детальним у цьому дослідженні я хотів звернути нашу увагу на основні реформаційні кроки, які були зроблені Душ пастирем Теодором під час реформування цієї третьої частини.
      По перше звернемо нашу увагу на Нікейський Символ віри. Символ віри, як ми бачимо залишається без змін, тобто до нього Ярчук не додає віросповідні слова “...Бога від Бога...” та “...від Отця і Сина...”. Насправді Душпастир Теодор, як вірний послідовник Лютеранської доктрини мав повне право на те, щоби запропонувати народові Символ віри з тими доктринальними додатками, які сповідувалися Лютеранською церквою: “...Бога від Бога...” та “...від Отця і Сина...”. Але як ми вже зазначили він цього не робить, і причина, як це не дивно звучить є досить простою – Нікейський символ віри східного зразка не відміняє віросповідання в те, що Дух Святий походить від Отця і Сина, бо на початку Символу віри говориться, що Син має одну Божественну природу з Отцем Небесним: “...Єдинородного від Отця...[28]”. (тобто єдиного в одному роді, в одні природі), і якщо Дух Святий походить від Божественної природи Отця значить Він походить і від Божественної природи Сина, бо не має двох Божественних природ, але одна. Тому фраза “від Отця походить” сама в себе включає поняття, що Дух Святий походить і від Сина, бо Він єдиносущний Отцеві Небесному. Шануючи східну традицію в промовлені Символу віри та уникаючи критичних зауважень зі сторони східних християн, що західні християни без усяких погоджень внесли зміни у вселенський Нікейський символ віри Теодор Ярчук у пошані до всіх залишає Символ віри східного зразка з віросповідним розумінням Лютеранської Церкви.
      По друге звернемо нашу увагу на молитву, яка промовляється православним священиком після співання Символу віри. Цією молитвою служитель вказує на Святі Дари виголошуючи: “Станьмо побожно, станьмо зо страхом. Будьмо уважні, щоб у спокої Святу Жертву приносити[29]”. Душпастир Теодор реформує другу частину цієї важливої молитви і замість слів “...щоб у спокої Святу Жертву приносити” пропонує промовляти “розважмо про велику Тайну Тіла і Крові Господа нашого Ісуса Христа[30]!” Ми бачимо у цій зміні, що таке поняття, як жертвоприношення знову і знову усувається із контексту Головного служіння, і увесь, акцент робиться на Таїнстві Тіла та Крові Господа нашого Ісуса Христа та на тих словах якими народові пропонуються дари Божої благодаті. Мартін Лютер пояснюючи Таїнство Господньою Вечері говорив: “Це правдиві Тіло та Кров Господа нашого, Ісуса Христа, у хлібові та вині, для того, щоб ми, християни, їх їли та пили, що запроваджено Самим Христом[31]”. Лютер також задається таким питанням: “Яку користь приносить таке споживання? Про це нам кажуть такі слова: “Видається і проливається за вас на відпущення гріхів”. А саме, в таїнстві прощення гріхів, життя і спасіння даються нам через ці слова. Бо де є прощення гріхів, там є також життя і спасіння[32]”. Отже, як Мартін Лютер скасовував вчення про Господню Вечерю, як про Вечерю жертви, так само і Теодор Ярчук намагався в Головному служінні відмінити таке поняття, як Свята Жертва.
      По третє звернемо нашу увагу на так звану молитву закликання Святого Духа на Святі Дари. Ця молитва промовляється після слів запровадження та має такий зміст: “...і молимо, і благаємо: пошли Духа Твого Святого на нас, і на ці Дари...і вчини Хліб цей Дорогоцінним Тілом Христа Твого...а те, що в Чаші цій, Дорогоцінною Кров’ю Христа Твого...[33]”. Неважко побачити основний зміст цієї молитви, а він полягає в тому, щоби Дух Святий зійшов на Святі Дари та й вчинив Хліб Тілом, а Вино Кров’ю Господа Ісуса. Досліджуючи це молитовне звернення ми фактично бачимо в ньому ті помилки, які притаманні й Католицькій церкві. А помилки за своїм змістом суттєві: “Слова запровадження не в силі установити Святе Причастя, молитовні слова священика додають силу Святому Причастю, спеціальна молитва з магічним відтінком має здатність перетворити Святі Дари на Тіло та Кров Христові”. Уся проблема помилково розуміння Святого Причастя полягає лише в одному – православна богословська традиція не повертається до Господньої вечері, яку запровадив Ісус Христос, а намагається її повторити. Лютеранський Душпастир Едвард Кейлер обговорюючи питання освячення Дарів говорить: “Ми освячуємо земні атрибутами Причастя, повторюючи слова запровадження, і показуючи, таким чином, що ми збираємося святкувати саме ту Вечерю, яку запровадив цими словами Ісус Христос...[34]”. Отже, Лютеранська Церква використовуючи Слова запровадження повертається до Христової Господньої Вечері, яку Він запровадив, а Православна богословська традиція намагається Господню Вечерю повторити, це і є тим ґрунтом на якому зрощуються всі помилкові погляди щодо правильного розуміння Святого Причастя. Дуже цікаво замітити, що Православна церква на сьогоднішній день сильно відстоює молитву “закликання Святого Духа” кажучи, що без неї Таїнство Причастя не може бути справжнім Таїнством[35]. Але тут я хотів би сказати, що не всі Православні так думають. Протоієрей Олександр Шмеман у своїй книжці “Євхаристія Царства Божого” обговорюючи молитву “закликання Святого Духа на Святі Дари” говорить, що на початку ця молитва мала зовсім інше значення, а саме, священик після Слів Запровадження молився до Бога, щоби Він Святим Духом дав можливість народові очами віри під Хлібом бачити Тіло, а під Вином бачити Кров. Таке бачення та значення було на початку, і таке бачення в східне служіння повертає Душпастир Теодор пропонуючи молитву після Слів Запровадження: “...зійшли Духа Твого Святого на всіх, що споживатимуть Дари Твої задля зміцнення віри у правді...[36]”.
      По четверте Душпастир Теодор адаптує у своїй службі Лютеранську практику пропонування освячених Святих Дарів. Православний обряд причащання пропонує народові освячений хліб відразу з вином, тобто перед Святим Причастям освячений Хліб вміщується в освячене Вино, і потім з ложечки пропонується причасникові. Таким чином Святі Дарі пропонуються в одному виді. Зі сторони Православної Церкви це пояснюється, як можливість захистити Святі Дари від певного зловживання[37]. Таке побожне прагнення колись Католицьку церкву взагалі привело до страшного висновку – захищаючи Святі Дари треба давати їх в одному виді...тільки Хліб, який є Тілом, бо як в кожному тілі є кров, так і в Тілі Христа, автоматично буде знаходитися Його пресвята Кров...тому і при часники приймаючи з рук священика лише Хліб – Тіло, автоматично будуть приймати Ісусову Кров. Для того, щоби по справжньому захистити розуміння Святого Причастя від усяких помилкових бачень та думок Мартін Лютер у своєму служінні не одноразово стверджував, що не обхідно пропонувати народі Святі Дари в двох видах: Хліб та Вино. У Шмальканських статтях він говорить: “Бо якщо навіть це було б правдою, що в одній формі міститься стільки ж, скільки в двох, усе таки одна форма не є повним виконанням запровадження, заповіданого Христом[38]”. Теодор Ярчук досить ясно це розумів, і тому він відновлює запроваджену Христом практику пропонування освячених Святих Дарів: “...кожен при часник сам бере з дискосу одну частинку і її споживає...кожний при часник сам п’є з чаші кілька краплин...[39]”.
      Взагалі важко якось в одній коротенькій доповіді піднести всі реформаційні досягнення, які були зроблені славним сином Лютеранської Церкви Теодором Ярчуком. Хотілося також відзначити величезну пошану до східної церковної традиції зі сторони Душпастиря Теодора. Хотілося відзначити величезну любов до свого українського народу, який не одноразово згадується Душ пастирем Теодором у своєму служебникові. Хотілося також відзначити ту літургійну гармонію, яку спромігся оснувати в Головній службі Душпастир Теодор. Багато, що хотілося відзначити та багато на що хотілося звернутися свою увагу, але в кінці своєї доповіді мені дуже хочеться звернувшись до Господа Бога промовити: “Господи я дякую Тобі за брата нашого в Христі Теодора. За те, що він став провідником Твоїм істин на теренах нашої рідної землі. Боже наповни наші серця вірою, любов’ю та прагненнями служити своєму народові проповідуючи Добру Звістку Євангелія та пропонуючи народові Господню Вечерю.” І разом з Душ пастирем Теодором я промовляю його слова в передмові до Служебника: “нехай же служить він на славу Святій, Одно істотній, Животворящій і Неподільній Трійці, на користь Українському народові і на добро всім братам у вірі – українським євангеликам[40]”.

Бібліографія:

Догори!

Хрест "Благодать вам та мир нехай примножиться в пізнанні Бога й Ісуса, Господа нашого!" (2 Петра 1:2).

Українська Лютеранська Церква.

Copyright Rev. Pavlo Bohmat
При використанні матеріалів цього сайту робіть ланки на нього.
Hosted by uCoz